Чергову культурну «інтервенцію» в Україну здійснив приватний Музей народного мистецтва з Отренбусів, що під Варшавою, який належить родині Маріана Покропека. За 12 років діяльності він улаштував більш як 60 десятків експозицій не лише в себе, а й за кордоном, в тому числі й у нас, зокрема, в Києві, Львові, Коломиї. У своїй галереї Покропеки не раз розгортали експозиції з України. Чого варта лише остання виставка «Між Дністром і Прутом», яка представила полякам цю частину України, з її обрядами, звичаями, мистецтвом!

А нині невичерпний творчий ентузіазм сім’ї вкладено в доставку та організацію виставки «Польський народний дереворит і сучасна графіка», що її відкрито в Чернівецькому обласному художньому музеї. Вернісаж дає змогу побачити не лише приватну колекцію Покропеків, а й унікальні експонати з інших збірок, в тому числі Державного етнографічного музею у Варшаві. Перед глядачами розгортається ціла історія розвитку різьбярського мистецтва сусіднього народу. До того ж кожен отримує просторий каталог, виданий завдяки фінансовій допомозі правління гміни Брвінов, до якої належать Отренбуси. З української сторони до реалізації задуму родини музейників доклалися директор Чернівецького музею Інна Кіцул та Федір Пуцинтельник.

Дереворит — гравюра на дереві — відомий з давніх часів. Розповсюджений у Китаї та Японії, до Європи прийшов лише наприкінці ХІV століття, перед винайденням Гутенбергом книгодрукування. Дереворит дав можливість копіювати ілюстрації, щоправда, в досить скромній, як на сучасний погляд, кількості. «Біблія» Гутенберга мала лише 200 примірників. На вернісажі з Отренбусів можна зустріти ілюстрації до «Життя Господа Ісуса Христа», що вперше побачило світ у Кракові 1552 року, а також зображення покровителів Польщі св. Станіслава та св. Флоріана з Орлом Зигмунта.

Поляки так широко використовували техніку деревориту в релігійній тематиці, що вона переросла в народний дереворит, поширилася на світські видання: книги з історії, природознавства, художню літературу, навіть політичні та сатиричні публікації. Дереворитник — окрема професія в Польщі. До слова, люди цього фаху спочатку були звичайними різьбярами по дереву, які виготовляли форми для пекарень. Дереворитники прислужилися польській нації, яка не могла масово купувати дуже дорогі книги. Майстри гравюри допомогли видавати дешевшу продукцію — календарі, тексти молитов, церковних пісень, святі образки, які були в кожній оселі, тощо.

Окремі майстри стали спеціалізуватися на гральних картах. Гуморит та лінорит, які дедалі більше витісняли різьблення по дереву по закінченні Другої світової війни, особливо широко прижилися в Шльонську. Експозиція знайомить і з роботами шльонських майстрів. З цієї школи Стефана Суберляка вийшли такі митці, як Маріян Єнджеєвський, Ян Новак, Рудольф Рідель, Францішек Кужей. Останній виконував різьбу навіть по... вугіллю. Їхні твори є на нинішньому вернісажі. Шахтарський Шльонськ називали ще «чорним», але він дав яскраву когорту художників, які працювали практично на професійному рівні, в графіці відображаючи багатогранне життя свого краю. Зупинившись біля графічного образа святої Барбари, покровительки шахтарів, чи біля молитовного «Очікування» Ріделя, на якому жінки дожидають з-під землі своїх чоловіків та синів, спонтанно згадуєш наш Донбас, який, на жаль, не мав подібної народної мистецької плеяди.

Вернісаж ще переїде й до інших міст Західної України, як планувалося. Відомий слов’янський етнограф професор Варшавського університету Маріан Покропек подає чудовий приклад для розвитку приватних музеїв в Україні. В своєму дуже поважному віці він завше знаходить сили та бажання працювати для культурного зближення наших двох народів і давно заслуговує на подяку та підтримку з боку Української держави.

На знімку (зліва направо): Маріан Покропек, буковинці — художник Валерій Жаворонков та власник приватного музею Іван Гордіца.

Фото автора.