Іванові Олійнику, колишньому підводникові, а нині фермерові із села Малі Канівці Чорнобаївського району, 38 років тому судилося пройти пекельні випробування на одному з перших радянських атомних човнів і вийти живим зі смертельної пастки. Завдяки мужності та винахідливості старшини дев’ятого відсіку Олійника вдалося врятувати від пожежі вісімнадцятьох підводників. В інших відсіках задихнулися від диму чи згоріли заживо тридцять членів екіпажу. Ще двадцять двоє на чолі з командиром корабля Безсоновим знайшли вічний спочинок під 5-кілометровою товщею води, до останнього подиху виконуючи свій військовий обов’язок.

«Загибель субмарини «К-8», яка сталася 1970 року в Біскайській затоці між берегами Іспанії та Франції, залишила в моїй душі незагойну рану, — написав до черкаського корпункту «Голосу України» хлібороб з діда-прадіда Іван Васильович Олійник. — Донині до мене у сни приходять бойові товариші, котрих поглинула морська безодня. Вчуваються їх передсмертні стогони, благання про допомогу. Я не можу без смутку і болю в серці згадувати трагедію, якої могло б не бути...»

Субмарини будували авралом

Наприкінці п’ятдесятих років минулого століття Політбюро ЦК КПРС на чолі з Хрущовим поставило перед військово-промисловим комплексом країни термінове завдання: збудувати підводні човни, створити вітчизняний атомний флот. Поспішати потрібно було через першу і головну причину — американці вже на повну потужність випробовували свої субмарини.

Як згодом засвідчив капітан ІІ рангу Володимир Шигін (газета «Труд», 1993 рік), в останніх числах 1959 року із заводського конвеєра зійшли перші три радянські атомоходи. Причому «К-8» — 31 грудня. Хтозна, можливо, поспіх, аврал, з якими будували човни, і стали фатальними для всіх трьох кораблів, котрі зазнали краху в водах Світового океану. Адже конструкції човнів ще потребували подальшого вдосконалення і випробування. Однак бажання керівництва ВПК піднести Хрущову новорічний подарунок переважило здоровий глузд.

Ось на такий атомоход і потрапив служити у 1969 році дужий і кмітливий сільський юнак з Чорнобаївського району Ваня Олійник. Хлопець з дитинства марив у своїх степових Малих Канівцях про море, і його мрія здійснилася. Не знав лише, приміряючи безкозирку з написом «Северный флот», що доведеться пройти сім кіл підводного вогняного пекла...

Виявляється, атомний підводний човен, оточений з усіх боків мільйонами кубометрів води, найбільше боїться вогню. Навіть коротке замикання може призвести до пожежі, котру не завжди під силу приборкати. Метал миттю плавиться, горить, дим проникає у найменші щілини.

Що ж стало причиною пожежі на «К-8» фатального 8 квітня 1970 року?

«Нам усім, хто вийшов живим з потонулого човна,— писав Іван Васильович, — відповідні органи заборонили в будь-якій формі згадувати, де ми і як служили на флоті. А також висловлювати навіть серед своїх товаришів версії катастрофи «К-8». Комісія, котра обстежувала субмарину, назвала свою причину її загибелі. Коли перед походом човен довантажували регенеративними патронами, то екіпаж не зміг їх усі закріпити на штатних місцях, адже там ще лежали невикористані попередні. Тому частину патронів розмістили у сьомому електротехнічному відсіці, де не було надійного кріплення. Під час маневрів блок патронів ковзався вздовж силової кабельної траси, протираючи металеву обшивку та ізоляцію гострим кінцем. А регенерація — це концентрований кисень, котрий горить, виділяючи температуру понад три тисячі градусів за Цельсієм... Ось так пояснила «невдачу» першого радянського підводного човна комісія, ані словом не обмовившись, що 22 членів екіпажу на чолі з командиром Безсоновим можна було врятувати. Адже загинули вони після підняття «К-8» на поверхню океану і прибуття допомоги», — досі при згадці про загиблих друзів щемить серце колишнього підводника.

Поховані заживо врятувалися

Восьмого квітня 1970 року, о 22-й годині 30 хвилин, коли човен перебував на глибині 140 метрів, несподівано пролунав сигнал тривоги. Спочатку члени екіпажу подумали, що розпочалося навчання. Та схвильований голос командира повідомив про інше: на кораблі спалахнула пожежа. Вогонь охопив центральний пост і наближався до сьомого відсіку. Неймовірними зусиллями, тамуючи нестерпні опіки і задихаючись в їдкому димі, керуючі пультом атомного реактора встигли його заглушити і вивести човен на поверхню. Самі герої заживо згоріли в полум’ї.

Старшина Іван Олійник, чітко діючи відповідно до сигналу тривоги, негайно загерметизував дев’ятий відсік, закрив вентиляційні клинкети-заслінки, увімкнув загальнокорабельну протипожежну установку. Потім, відійшовши в глибину приміщення почув, як хтось ззовні самовільно відкрив двері. У три стрибки старшина кинувся до капітан-лейтенанта Сімакова та матроса Фролова. Ті, закопчені і знесилені, витративши решту енергії на відчинення дверей, звалилися у відсіку. Олійник миттєво забив молотом ручки приводу важелів герметизації, відвів прибулих у безпечне місце.

