1917 рік. Від держави без армії до армії без території

«Задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо»

9 березня 1917 року УЦР звернулася з відозвою до українського народу, в якій повідомляла про падіння царського уряду та утворення уряду тимчасового, який незабаром скличе Установчі збори. «Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя, після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, український тридцятип’ятиміліонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація», — писалося у відозві.

УЦР закликала українську громадськість взяти активну участь у виборах до Установчих зборів, організовуватися в політичні та громадські товариства, домагатись від Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних, судових та урядових закладах.

Як бачимо, на початку свого існування середовище УЦР не тільки не визріло до проголошення самостійності України, але навіть не мало чітких автономістських устремлінь. Тож головне завдання УЦР — утвердження національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки — було сформульоване лише після 14 березня, коли до Києва прибув М. Грушевський, але вже 1 квітня цю вимогу підтримало стотисячне віче на Софійському майдані у Києві.

Невдовзі, з 19 по 21 квітня, у Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, який переобрав Центральну Раду, перетворивши її, по суті, на український передпарламент. Конгрес підтвердив головування Михайла Грушевського у Центральній Раді та обрав його заступниками Володимира Винниченка і Сергія Єфремова. В ухваленій делегатами конгресу резолюції містилася настанова домагатися широкої національно-територіальної автономії України у складі федеративної Російської республіки, тож у травні учасники загальних зборів УЦР постановили направити до Петрограда офіційну делегацію для переговорів із Тимчасовим урядом у справі автономії України.

Проте успіху ці переговори не мали: у відповідь на пропозицію видати акт про принципову згоду на відновлення на території 12 губерній національно-територіальної автономії України, Тимчасовий уряд відповів, що «задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо». УЦР, після обговорення 1 червня звіту делегації про переговори з Тимчасовим урядом, ухвалила резолюцію, в якій зазначалося, що оскільки уряд свідомо пішов усупереч інтересам трудового народу України та власним заявам про визнання права народів на самовизначення, Центральна Рада має «звернутися до всього українського народу з закликом організуватися і приступити до закладання підвалин автономного ладу в Україні».

У проголошеному 10 червня 1917 року І Універсалі Центральної Ради зазначалося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням — Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори. Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті».

В документі наголошується, що оскільки Тимчасовий уряд відкинув усі домагання, то Українська Центральна Рада видає цей універсал до всього народу й оповіщає: однині самі будемо творити наше життя. Таким чином, з проголошенням І Універсалу УЦР фактично перейшла в опозицію до Тимчасового уряду, що змусило уряд вислати до Києва делегацію для переговорів у складі міністрів І. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Ці переговори завершилися компромісом, який знайшов своє відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради від 3 липня 1917 року. В документі зазначалося, що оскільки Тимчасовий уряд не відкидає права кожного народу на самовизначення, а лише відносить остаточне вирішення цього питання до скликання Установчих зборів, то «Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії», вирішила, що домовленість про визнання Тимчасовим урядом Генерального Секретаріату УЦР як вищого органу для керування крайовими справами в Україні забезпечить бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Установчих зборів межах.

Далі УЦР наголошує, що «рішуче ставиться проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів».

Однак, незважаючи на поступку Центральної Ради та досягнуті 3 липня домовленості, 4 серпня Тимчасовий уряд офіційно відхилив запропонований УЦР «Статут вищого управління на Україні», а натомість затвердив «Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду», яка значно звужувала права України. Зокрема, Генеральний Секретаріат мав затверджуватися Тимчасовим урядом, а його повноваження замість території 12 губерній обмежувалися лише п’ятьма — Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською.

Обговорення цього документа на пленумі Центральної Ради призвело до політичної кризи, оскільки одна її частина пропонувала відкинути інструкцію як таку, що «ламає згоду УЦР з Тимчасовим урядом від 3 липня», а друга закликала погодитися з цим документом, зважаючи на його тимчасовість, та використати його для офіційної легалізації влади УЦР і Генерального Секретаріату.

Врешті-решт перемогла остання точка зору, але затяжні дебати призвели до того, що практично до середини вересня Генеральний Секретаріат так і не розпочав своєї роботи. Тож унаслідок анархії, яка дедалі більше охоплювала Україну, реальний вплив УЦР не поширювався навіть на визначені п’ять губерній, а її представники, замість розбудовувати владу на місцях та перебрати на себе відповідальність за наведення ладу, продовжували мітингувати та дебатувати.

«Віднині Україна стає Українською Народною Республікою...»

Невідомо, скільки б тривала така невизначеність, якби 7 листопада із Петрограда не надійшла звістка про більшовицький переворот та повалення Тимчасового уряду. Тож наступним кроком Центральної Ради стало оприлюднення 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалу, яким проголошувалася Українська Народна Республіка. Проте далі УЦР уточнювала, що бачить УНР у складі федеративної Росії. «Не відділяючись від республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству — Генеральному Секретаріятові України», — зазначалося в документі.

