Узурпація права народу: гарант незаконності першого розпуску парламенту

Леонід Макарович Кравчук міг стати блискучим політично виваженим та цілеспрямованим провідником реалізації права народу на народовладдя. Він мав усі можливості для цього звершення як учасник прийняття Декларації, який 16 липня 1990 року справді проголосував «ЗА» Декларацію про державний суверенітет України та постанову Верховної Ради України «Про День проголошення незалежності України» (м. Київ, 16 липня 1990 року, 56-ХІІ; Відомості Верховної Ради України, № 31, статті 429, 430). Оскільки прийняття Декларації та постанови відбулося в один день, то наш свободолюбивий скромний народ гостинно, по-домашньому, у своєму звичаєво-традиційному стилі відсвяткував 16 липня як Всенародне свято України віками очікуваної мрії-реальності. Сталося за законами народження людини: з’являється на світ у святих муках, а урочисто відзначається на родинах, хрестинах та в іншій народній прадавній обрядності.

У переддень 16 липня 1991 року цей справжній День незалежності України весь народ удруге відзначив як уже відоме всьому світові свято — Свято незалежної України — річницю звершення її свободи. Велично демонструвалася ця перша річниця в Палаці «Україна» із урочистими виступами й вітаннями. Палац був переповнений нашими громадянами, почесними офіційними гостями з посольств та представництв різних країн світу. Брали участь в урочистостях запрошені ветерани праці, війни, інші заслужені люди тощо. Радість людей була по-справжньому гордою і величною, по-людському щирою, відкритою і з упевненою вірою в майбутнє народу — майбутнє реального народовладдя.

Умови для такого звершення були унікальні. Україна за своїми інтелектуальними і матеріальними ресурсами та виробничим потенціалом входила в десятку країн світу. Декларація України 1990 року подібно до Декларації незалежності США 1776 року (в основі якої є невідчужувані природні права людини), відкривала безмежні надії та простір для формування українського народовладдя. Тодішній Голова Верховної Ради України Л.М. Кравчук за послідовності дій міг увійти в історію України як Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн чи Франклін Рузвельт — видатні Президенти США — в історію своєї країни або Шарль де Голль в історію Франції, тобто як названі великі державні діячі своїх націй. Це був реальний шанс становлення Леоніда Кравчука як майбутнього Президента України, шанс очікуваного народом керівника держави в умовах історично підготовлених українських подій на шляху поступу незалежності, яка складно, але мирно об’єднала людей і врівноважувала протистояння основних політичних сил: українців компартії і Народного руху. Саме об’єднання цих українців підтвердило це об’єктивно: створилася абсолютна більшість депутатів, які разом прийняли Декларацію та Акт проголошення незалежності України; всі тодішні суспільні перетворення відбувалися без фізичного насилля чи інших потрясінь революційного вибуху з властивими йому людськими жертвами і матеріальними втратами.

Більшість виборців і депутатів тоді повірили Л.М. Кравчуку, покладаючи надії, що він буде діяти в інтересах людей з критичною оцінкою компартійного минулого, оскільки він знав ізсередини всю або майже всю внутрішню діяльність компартійної системи в нищівній боротьбі за владу. Знав, якими підпільними методами з подвійними стандартами та політично структурована і керівна партія публічно демонструвала на словах відданість народові, а всередині партії насправді її верхи здійснювали жорстоке й нищівне захоплення провідних владних постів (наприклад, брежнєвський двірцево-партійний переворот у 1964 році) з метою управління державою та доступу до безмежного владарювання над суспільством. У підсумку виявилося, що в партійних інтересах, з неконтрольованим розподілом матеріальних благ та використанням інтелекту всього народу.

