Для всесвітньо відомого астронома Івана Антоновича Климишина нема на Землі милішого місця, ніж рідний хутір, що у Лановецькому районі на Тернопільщині. Сюди ось уже сорок років поспіль приїжджає він на все літо разом із своїми домочадцями. Протягом року збирається з думками, щоб викласти їх тут на папері. Коли я разом з місцевим благодійником і меценатом Юрієм Кравчуком, керівником приватного підприємства «Русь», який опікується багатьма славними земляками, приїхала до нього в гості, Іван Антонович працював над своєю 47-ою книгою, а всього їх, враховуючи перевидання, понад 70. Окремі були видані по чотири-п’ять разів.

Ташкентське затемнення визначило шлях у житті

Розмова у нас вийшла камерна. Гадаю, у кабінеті вона була б зовсім іншою, ніж тут, у тиші полів, серед заростей старого саду, де все спонукає до роздумів про філософію буття, призначення людини, про духовне. Збіглося так, що саме цього дня було сонячне затемнення. Іван Антонович приготував нам задимлені скельця, і ми дивилися на Світило. Таке ось затемнення, тільки повне, під Ташкентом, 1952 року, визначило долю студента фізичного факультету Львівського університету. Іванко підробляв в обсерваторії, його взяли в експедицію, а коли на третьому курсі надумав піти у теоретичну фізику, мало не звинуватили у зраді, мовляв, ми на тебе надії покладали. Зрештою, на той час астрономія його вже полонила. Якось мимоволі почув розмову керівників обсерваторії: «Ваня работает запоем». І хоч тоді не зовсім зрозумів значення цих слів, але вони стали для нього визначальними. Нині таких одержимих називають трудоголіками. Івана Климишина залишили в аспірантурі. Він швидко піднімався науковими сходинками, ставши у тридцять шість доктором фізико-математичних наук.

Це при тому, що повноцінно жити перешкоджала важка хвороба: туберкульоз легень в активній формі. Над дисертаціями молодий учений працював переважно в лікарнях і санаторіях. Під час лікування у Ворохті познайомився з телефоністкою Катрусею, котра згодом стала його дружиною й міцним тилом. У них вже було дві донечки, коли змушені були залишити Львів. Хвороба загострилася, жили у фінському будиночку, що взимку продувався усіма вітрами, молода жінка переживала за здоров’я чоловіка і дітей. Коли перспективного доктора наук приїхали «сватати» з Івано-Франківська і Тернополя, Іван Антонович дуже хотів на свою малу батьківщину, але Катерина Петрівна наполягла на Івано-Франківську: там родичі, коли що — допоможуть.

От уже багато років професор, доктор фізико-математичних наук, автор багатьох підручників і навчальних посібників з астрономії Іван Климишин — гордість Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Його ім’я добре відоме в науковому світі не лише України. Серед його друзів були і є багато науковців світового рівня, в тому числі один із творців атомної бомби російський академік Яків Зельдович. Зрештою, російські вчені свого часу багато допомогли талановитому українському хлопцеві. І тепер їхні шляхи час від часу перетинаються. Воістину наука кордонів не знає.

Робочі кабінети під відкритим небом

Іван Климишин — один із кількох учених світу, хто написав «Історію астрономії». Коли він працював над нею, сталася пригода, в результаті якої ця фундаментальна праця могла або взагалі не побачити світу або вийти із значним запізненням. Якось після чергової відпустки Іван Антонович забув на хуторі ящик з матеріалами, що стосувалися історії астрономії ХХ століття. Його хатину на хуторі не раз «бомбили» злодюжки, виносячи все, що можна. Того разу мисливці вирішили погрітися, а щоб розпалити багаття, використали знайдені папери. Коли вчений дізнався про це, розпачу не було меж. Аж тут дзвінок від російського астронома Дмитра Надьожина: «Як живеш, Ваню?». Він і поділився своїми проблемами. І хоча в той час Дмитро був на відпочинку, Іван Антонович невдовзі отримав від нього кілька бандеролей з необхідними матеріалами.

