За крок до вибуху

Окрім казкових для відпочинку ландшафтів, природа обдарувала ці місця ще одним багатством, що, хоч як парадоксально це звучить, імовірно, стане для неї згубним. Значні родовища чорного граніту, що залягають тут, технічно можна добувати відкритим способом. Навіть уявити собі важко, що за планом в усю цю пишноту незабаром має вписатися кар’єр, і прилеглі сільські й дачні будівлі почнуть здригатися від вибухів. Тим часом замовник — ТОВ «Граніт Групп» — уже одержав попереднє погодження на земельну ділянку в 120 гектарів під об’єкт. Підприємці змогли залучити на свій бік більшість депутатів Недайводської сільради й, хоч як дивно, — частину місцевих жителів, зацікавивши їх обіцянками благоустроїти село і створити для жителів нові робочі місця. Організатори кар’єру знайшли підтримку в багатьох районних і обласних офіційних кабінетах. Проте небезпека мешкати по сусідству з ним підігріла політичну активність і патріотизм іншої частини місцевих жителів. Сказати, що ситуація розігрілася — не сказати нічого: вона загострилася до краю. Протиборчі сторони створюють ініціативні групи й із завидною регулярністю скликають сходки. Протистояння триває за всіма правилами великої політики, із залученням регіональних засобів масової інформації та елементами піару. Заклики за підписом «Патріоти України» можна зустріти на стовпах, автобусних зупинках. Там перераховується весь негатив для жителів від спорудження кар’єру. У переліку — знищення річки, вимирання навколишніх сіл, сплеск онкологічних, серцево-судинних захворювань. До того ж застереження вивішуються і в прозі, і у віршованій формі. Ось один із уривків написаної на злобу дня поезії:

«Наш край, прекрасний і багатий,

Наш заповідний рідний край!

Це наш народ, наша нація,

Вкраїну-матінку спасай!

Прокиньсь, народе мій, проснись!

Ми ж Україну вже проспали,

Куди не глянеш, навкруги —

Одні руїни вже зостались.

Кар’єри, шахти, хімзаводи,

Живемо, наче на Луні.

Від української природи

Залишим кратери одні!

Земелька стогне — вся у ранах,

Народ заляканий мовчить.

І на ізритому Кривбасі

Страшенну яму хочуть рить...».

Пенсіонерку Раїсу Борець автор цього матеріалу зустрів на краю села, де вона, випасаючи з онукою громадських корів, доїла свою Ласуню. Якщо кар’єр запрацює, її будинок опиниться недалеко. Тому жінка категорично проти його спорудження. «Будував наші будиночки в селі радгосп, — розповідає вона про свої побоювання, — цементу клали мало — пропивали. Моєму будинку вже років сорок, стоїть на піску. Він і так тріскається. Під час першого ж вибуху як карткова хатка завалиться. Я говорила депутатові нашої сільської ради, а вона: «Новий складеш!». А з ким будувати, якщо чоловік помер. Їм там в сільраді, видно, дещо до кишені поклали, от і хочуть, щоб був кар’єр!». «Якщо відкриють, де пасти корів?», — підключилася до розмови її подруга Галина Іванютіна.

У самому селі кореспондент «Голосу України» одразу потрапив на стихійні збори противників кар’єру — жителі Недайводи прийшли, почувши про приїзд журналіста (на знімку). У селі, повідомили активісти ініціативної групи, простежується тепер така тенденція: що ближче будинок до майбутнього кар’єру, то агресивніше його господарі виступають проти. Ті, хто зібрався, згадали, як «гримнув нещодавно СевГЗК — вікна затремтіли. Так де той СевГЗК!?».

— Я виконавчого директора «Граніт Групп» попередила, — каже Світлана Дякова, — будинок якої зовсім близько від передбачуваного кар’єру, — якщо почнуть розробляти — ляжу під бульдозер! Відстоювати свої права в такий спосіб готова не лише вона. Про такі дії заявили й багато хто із селян та дачників.

Поки що противники кар’єру до радикальних дій не вдавалися. Переважають мирні методи впливу. Наприклад, звучать заклики висловити недовіру голові сільради, котра ратує за кар’єр. А листи, де описується ситуація, що склалася, було відправлено в різні інстанції, в тому числі в секретаріат Президента, Прем’єр-міністрові, до Генпрокуратури. Щоправда, звідти поки що ні одвіту, ні привіту. Направила комісію лише Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова. Але люди не впадають у відчай, планують знову звертатися до інстанцій. За словами Світлани Дякової, щоб вести боротьбу у правовому полі, членам ініціативної групи довелося навіть вивчити закон про місцеве самоврядування, «щоб не могли причепитися, не сказали, що ми щось порушуємо».