Робочими буднями разом з чималою кількістю народних депутатів України я шукав будь-яких можливостей для їх єднання між собою як для прийняття Декларації та Акта незалежності, так і їхньої реалізації, щоб зменшити політичне протистояння і прискорено продовжувати реалізацію їх норм виконанням парламентом конституційної місії — розробити на їх основі Концепцію та проект нової Конституції України про народовладдя на принципах державної незалежності та верховенством права стосовно гарантій захисту прав, свобод і обов’язків людини та громадянина. Цей шлях у державотворенні лежав лише через цілеспрямовану копітку законодавчу роботу українського парламенту, контрольованого народом безпосередньо та в особі представницьких виборних органів без гегемонії політичних вождів старої чи створених партій. Умова спільна — суворе дотримання законності.

У «Голосі України» (№98) саме з цією метою ще до першої річниці Дня незалежності — 23.05.1991 року — була опублікована стаття «Конституційність дій — запорука успіху парламенту», в якій зроблено акценти на законності дій усіх гілок влади: а) «...досконалість законотворчої роботи залежить не стільки від рівня гласності політичної боротьби, скільки від компетентності, виваженості, професіоналізму парламентаріїв»; б) «...там, де народні депутати працювали злагоджено, в єдиному напрямі, Україна отримала досить важливі законодавчі здобутки — Декларацію про державний суверенітет України, зміни і доповнення до Основного Закону республіки — Конституції УРСР, закони про економічну самостійність, власність, пріоритетний розвиток села, Земельний кодекс...»; в) «Сьогодні виборним представницьким органам Рад народних депутатів не личить сахатися від прогресивного досвіду партійної роботи... не звалювати все до однієї купи — минулі прорахунки, правопорушення і беззаконня, викликані узурпацією влади»; г) «...партії створені для політичної діяльності, парламентської боротьби, і партійне членство не повинно стояти над законом»; д) «...будь-яка партія користується або намагається користуватися вольовими організаційними методами на основі беззаперечного підпорядкування нижчих органів вищим, то всі структури, пов’язані з нею, будуть в умовах володіння владою партією, формуватися за такою ж схемою, а це неодмінно призведе до унітаризму, тоталітаризму або й фашизму».

Для творчої активізації роботи парламенту та його спрямування на реалізацію Декларації у цьому ж номері «Голосу України» був опублікований проект Концепції законотворчої та контрольної діяльності Верховної Ради України. У ньому визначалися такі основні напрями: 1) Декларація про державний суверенітет України як правова основа законотворчої і контрольної діяльності системи народовладдя; 2) принципи законотворчої і контрольної діяльності; 3) удосконалення структури і діяльності Верховної Ради України; 4) наукове забезпечення законотворчої і контрольної діяльності; 5) співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади. У цих напрямах основне місце посідали законотворення і контроль за неухильним виконанням законів. Особлива увага приділялася законодавчій гілці влади, яка також виконувала установчі функції — право створювати органи влади чи їх структури, наприклад, інститут президентства, контрольні органи, систему судової влади тощо.

Мета діяльності партій і суть народовладдя

Після розпаду СРСР і за 18-річчя з дня прийняття Декларації громадяни України мають немістичне уявлення про наслідки діяльності партій. Темники комунобільшовицької партії відкрили факти масового фізичного знищення мільйонів людей під тавром «ворогів народу». Загалом вона понад 70 років узурпувала владу народу і держави. Сучасні партії відтворюють її початкову діяльність загостренням політичної боротьби за владу, розподіл власності, інших матеріальних і нематеріальних благ (так починали і більшовики). Громадяни поки що не зробили реальних висновків з цього небезпечного явища, бо на виборах продовжують обирати замість своїх представників народовладдя партії або їх блоки.

Діяльність партій проти народовладдя — це нищівна епідемія чи смертоносна інфекція, яка занесена в соціальний організм України. Партії вже переформатували всю роботу Верховної Ради на вигідну їм політичну боротьбу за рахунок переважно бюджетних коштів народу — податків громадян. Іншими словами, партійні парламентські фракції спритно під словесну демагогію про благо народу підмінили пряме виборче право на народовладдя через прямі вибори громадянами своїх представників у законодавчий орган влади на проведення виборів за партії, які сформувалися як бізнесові посередники між виборцями і законодавчою владою.