Тим часом вогонь із сьомого відсіку перекинувся на восьмий. І хоча підводники дев’ятого максимально забили клиновидні запори, дим із шипінням під великим тиском просочувався й до них. Причин могло бути дві: деформовано двері або щось потрапило під гумову прокладку. Що робити? Напохваті не було нічого, щоб відремонтувати механізм герметизації. Вимкнулось освітлення. На 19 підводників лише три спеціальні дихальні апарати, три ліхтарики, два з яких вже не працювали. «Я ще і ще раз перевірив при тьмяному світлі ліхтарика механізм герметизації, — знову переживає давно пережите Іван Васильович. — Все справне, затягнуте до краю, а шипіння наростає. З жахом починаю розуміти, що жодного шансу на порятунок немає. Нас чекає доля загиблого восьмого відсіку. Але як у двадцять років жагуче хотілося жити! Згадав своє село, батьків... Знову піднімаюсь і міряю кроками відсік. Раптом нога зачіпається за ящик з посудом. Задзеленчали металеві ложки, миски, кухлі. А що, коли?.. Разом з Володею Богдановим підкладаємо держаки ложок між нижніми важелями і клиноподібними виступами на комінгсі. Обережно тим само молотом б’ємо по важелях. І чуємо — о диво! — шипіння з кожним ударом слабшає, а згодом зовсім припиняється. У нас з’явилася надія вирватися з підводної могили...»

Лише через три години, після відновлення телефонного зв’язку з командиром, вдалося відкрити загерметизований відсік і вибратися з пастки. Ці три години здалися вічністю. Дехто з підводників піднявся на палубу субмарини посивілим.

Братською могилою їм стала Атлантика

Однак випробування для тих, хто залишився живим на аварійному «К-8» на цьому не закінчилися. Човен виплив на поверхню океану далеко від морських трас. Шансів, що їх помітять і нададуть допомогу, було мало. Неможливо було подати сигнал «SOS», адже пожежа повністю знищила електромеханічний відсік. До ранку 9 квітня всі вцілілі члени екіпажу вибралися на верхню палубу. Близько 14-ї години на горизонті з’явилося судно під прапором Канади. Однак підводники цьому не зраділи. Знали: керівництво нізащо, навіть попри смертельну загрозу, не дозволить звернутися по допомогу до «капіталістів». Човен повільно йшов на дно...

Тільки коли поблизу тонучого «К-8» з’явилося болгарське судно, підводники пустили сигнальні вогні. Старшині Олійнику, травмованому під час пожежі, командир наказав супроводжувати інших потерпілих. Сіли в першу шлюпку, допливли до корабля-рятівника. І раптом на болгарському судні запустили двигун! Ще мить — і радянських підводників гвинтом порубало б на шматки... І цього разу Боже провидіння відвело смерть від змучених людей. Двигун заглушили. На палубу піднялися 43 члени екіпажу «К-8».

Решта за наказом головного штабу Військово-Морського Флоту залишилися на човні. Уночі до місця аварії підійшли кораблі «Комсомолец Литвы», «Касимов», «Харитон Лаптев». Підводників атомохода на чолі з командиром Безсоновим можна було б евакуювати з тонучого судна. Проте керівництво ВМФ вирішило рятувати не 22 людей, котрі перебували в першому відсіку, а човен...

12 квітня, о 6-й годині 13 хвилин з «К-8» в небо здійнялась червона ракета. Безсонівці сигналізували про небезпеку. За мить після цього пролунало два потужні вибухи. Атлантика стала братською могилою для підводників, котрі виконували наказ залишатися на човні до останньої трагічної хвилини.

Кому ми служили: Росії, Україні, Батьківщині?

Після лікування в госпіталі та відпустки старшині Олійнику доручили листування та спілкування з рідними загиблих бойових товаришів. Це було для нього тяжким моральним випробуванням. Найдовше писали до нього батьки Слави Кузгекова з Луганська. Таїсія Дмитрівна та Іван Іванович виростили і виховали двох синів та доньку Світлану. З інтервалом у два роки Збройні сили СРСР навічно забрали у них обох синів. Старший загинув у ракетних військах, молодший — на злощасному «К-8». Іван Олійник у супроводі свого батька літав до Луганська, щоб розділити непоправне горе цієї сім’ї.

«Літак, на якому ми прилетіли, — з тремтінням у голосі пригадує Іван Васильович, — зустрічав весь аеропорт. Славиного батька, який там працював, глибоко поважали в колективі, співчували і підтримували його у найважчі хвилини життя. Побачивши, що я накульгую на ногу, працівники аеропорту просто на руках знесли мене з трапа літака. Плакав на моєму плечі батько мого бойового побратима, не міг стримати сліз і я, оплакували Славу жінки і чоловіки... І через 38 років мені важко про це розповідати...»

Та все-таки колишній старшина другої статті Іван Олійник розповідає про те, що пережив. Час на цю трагедію вже зняв своє табу. І сьогоднішній фермер клопочеться, щоб про подвиг членів екіпажу «К-8», про його загиблих і живих побратимів пам’ятали. «Україна шанує учасників Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів. І це правильно, — ділився роздумами Іван Васильович. — Але чому не помічають нас, перших підводників, котрі щохвилини дивилися в очі смерті? Я не раз звертався до керівництва Збройних Сил України, до уряду з проханням виправити цю несправедливість, однак у відповідь отримував лише відписки. Можливо, депутати Верховної Ради, котрі знають, що таке служба на атомоході, підтримають колишніх підводників-українців?»

Поки у верхах розглядатимуть листи Івана Олійника, він сам надумав увічнити пам’ять про бойових товаришів з «К-8» та інших загиблих субмарин, березовим гаєм. Уже висадив навесні обабіч свого фермерського поля 78 білокорих деревець і продовжить свій зелений меморіал восени. Колишній старшина дев’ятого відсіку мріє, що під його крони колись таки зберуться брати-підводники — ті, хто здійснив подвиг, мужністю своєю переміг вогонь і шторм. Вірить: переможуть вони і тепер.

Черкаська область.