Така грамотна тактика вже принесла свої плоди. Ініціатори протистояння до перших перемог зараховують той факт, що представники ТОВ «Граніт Групп», почали зважати на жителів Недайводи.

— Коли ми стали збирати сходки, виявляти громадянську активність, — розповідає вчитель місцевої школи Микола Дяков, — то від організаторів кар’єру одразу посипалися обіцянки, навіть запропонували для села соціальний пакет документів. І до школи м’ячі привезли, і дах на амбулаторії взялися перекривати. Тепер приїжджають, розповідають, як добре ми всі тут заживемо. А досі все тихо робили. Ніхто про те, що готується будівництво кар’єру в нас під носом — ні депутати сільради, ні односельці, — не знали.

У тому, щоб не допустити спорудження кар’єру, зацікавлена ще одна сторона. Віце-президент Криворізької федерації бойових мистецтв, заслужений тренер України, майстер спорту міжнародного класу Володимир Коржак — людина досить відома. Крім всіх своїх численних звань, він ще й головний тренер збірної України з кік-джицу. База Всеукраїнської федерації кік-джицу розміщується у Кривому Розі. Тут вигострюють майстерність переможці та призери чемпіонатів світу в цьому виді єдиноборств. За його словами, неподалік від місця планованого кар’єру розташовується табір, де щорічно тренуються, живуть і оздоровляються майже 800 дітей. Протистояти спорудженню кар’єру для Володимира Коржака стало справою честі останніх місяців. Для цього він зібрав цілий пакет документів, стверджує, що ні район, ні область, ні тим паче сільрада не мають права віддавати цю землю під кар’єр. Оскільки це фактично заповідна територія. Ця ділянка є територією, що зарезервована для розширення ландшафту заказника загальнодержавного значення «Інгулецький степ». У зв’язку з цим є відповідний указ Президента. Тобто не область, а Київ має приймати рішення щодо цих земель. Тут два скіфські кургани, а під час Великої Вітчизняної війни в цих місцях полягли 24—27 тисяч солдатів і офіцерів. Проте біля села вже стоїть техніка для проведення підривних робіт і великовантажні БелАЗи.

— Якщо техніка виходить і починає розробку, — каже Володимир Коржак, — ми поставимо на місці, де планують спорудити кар’єр, намети. Нехай нас зносять! Будемо боротися, якщо в державі немає влади, яка може нас підтримати. Хоча не розумію, чому ми повинні захищати указ Президента? З огляду на непросту екологічну ситуацію, що склалась у Криворізькому районі, навпаки, потрібно створювати заповідники, а не будувати на їхньому місці кар’єри. Але доведеться відстоювати свої права — адже країною править великий капітал.

Владимир Коржак вважає, що кар’єр — бомба сповільненої дії під місто, що бере з Інгульця питну воду. Можна собі лише уявити, що буде з річкою, коли неподалік почнуть підривати породу. А в Недайводі згадують: 1976 року вже розробляли проект створення тут кар’єру. Але коли геологи розкрили ґрунт, крім усього іншого, виявили ще й велику кількість урану. Від розробок тоді вирішили відмовитися. Як знати, якби тоді цього не зробили, ймовірно, нині в Україні було б два Чорнобилі.

Фото автора.

P. S. З поїздки автор цих рядків виніс таке: безперечно, «кар’єрне» питання — великі гроші. Вони роблять зговірливими як столичних, так і місцевих чиновників. Коли треба, зникнуть земельні документи чи будуть перемальовані кордони заповідних територій. Коротше, якщо чого і не можна, то за гроші все одно можна. Якось вичитав в одній із газет про те, що в котрійсь області фермерам загрожує тюремний строк від семи до десяти років за розораний скіфський курган. А як бути з чиновниками, котрі кургани розбазарюють? У нас, як і раніше: того, хто поцупив мішок картоплі, — до в’язниці, а тих, хто краде вагонами... Напевно, в ситуацію має втрутитися Президент, і якщо справді ці землі заповідні — навести лад, незалежно від того «любі друзі» чи «любі недруги» їх намагаються дерибанити. А ще прикро, що селяни, доведені державою до зубожіння, готові за шматок хліба роздавати території. Тому добре, що не перевелися ще в Україні патріоти, які, впевнений, і «Інгулецький степ» відстоять.