ХVІІ століття: у пошуках волі

1618. На теренах Київщини, Житомирщини повсталі козаки розоряли маєтки польської шляхти. Ці стихійні ватаги були «втихомирені» на якийсь час ідеєю походу на Москву, в результаті цього можливістю потрапити до козацького реєстру. Оскільки похід королевича Владислава на Москву складався невдало, козацький зверхник Петро Сагайдачний «виторговував» у поляків вигідні для українців умови — збільшення платного козацького реєстру, забезпечення православної віри в Україні, визнання судової й адміністративної автономії. Воєнна тактика гетьмана, його організаторські здібності врятували королевича Владислава від поразки. Похід на Москву, а потім на Хотин показали, що на території нинішньої України виросла значна сила, з якою потрібно рахуватися. Козаки, виступаючи на боці Речі Посполитої, здобували собі славу цілковитим розгромом московських військ, узяттям острогів. У результаті цього від Московії було відвойовано Чернігівщину (захоплена в 1500 р.), що через кілька десятиліть стала центром Гетьманату.

Поводир козаків П. Сагайдачний зумів об’єднати цю суміш неприборканих енергій і ввести її в русло захисту своєї території проживання від посягань сусідів, утвердження порядків, які пізніше стали фундаментом будівництва козацької державності.

Вибороли свободу і... знову піддалися

1648—1657. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького звільнила Україну від польського панування, встановила на її теренах владу переможців — полкову адміністрацію, але... через брак державницького досвіду в лідерів, що об’єднали козацьку стихію, не змогла розпорядитися вибореними здобутками. Головною метою повсталих було здобути волю. Це їм вдалося. Та власна воля без незалежної держави — це колізійна ситуація, яка в ту добу вирішилася не на користь прагнучих «прав і свобод». Пошук «кращого» монарха не вирішив проблеми української спільноти. Відійшовши від польської залежності, вона опинилась у 1654 р. в підданстві московських царів, які в наступні роки грубо ігнорували та фальшували домовленості з Б. Хмельницьким та його наближеними. Разом з тим у ході протесту українського люду проти релігійного утиску, важких умов буття в 1648—1653 рр. з’явився прошарок козацьких лідерів, які проявили себе в ділі, політичній боротьбі, визвольних змаганнях. Здобувши впливове становище, вони були зацікавлені дедалі більше у створенні умов надійності власного урядування. Саме в цьому середовищі пізніше зароджуються різні проекти кращого буття українців.

Гадяцька угода

1658—1659. Після укладення 18 вересня 1658 року Гадяцького трактату між Польщею та Гетьманщиною, згідно з яким остання як Велике Князівство Руське на федеративних умовах входила до складу Речі Посполитої, на кордонах з Україною нарощували сили царські війська, які провокували опозицію гетьмана до виступів. І. Виговський у грудні 1658 р., а також січні 1659 р. шле послів до Яна Казимира з проханням відчутніше допомогти, бо російські полки крок за кроком просувалися у глиб гетьманської території. У складі одного з таких посольств «просити людей на поміч» були Ю. Немирич, Г. Лісницький та батько І. Мазепи — С. Мазепа. Писар королівського посла до козаків Станіслава Беньовського Криштоф Перетяткович у своїх записках про 1659 рік згадує, що на сейм, який відбувся у Варшаві 4 квітня, «для затвердження гадяцької угоди приїхало багато знатних козаків, між ними були: Самченко — рідний дядько Хмельницького, Костянтин Виговський — рідний брат гетьмана, Груша — генеральний писар Війська Запорозького, Грицько Лісницький — миргородський полковник, Мазепа та інші». Поляків насторожили гадяцькі умови щодо ліквідації унії і права займати уряди у «воєводствах руських» тільки православним. В Україну до Виговського знову закурсували посли.

Нарешті 10 червня 1659 р. король Ян Казимир разом з польською верхівкою склали присягу про те, що будуть свято дотримуватись умов узгодженої в ході дискусій, переговорів Гадяцької угоди.