Взагалі, хутір поблизу села Кутиська — то своєрідна наукова лабораторія. У різних кінцях великого саду намети — обтягнуті поліетиленом дерев’яні конструкції. В одному з них працює сам глава родини, у другому — молодша донька Ольга, кандидат психологічних наук, трудиться над докторською. Третій намет, чи то пак кабінет, належить старшій доньці Оксані, викладачеві англійської, яка також вирішила «захиститися». Вона з дітьми на якийсь час від’їхала до Івано-Франківська. Зате приїхала на батьківське обійстя сестра Івана Антоновича Ольга, викладачка Івано-Франківського університету нафти і газу. Люблять гостювати на хуторі й астраханські внуки пані Олі. Опікується чималим сімейством, яке хоч і витає у наукових світах, але регулярно просить їсти, Катерина Петрівна. Навесні приїжджає, щоб засадити город, потім доглядає його, накошує трави для кози Зіни, годує курей, готує обіди... Одне слово, усі дні ця невтомна трудівниця у круговерті невидимої жіночої роботи, без якої ну ніяк... Поруч крутяться Джек і Альфа. Хоча прописка у собак міська, але хіба зрівняти хутірське привілля з квартирними умовами!

Наука і релігія — не вороги

Щонеділі Іван Антонович ходить за кілька кілометрів до сільського храму, де незмінно дякує. Каже, що коли читає «Апостола», то не помічає, чи є хтось іще у церкві, — так підносить його духовний спів. Він з одинадцяти років співав на криласі, був глибоко віруючою дитиною, навіть сам готував собі пісні страви у середу і п’ятницю. Бачив себе в майбутньому тільки священиком. Але... Як покручені козацькі шляхи, що проходять мимо його хутора, так і доля молодого волинянина стелилася не так, як він собі вимріяв. Пригадує, як у дев’ятому класі після відправи на Водохреща запізнився і прийшов аж на шостий урок. Директор взамін на те, що цей «гріх» йому спишеться, запропонував вступити до комсомолу. Та Іван не любив, щоб на нього тиснули. Через цей конфлікт залишив школу. В комсомол все-таки вступив — на першому курсі університету. Програму дев’ятого і десятого класів склав екстерном. До речі, готувався тут же, на хуторі, хоча батьки на той час жили у селі. Сидів за книжками від сходу сонця і до заходу. Менш як за місяць осягнув те, що його ровесники вчили протягом двох років. Взагалі, він був дуже здібним хлопцем, адже ще десь у класі шостому пропустив два роки навчання через хворобу, однак наздогнав однокласників. «Мені тоді легко все давалося», — згадує Іван Антонович. Мабуть, що так. Але не кожна дитина без принуки батьків засяде за книжки, так що характер у Климишина ще той.

І хоча не став він священиком, але завжди був людиною віруючою. Не побоявся заявити про свою релігійність, за що чув слова і здивування, й осуду. Одні переконували, що «справжній учений у наш час не може вірити в Бога», інші казали: «Якщо ви астроном, то чого пхаєтесь у теологію?» Але він, як і багато інших учених, не переставав твердити: «Сучасна наука не суперечить релігії, вони не вороги, а сестри». У нього навіть книжка є — «Учені знаходять Бога», яка витримала чотири перевидання. Як астроном, вважає своїм обов’язком нагадувати всім, що наша планета — усього лише макове зерно у безкрайньому Всесвіті. Що у цій страхітливій безодні як простору, так і часу, астрономи вже виявили сотню мільярдів інших галактик, у кожній з яких налічується від 50 до 300 мільярдів зір. І що у цій безодні є сотні мільйонів таких же земель, як наша. І що на багатьох із них живуть обдаровані розумом та різноманітними талантами істоти. Що їх, як і нас, Творець покликав до життя. Він вивів на сцену світової історії тисячі різних народів і племен, щоб кожний з них зробив певний внесок у скарбницю світової культури. Нас, українців, Творець наділив найкращими у світі землями, а ми умудрилися жебракувати на них. Хіба не пече сором за це, за те, що інші народи показують на нас пальцем, застерігаючи, як не треба жити.

Відомий вчений-астроном, у якого, за власним його висловом, мільйони і мільярди років проковзують перед внутрішнім зором, ніби сухий пісок поміж пальцями, має свої судження і щодо розбудови України, і щодо освіти, і щодо подолання міжконфесійних розбратів... Дослухатися б до них. У свої сімдесят п’ять він переконаний, що Творець вивів на арену світової історії плем’я українців і очікує, щоб воно зробило якийсь внесок у скарбницю вселюдської культури, щоб збагатило її чимсь своїм, неповторним, на що лише воно отримало певний талант і своєрідне покликання. Чуєте, українці?

Тернопільська область.

На знімку: Іван Климишин (другий справа) разом з родиною і другом Юрієм Кравчуком на рідному хуторі.

Фото автора.