Окрім того, ІІІ Універсалом Центральна Рада принаймні декларативно поширювала свою владу на Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину і Таврію (без Криму) та наголошувала, що питання входження до складу УНР частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути вирішене за згодою організованої волі народів.

Пропаща сила

Чи не головною проблемою Центральної Ради було те, що проголошені в універсалі наміри не мали твердого опертя на збройну силу. Бо, на відміну від лідера більшовиків Леніна, котрий заявляв, що «революція лиш тоді чого-небудь варта, коли вона вміє захищатися», більшість діячів УЦР вважала, що демократичній Україні нічого не загрожує, тож дбати про націоналізацію армії передчасно. Наприклад, 5—10 травня 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який, підтримавши автономію України, від імені 900 тисяч «організованого озброєного українського народу» висунув вимогу про негайну націоналізацію армії за національно-територіальним принципом; 5—7 червня 1917 року ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, 1.976 делегатів якого представляли 1.732.444 українізованих військових, знову закликав до націоналізації армії, тож за належної уваги до справи Центральна Рада могла сформувати міцну військову силу.

Проте доводиться констатувати, що більшість її діячів не тільки не переймалася будівництвом національної армії, але й виступала проти таких закликів. Зокрема, заступник голови Центральної Ради В. Винниченко у «Робітничій газеті» взагалі виступив проти створення національної армії, заявивши, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». А оцінюючи домагання українських військовиків стосовно створення власної армії, він у тій же «Робітничій газеті» зазначав, що іти назустріч шуканням народу потрібно «не так, як ідуть деякі з українців, що мріють про свою постійну, регулярну армію, про війни, гетьманів і тому подібну негарну, криваву старовину, а так, як вимагає новий напрям загальнодержавного ладу в Росії, як говорить переконання демократа», тобто знищення всіляких армій.

Ставлення Генерального Секретаріату до розбудови власного війська дуже добре ілюструє доля ІІ Українського корпусу Павла Скоропадського. Цей українізований за ініціативою майбутнього гетьмана в серпні 1917 року корпус на тлі тогочасної армії вирізнявся дисципліною і мав у своєму складі близько 60 тисяч вояків. Коли в листопаді 1917 року розагітований більшовиками ІІ гвардійський корпус рушив на Київ, щоб установити там владу Рад, саме корпус генерала Скоропадського роззброїв збільшовичені війська та, не допустивши їх до Києва, спровадив до Росії.

Здавалося б, Генеральний Секретаріат хоча б у листопаді 1917 року мав відкинути ідею «знищення всіх армій» та опертися на віддані українській справі війська. Проте цього не сталося. Після того, як І Український корпус прибув до Києва та звернувся по підтримку до влади, Генеральний Секретаріат більшістю голосів відмовив у видачі Скоропадському з велетенських військових складів теплого одягу та продуктів для солдатів. Отож, проживши більше місяця в холодних вагонах, корпус почав розкладатися, а генерал Скоропадський подав у відставку. І коли на початку 1918 року більшовики пішли війною на Україну, корпусу вже не було.

Створений Центральною Радою в листопаді 1917 року Комітет з охорони революції не мав збройної сили, на яку б міг зіпертися. Зокрема, у постанові об’єднаного засідання представників Центральної Ради та Української ради Південно-Західного фронту наголошувалося, що «позаяк охорона ладу на Україні находиться в руках людей, вороже настроєних до українського руху і на котрі УЦР не може опертися в своїй праці, а українських частин на Україні, а особливо в Києві, у цей відповідальний момент майже немає», то потрібно «негайно активно підтримати Центральну Раду, пославши українських вояків до Києва». Але навіть після цього Генеральний Секретаріат не поспішав підтримати утворення постійної української армії та пропонував обмежитися формуванням «народної міліції». Тож на противагу такій позиції Центральної Ради на Київщині, Катеринославщині, Чернігівщині, Полтавщині, Херсонщині почалося стихійне формування загонів Вільного козацтва. Зародившись у середині 1917 року на Звенигородщині, в жовтні, під час з’їзду в Чигирині, 2 тисячі делегатів вже представляли 60 тисяч організованих вільних козаків.

Війна проти українського народу

Тим часом у листопаді значно активізувалися більшовики. Після провалу їхнього виступу з метою організувати в Києві переворот на зразок петроградського, вони спробували «висадити Центральну Раду зсередини». За їхнім задумом, слугувати цій меті мав І з’їзд Рад селянських, робітничих та солдатських депутатів, під час якого планувалося домогтися переобрання УЦР з таким розрахунком, щоб у ній переважали більшовики. Однак Центральна Рада, вчасно розгледівши можливу небезпеку від цієї акції більшовиків, подбала, щоб участь у цьому з’їзді, який розпочався 17 грудня 1917 року в Києві, взяло якомога більше делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин. Як наслідок, із майже 2000 делегатів на більшовицьких позиціях стояло лише близько 150, тож вони покинули з’їзд.