Червень—вересень 1659 року був насичений доленосними подіями в житті України. Відбулася знаменита Конотопська битва, в якій війська І. Виговського вщент розбили 100-тисячне московське військо. Водночас вона стала точкою відліку останніх днів правління гетьмана. Частина правобережної козацької верхівки, невдоволена затвердженою сеймом редакцією Гадяцької угоди (з 24 її пунктів сім відхилено, а шість скориговано), а також передусім промосковсько настроєні лівобережці зачинають опозиційне повстання. У ході його йде жорстоке винищення прибічників Виговського, їхніх сімей. Московське військо князя Ю. Баратинського, йдучи на Київ, стратило більше 3000 «зрадників». Під Кобижчею на Чернігівщині вбито Юрія Немирича. У вересні 1659 року І. Виговський залишився без війська і змушений був шукати прихистку. Тоді ж , як повідомляє у своєму літописі Самовидець, князь Ромодановський «з войском Борозни достал, одних порубали, а других в полон выбрали и місто спалили».

1668. Коли гетьман Іван Брюховецький «учинил раду с полковниками, судями и усею старшиною, и поприсягли себі, же юже конечно отступити от его царского величества», то російські каральні війська під керівництвом князя Ромодановського у відповідь спалили Переяслав та Ніжин і жорстоко придушили розпочате повстання.

Усупереч українським інтересам

1679. За царським наказом відбувся «великий згін» населення з Правобережжя. Людей примусили насильно перейти на Лівобережжя, їхні житла спалили, щоб покинуті згарища міст і сіл більше не приваблювали завойовників, різних авантюристів. У цій справі І. Самойлович відрядив до Москви І. Мазепу та свого небожа, гадяцького полковника Михайла Гадяцького. Вони мали переконати царських урядовців у розширенні меж Гетьманщини за рахунок слобідських полків. «На сю сторону, — зазначали посланці, — с той стороны Днепра перешло одиннадцать полков, но теперь их осталось у нас одна треть (понад 20 тисяч сімей. — Авт.), а две доли пошли прежде в слободские полки и там жительствуют. Пусть бы великий государь указал полки слободские, населенные малороссиянами, — сумский, харьковский, ахтырский и рыбинский, — отдать под гетманский регимент, потому что все эти полки, как и гетман и все войско запорожское, такие же малороссияне и одного государя подданные, и тогда бы гетман ведал, где этих правобережных жителей разселить, и над всеми начальствовал бы гетман, как ныне бояре начальствуют». На це їм сказали, що вже наказано провести межування між слобідським і малоросійським краями. І. Мазепа в це не повірив: «Нам сомнительно, что указано отмежевать и ограничить слобожан от нас. Межевать их не для чего: и слободская Украина, и малороссийские городы — под державою одного великого государя, и все жители — и в том, и в другом крае — его верные подданные». Хитрому задуму гетьманців не вдалося справдитися. Побоюючись посилення ролі гетьмана, цар не прийняв пропозицій Батурина.

1686. У січні 1686 року І. Самойлович відправив генерального осавула І. Мазепу зі своїм сином Григорієм, чернігівським полковником, до царів, В. Голіцина з метою переконати їх у недоцільності укладення мирного договору з Польщею. Якщо ж московський уряд уже визначився щодо угоди, то Мазепа повинен був запропонувати внести в неї положення про підпорядкованість Запорозької Січі тільки царю, непереслідування православних на Правобережжі та польських володіннях.

Генеральний осавул, виконуючи волю гетьмана, доводив, що польська влада «и не всякие присяги свои сохраняет, и овшем в якой бы присязе оказался им быти непожиток, тую ламлют и разоряют, що и за сих веков оны по собе показали не единожды».

Далі він спростовував польську ініціативу, щоб царські війська за укладеним договором ішли здобувати Крим. Цей виснажливий похід завершиться безрезультатно, «поневаж с Крыму есть еще им куды от войны, иле от так явной, ухилитися». До того ж нічого не дасть і захоплення фортець, оскільки їх важко буде утримувати через брак продовольства в окрузі. Разом із тим кримчани, скориставшись тим, що московське військо буде далеко від Московії, можуть учинити набіг на неї. Висловлені зауваги щодо Криму практично один до одного справдились у наступних походах на ординців. Практично всі вони завершилися або безрезультатно, або лише локальними перемогами.