Якщо за компартії її члени служили вождям, які в дозованій мірі рахувалися з громадянами, щоб зберігати довір’я народу, то сьогодні громадяни своїм виборчим правом обслуговують не лише багатьох вождів партій, а й тих, хто їх забезпечує фінансово, щоб купувати виборче право громадянина. Сьогодні як ніколи є очевидним: виборче право стало основним предметом купівлі-продажу голосів через закриті партійні списки, а партії в парламенті — торговим центром за посади, портфелі та фінансові сфери впливу.

Партійні розцінки вартості права виборця є тимчасовими, оскільки партіям виборці потрібні лише час від часу як сезонні чи тимчасові працівники — з моменту оголошення чергових чи позачергових виборів до їх завершення. Роздрібна бізнесова ціна і партійна мета тут збігаються — це куплена вартість довіри виборця для отримання його голосу, який дає партії безперешкодне та охоронюване в парламенті право на законодавчу владу.

Далі партійні функціонери у своїх партіях (вони ж депутати за списками цих самих партій) без особливих зусиль тілесно і грошовито обставляють свої умови для переважно політичної роботи. Кожному з них — платні помічники чи помічниці за власним вибором із гарантованим стажем роботи державного службовця та зарплатою, що значно вища за прожитковий місячний мінімум громадянина-виборця, а також плюс залучення на громадських засадах необмеженої кількості таких помічників, насамперед з метою накопичення засобів для активного ведення політичної боротьби.

Про таке матеріальне і тілесне зближення інтересів та всебічне забезпечення не могли мріяти депутати найвищого рівня часів сталінщини чи Partaі Genose з виборчим партійним правом адекватному режиму із зарубіжжя. Прикро бачити таке знущання над завойованим 1990 року народовладдям, безжалісно знищуваного вседозволеністю партійного (під виглядом державного) самовладдя. Наші доморощені в компартійних умовах українські президенти чомусь не накладають вето на такий розгул партій.

Усе це політичне переродження є результатом відходу президентів і всіх без винятку політичних партій від основ народовладдя, закріплених у чинній (паралізованій партіями) Декларації. Головний підсумок такої діяльності партій і президентів відображено в соціальних масштабах злиденності основної маси народу завдяки узурпованому в нього праву на здійснення громадянами свого демократично завойованого народовладдя. Щоб зрозуміти діаметрально протилежну змістовну сутність того, що нині діється в партійному депутатстві, треба порівняти реальні події нинішнього партійного парламенту з нормами Декларації про суть народовладдя.

Так, розділ другий Декларації — «Народовладдя» — закріпив такі норми: «Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати винятково Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України».

Тепер достатньо порівняти зміст і значення цих норм Декларації, яка «є основою для нової Конституції» (див. частину 2 заключного розділу), з нормами наявних законів про вибори, що суперечать Декларації, та ще чинні до і після прийняття нової Конституції, щоб стало зрозумілим остаточно, хто, як, за якими правами та чому внаслідок внесених на початку 2000-х років у нову Конституцію змін у виборче право, щоб здійснювати пусту політику та блокування трибуни законодавчої влади. Закцентуємо лише дві підстави.

Перша. Якщо народ не застосує заходів, щоб норми Декларації про народовладдя були закріплені в Конституції України як пряме виборче право народу, то за наявними нині виборчими законами громадяни і далі обиратимуть не своїх представників, а партійних функціонерів для виконання ними політики своєї партії під фальшивим юридичним прикриттям (юридична фікція) — «народні депутати України».

Така тодішня політична боротьба засвідчується численними фактами. Вони відстежуються документально та завдяки аналізу най- різноманітніших політичних й інших подій. Прояв такого політичного синдрому, що перетворився на важке і фактично невиліковне політичне захворювання абсолютної більшості політичних діячів та наступних українських президентів, зберігається і в новостворених партіях. Це стало їх ахіллесовою п’ятою у створенні умов для прийняття суперечливого і недосконалого законодавства з метою протиправного привласнення народних здобутків — підприємств, установ, грошових вкладів, паїв, акцій, іншого заволодіння чужою працею, а тепер — безцінною українською землею, за яку, за Т.Г. Шевченком, людей «свої діти гірше ляха обдирають».