Як писала тогочасна преса, «скликаний більшовиками для повалення Центральної Ради і встановлення на Україні більшовицької влади з’їзд перетворився на грандіозну маніфестацію співчуття Раді та на величезну антибільшовицьку демонстрацію».

Але, не зумівши «висадити Центральну Раду зсередини», цього ж таки 17 грудня Раднарком Радянської Росії, визнавши УНР, висунув Центральній Раді ультиматум, де звинувачував її в контрреволюційності та вимагав не пропускати на Дон, який відмовився визнати більшовиків, козачі війська і дозволити перекидання через Україну збільшовизованих військ.

Наступного дня Генеральний Секретаріат відхилив усі пункти ультиматуму Раднаркому, заявивши, що «відкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись у справу впорядкування державного й політичного життя в УНР» та що «претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке-небудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості».

У відповідь Раднарком оголосив Центральній Раді війну. Показово, що ще 12 грудня Сталін у листі до українців тилу і фронту зазначав, що «між українським і російським народом не може бути конфлікту», але не минуло й тижня, як Радянська Росія розпочала війну проти українського народу. Що це війна саме проти українського народу, а не проти «контрреволюційної» Центральної Ради, визнавали й київські більшовики. Зокрема, 17 грудня, під час дискусії на обласному з’їзді РСДРП(б), який проходив у Києві, один з лідерів більшовиків в Україні Затонський зазначав: «Якщо виникне війна, то Росія не зможе вести її і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими. Поки що серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невелика купка». Інший більшовик, Александров, на це зауважив, що «розкол в українських масах уже почався, але ультиматум погрожує його зупинити. Нам доводиться воювати майже проти всього українського народу, а не проти Ради». Після цього більшовик Зайцев запропонував «підтримати народних комісарів». «Треба тут же, на Україні створити військовий центр, бо Пітеру незручно вести війну».

У звіті про цей з’їзд читаємо, що «коли Затонського було прийнято до складу РНК Російської Радреспубліки у якості представника Української Радреспубліки, керівні органи РНК почали вести переговори, крім нього, з лівими колами українських соціалістів стосовно внутрішнього перевороту в Центральній Раді, які повинні були передати владу в ЦР до рук дрібнобуржуазних лівих з переходом останніх на бік більшовиків. Цей план не вдався, національний фронт розколоти не вдалося (на самій Україні для цього було дуже мало зроблено), і Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою». Насправді замість слова «допомогти» треба читати «розпочати окупацію УНР», бо чим на той час був «радянський уряд України», свідчать слова народного секретаря військових справ Шахрая: «Що це за уряд український, якщо його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?»

«Сил для боротьби з большевизмом немає...»

А з чим до першої війни з більшовиками підійшла Центральна Рада? Як свідчить запис у «Журналі засідання Генерального Секретаріату від 28 грудня 1917 року, генеральний секретар Єщенко повідомив, що «сил для боротьби з большевизмом у Генерального Секретаріату немає. Він спирається на залізничників, які зупиняють наступ більшовиків».

Тож можемо стверджувати, що саме внаслідок прорахунків Центральної Ради більшовикам, які не мали серйозної підтримки серед українського населення, вдалося захопити більшу частину території УНР. А Центральній Раді в цій ситуації тільки й залишалося, що проголосити 22 січня 1918 року ІV Універсал, у якому зазначалося, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». ІV Універсал також закликав увесь український народ звільнити Україну від більшовиків та інших напасників, але вже в ніч на 9 лютого Центральна Рада та уряд УНР змушені були покинути Київ.

Уранці до столиці ввійшли радянські війська. Виконуючи наказ Муравйова, вони «немилосердно знищували в Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, анархістів і всіх ворогів революції». Навіть лідер українських більшовиків Затонський, котрий разом з обозом російської армії прибув до Києва проголошувати Українську робітничо-селянську республіку, незабаром писав: «Ми ввійшли в місто: трупи, трупи і кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав хоч якесь відношення до Центральної Ради — просто на вулиці».

...Михайло Грушевський вважав, що однією з найголовніших заслуг Центральної Ради було те, що вона поновила в Україні державницьку свідомість, приглушену двома віками російської окупації. «Вона перейшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію: від підданства — через автономію — до незалежної Української Держави», — писав він. Проте так само мусимо констатувати (щоб не повторювати цих помилок нині), що сліпа віра у неможливість війни з Росією та помилки і невизначена політика УЦР стосовно створення національної армії в кінцевому підсумку призвели до поразки національно-визвольних змагань українського народу.

А якщо і в цьому разі вести мову про еволюцію, то можемо сказати: внаслідок цих помилок накреслився шлях від держави без армії до армії без території.