Гетьманські посланці вже не змогли призупинити процес налагодження співпраці між Російською державою та Польщею. 26 квітня 1686 року в Москві було підписано «вічний мир», у якому лише частково враховані інтереси Гетьманщини.

Місія Соломона

1689. Чернець Соломон, як колишній дорошенківець, не мав перепон для спілкування з гетьманом І. Мазепою, з яким його єднали три роки спільної праці. Достовірність його місії в Польщу спочатку не викликала сумнівів у Варшаві. І головним чином тому, що чернець, як зауважив король, мав «печатку велику з олова Запорозьку, і другу, меншу, з міді, власну шляхетного Мазепи».

Чернець з’явився у Львові орієнтовно 21—23 листопада 1689 року. За його «Діаріушем», він спочатку побачився з місцевим єпископом Й. Шумлянським, а вже той організував йому через день-два зустрічі з Яном Собеським, його оточенням у Жовкві. «І наказано мені листи читати перед королем, — оповідав автор щоденника. — Слухали те і гетьман, і маршалок, і підскарбій, і кухмістр, а іншим панам наказано вийти».

1691—1692. Писар П. Сулими Григорій Волковський втік до Новобогородицького і 11 березня 1693 року на допиті в Бєлгороді давав боярину Б. Шереметьєву дуже важливе свідчення про те, що старший гетьманський канцелярист, «прибежав в Казыкерман, казыкерманскому бею объявлял писма и говорил, что де с теми писмами послал ево от гетмана писарь Василий Кочюбей в Крым к хану, чтоб он с ордами шол к малороссийским городам и, совокуплясь с малороссийскими войски, итить бы им сопча войною на великороссийские городы».

Сам допитуваний був свідком зустрічі Петрика з новим ханом у грудні 1692 року. «И как он, Петрушка, к тому хану пришол и пришод по их босурманской обыклости тому хану поклонился, — повідомляв перебіжчик, — и, поклонясь, положил перед него, хана, два писма; и те писма тот хан велел прочесть; и те писма перед тем ханом чтены. И писаны те писма к старому хану от гетмана и Кочубея, чтоб они татарове малороссийских городов с народом учинили мир, и собрався шли к малороссийским городам, и, совокупясь с малороссийским войском, итить бы им войною на великороссийские городы, так ж как было преж сего при Хмельницком (...). И те вышеписанные письма хан отдал ему, Петрушке, по прежнему; а у того де у гетманского писма припис гетманской руки, а печать войсковая». Оскільки І. Мазепа засудив акцію Петрика, виступив з військом проти орди і «гетьмана», то цьому зізнанню не повірили, а відтак перебіжчик почав рятувати своє життя, виправдовуючи гетьмана і В. Кочубея.

Разом з тим Г. Волковському не було ніякого сенсу обмовляти гетьмана, йти на такий смертельний ризик заради чиїхось підступних інтересів. Передаючи правдиві відомості, донощик розраховував, безумовно, на великі царські милості. Його інформація дійсно дуже багато важила.

Звернімо увагу на таку промовисту деталь: у 1699 році на боярина Бориса Шереметьєва, який вів перший допит Г. Волковського і, мабуть, десь висловлював невдоволення прикриттям справи, виходить військовий товариш Данило Васильович Забіла з доносом на гетьмана. У Москві співчутливо поставились до нього. Боярин сказав прибулому: «Правда, и мне гетман добра не желает. Поживи, коли так, в Москве, пока великий государь не воротится из-под Азова, и никуда не ходи, ни в приказ, ни к боярам, а как царь воротится в Москву, тогда подашь на гетмана челобитную в мои руки, а я сам представлю ее великому государю и буду ходатайствовать об оказании тебе милости».

У самому Кримському ханстві безперервно тривала боротьба за владу. Петрикові, який агітував орди йти проти Москви, знатні кримчани сказали, що «в то время им не до войны стало; но надобно, чтоб им свое в Крыму зачатое дело совершить и успокоить, а когда да успокоитца и тогда они усмотря время будет пристойнее так о посылке воиск своих с ним на Русь и учинять».