З висоти історичного значення верховенства права та глибини змісту цих справді епохальних для України документів їх треба було об’єднувати в єдине ціле, і думалося, що Президент України буде саме цією об’єднавчою силою з місією єднання всіх громадян для згуртування всього народу України незалежно від специфіки регіонів. Президент тоді мав усі умови для налагодження повної взаємодії між гілками державної влади — від законодавчої до судової і навпаки, «оскільки в розробленому проекті Конституції була створена система розумних противаг їх діяльності.

Час не лише показав, але й розкрив приховану внутрішню суперечність у діях Л.М. Кравчука від початку процесу протиставлення між Декларацією та Актом проголошення незалежності України (ця політично злоякісна пухлина вносила реальний розкол між людьми) до сьогоднішніх часів. Кравчук і тоді, і тепер віддає пріоритет останньому з цих документів. Цей факт став очевидним за формою та змістом. Як герб країни чи гербова печатка на важливому документі про достовірність держави чи особи, точно так про це свідчить меморіальна дошка на фасадному боці будови Верховної Ради, яка урочисто закріплена за участю І.С. Плюща, про Акт проголошення незалежності України, а в темниках архівів парламенту лежать Декларація про державний суверенітет України і скасована постанова про День незалежності України від 16 липня 1990 року. Насправді це історичні документи єднання, а не роз’єднання народу України.

Ця політична акція є дією під впливом лукавого і не має нічого спільного з верховенством права, з єдністю права і закону та єднанням усіх громадян України. На превеликий жаль, нині вже стає генієм темної та злої спадкоємності в українському президентстві інстинкт передачі з президентських рук в руки естафети боротьби за одноосібну владу в Україні. Знову розкриваються очевидні факти: 1) ні Кравчук, ні Кучма, ні претендент у Президенти Плющ ніколи не шанували і не поважали Декларації; 2) саме за їх часів Декларація була виключена з преамбули нової Конституції України і це потім скріпив своїм підписом Кучма щодо Основного Закону України без зазначення Декларації; 3) на 10-річний ювілей з Дня прийняття Декларації і справжнього Дня незалежності він, хоча і видав указ про його відзначення, але офіційне видання без посилання на кількість примірників (кишеньковий варіант) Декларації здійснила Асоціація народних депутатів України із сумним портретом І.С. Плюща з викарбованою нижче назвою «Наріжний камінь демократії». Не дивно, що громадяни з іронією запитують: «Плющ чи Декларація є наріжним каменем» демократії», хоча тут не до гумору навіть українцям як визнаним у світі жартівникам.

Безпосередній вплив Л.М. Кравчука на невиконання Декларації він особисто підтвердив на прямій телепередачі, публічно визнавши факт незаконного дострокового розпуску Верховної Ради України, а відповідно і незаконного припинення роботи над реалізацією Декларації. З позиції верховенства права та Конституції України це була і фактична, і юридична розправа над депутатами та законодавчою владою, яка обмежувала президентські дії одноосібної ейфорії. Це у цивілізованому світі — цинічно непрезидентські дії, аморальні з громадянської точки зору та антиконституційні за юридичною суттю, які потребують професійно виваженої юридичної кваліфікації. Тут гарант гарантував беззаконня.

«Перший» Президент України — «гарант» тоді чинної Конституції України, голова і співголова розробленого Конституційною комісією Верховної Ради України та схваленого всенародним обговоренням проекту майбутньої нової Конституції України не зробив жодного кроку на захист або розвиток Декларації (навіть на телепередачі Савіка Шустера у дебатах з визначення великих українців Л.М. Кравчук весною 2008 року однозначно висловився, що цей документ у його розумінні — всього-на-всього не більше, ніж декларація).

Ось нам, громадянам України, розкрито рівень політичного мислення. Не можна сказати класичного, але запитання: чи не є воно співзвучним рівню образів літературних героїв — українського Стецька чи російського Митрофанушки. Я було подумав, що Кравчук невдало пожартував. Але раптом закралася й інша думка, що і в ті часи, і тепер пропагується підступне лукавство, бо невже цей його вислів не розкриває внутрішній світ політика Л.М. Кравчука, який не уявляв і не мав бачення, а яке ж правове значення в США відіграла їх декларація для їх конституції та яке значення наша Декларація мала відіграти для Конституції України? Невже один із колишніх вождів компартійного олімпу настільки почувався «першим», що навіть на підсвідомому рівні не сприймав народовладдя, яке публічно перед усім світом закріплено в українській Декларації? Не віриться!

Правда, можна вести диспут, що Л.М. Кравчук уже в зародку її реалізації почав створювати психологічний тиск на незрілі політичні сили, щоб чинився політичний наступ на тодішній депутатський корпус. Заперечити цей факт неможливо, бо справді він був шалений і здійснювався за допомогою найрізноманітніших методів: публікацій, виступів у сесійній залі, на вулицях та інших публічних місцях аж до індивідуальних погроз.

Слід віддати належне, що не раз талановитий від природи І.С. Плющ в сесійній залі публічно заперечував Л.М. Кравчуку, але з часом чомусь прийняв до виконання голосування про дострокове припинення повноважень народних депутатів України та Верховної Ради України дванадцятого (першого) скликання з метою організації нових виборів. Ставало очевидно, що і між керівниками держави, і в них з керівниками областей була знайдена спільна мова про припинення повноважень.

З демократично налаштованими та активними народними депутатами у тій ситуації проводилася роз’яснювальна робота і коментувалася стаття 79 тодішньої Конституції України, яка закріпила норму: «Строк повноваження Рад народних депутатів — п’ять років». Це означало, що для припинення повноважень необхідно скасувати та змінити цю й інші статті Конституції України голосуванням у 300 голосів народних депутатів плюс один голос, тобто набрати не менш як 301 голос. Здійснена робота дала необхідні результати, бо голосування не набрало конституційної більшості.

Л.М. Кравчук та І.С. Плющ справді не отримали конституційної більшості голосів, та все ж без сорому перед виборцями, без юридичних мотивів пішли на актиконституційний достроковий розпуск Верховної Ради України через власну політичну сліпоту та амбітні інтереси й можливість списати всі свої та інші прорахунки на парламент, який не завершив формування державних структур та системи органів народовладдя. Саме з тих часів і розпочався політичний хаос у демократизації України і словоблуддя про масову та публічну любов до народу — політичне прикриття боротьби з народовладдям.

Реалізація Декларації парламентом першого (дванадцятого) скликання і протидія першого гаранта Конституції

Розкриття проблеми непросте, але необхідне і перспективне для становлення і розвитку безпосереднього та конституційного народовладдя, особливо в умовах конституційної реформи. З аналізу документів, названих наукових обґрунтувань, висновків вчених і практиків та авторів, які підготували «Коментар до Конституції України» (Київ. 1996. — С. 376) є вагомі підстави зробити глибоко позитивний висновок, що Декларація мала визначальне значення для нового Основного Закону України. Характерно, що навіть після того, як при другому гарантові Конституції в 1995 році було змінено всупереч Декларації форму парламентського на президентське правління і Декларація в 1996 році була викреслена з преамбули нової Конституції, автори названої праці дали об’єктивний висновок про значення і роль Декларації для створення нової Конституції України.

У вступі до нього В.Ф. Опришко мотивовано зазначив, що нова Конституція України стала такою «після прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України та схвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України». Далі автор справедливо відзначив, що робота над проектом нової Конституції, яку успішно проводила Верховна Рада першого (дванадцятого) скликання, розпочалася «одразу після проголошення Декларації...».