«Прозрілі, тісніше зімкніть коло світла»(Роздуми стосовно спроби видатного поета і політика «зазирнути в Задзеркалля»)

«Знаешь признаки антихристовы, не сам один помни их, но и всем сообщай щедро» — цей заповіт Святого Кирила Єрусалимського визначив задум, зміст і мету книги поета, вченого, громадського діяча Бориса Ілліча Олійника«Князь тьми. Відкритий лист Михайлу Горбачову», яка щойно вийшла в українському видавництві «Пульсари» третім повним виданням. Присвячена драматичним подіям кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття, які спричинилися до зруйнування великої союзної держави і відновлення на пострадянському просторі капіталістичного ладу, книга була написана більш як півтора десятиліття тому по гарячих слідах подій, безпосереднім, активним учасником яких був

Б. І. Олійник, і тоді ж, у 1992 році, опублікована. У новому виданні автор, за його словами, «принципово нічого не міняв, аби зберегти тогочасну атмосферу», яка характеризувалася «потоптом по минулому, по могилах і життєписах своїх прадідів, дідів та батьків», «ейфорією стосовно новонароджуваної незалежності». Саме тоді «чимало вчорашніх, особливо ревних опричників системи, без передиху пошилися в ліберали, демократи та в круті ультрапатріоти. В тій самій залі, за тієї самої аудиторії витерли чоботи об знамено, якому присягалися, і тут же поцілували новий стяг».

Сказане 15 років тому «сьогодні підтверджується з надлишком»

Значення книги Б. І. Олійника, своєчасність її публікації саме в переддень чергової річниці незалежності в тому, що «майже все, сказане 1992 року, і сьогодні підтверджується з надлишком». До того ж, багато в чому «реальний рейвах перевершив найсміливіші передбачення», а «деякі авторські висліди того далекого вже 1992 року екстраполюються на день сьогоднішній України».

Зміст книги становить філософське, політичне і політологічне осмислення руйнівних процесів, що відбувалися (і відбуваються) на зламі нашої непростої історії і внаслідок яких «Україна, яка на момент розлучення мала найкращі стартові можливості, опустилася до нинішнього жалюгідного становища за всіма показниками», а її «сучасна незалежність є скоріше декором, котрий маскує залежність до ступеня маріонетки, яку смикають із-за лаштунків закордоння». Більше того, вважає автор, «все тільки починається... Свавільне оголошення незалежності Косово США свідомо благословляє як прецедент ланцюгової реакції сегментування і нового параду сепаратистів — у всьому світі аж до України. Принцип «Розділяй і владарюй!» — в дії». І тому так важливо, за його переконанням, «повертатися до помилок минулого, прислужиться громаді, аби уникнути таких і подібних перекосів у грядущому».

Великий інтерес — і не тільки пізнавальний — являє аналіз рушійних сил тодішніх подій і суспільних процесів, прихованих пружин, які спрацювали і спрацювали так трагічно. В книзі переконливо показано, що, коли започатковувалася так звана «перебудова», ніхто — «ні низові, ні навіть верхні на Олімпі... не відали, що це закінчиться зміною існуючого ладу. Подібна думка була просто неприпустимою: щоб у такому кривавому двобої з фашизмом вистояти, а тут — «мирним шляхом»... Незбагненно!» Теж як учасник тих подій, я повністю згоден з Борисом Іллічем, коли він каже, що тоді ніхто з нас, «навіть у гарячці, не міг припуститись, що хтось замислив під корогвами оновлення відновити капіталістичний лад, котрий — як не крути — передбачає експлуатацію людини людиною».

Наведені в книзі посилання на зарубіжних політиків і державних діячів підтверджують, що події на території колишнього Радянського Союзу розвивалися не спонтанно — за сценарієм, розробленим Аленом Далласом ще 1945 року, і сформованим під час зустрічі президента США Р. Рейгана і Папи Римського Івана Павла ІІ (червень 1982 року) воістину диявольським заміром «провести таємну кампанію з метою прискорити процес розпаду комуністичної імперії (ось звідки взято це кліше в мовному ряді вітчизняних радикалів) — один з найбільших таємних союзів усіх часів».

Коли «зрадництво стало нормою»

Реалізацію цього плану прискорив прихід до влади в СРСР Михайла Горбачова, чия діяльність «відкрила шлях могутнім силам, які вирвалися з-під контролю, і призвела до розпаду Радянського Союзу». Заколисавши партію, суспільство привабливими гаслами «оновлення соціалізму», «розширення демократії», розставивши на ключових постах своїх клевретів — «агентів пливу», «просунувши їх в усі структури суспільного організму», Горбачов «відкрив шлях тим, хто з ніг на голову перевернув одвічні поняття совісті, честі, чесності, вірності Батьківщині, обов’язку і присязі, канонізувавши як чесноти першої категорії — ренегатство, шахрайство, колаборантство, нігілізм, клятвовідступництво, нахабне злодійство, продажництво, торгівлю ідеями, ідеалами і національними святинями, опльовування історії, приниження воїнів Великої Вітчизняної війни і ветеранів праці.... Отруївши духовну ауру, вони унормували найвідворотніше — апологію зради». Саме при Горбачові «зрадництво стало нормою», а за часів нинішньої «помаранчевої» влади в Україні — мало не геройством.

Вражають своєю точністю і влучністю підтверджені часом оцінки, які даються в книзі найближчим спільникам Горбачова — О. Яковлєву, В. Бакатіну, Г. Попову, Г. Арбатову, А. Собчаку, Ю. Афанасьєву, а також багаточисельній челяді — «шісткам», на яких покладалася чорнова, брудна робота з розхитування Верховної Ради і всієї тодішньої суспільно-політичної структури, — «всіх цих мурашових, болдирєвих, тутових, старовойтових, бурбулісів, федорових, бурлацьких та інших представників своєрідної робочої і люмпен-інтелігентської аристократії».

Те ж саме можна сказати й про авторське ставлення до «тих, хто ще вчора присягав на вірність тій самій партії, а сьогодні клянеться, що «від дня вступу і всі сорок літ мучився», перебуваючи в ній про око», тобто жив подвійним життям. Зокрема про «наших», «доморощених», стукачів, особливо з письменницького цеху, які доносили один на одного в партком (його очолював Б. Олійник), а тепер, «перевдягнувшись у нацпатріотів, першими зчинили найверескливіший рейвах», повели «вогонь на ураження, і фронтальний, і в спину».

Викликають огиду «вихрести з компартійної номенклатури», які зрадили партію, використали шалену, руйнівну енергію обурених популістською ідеологією люмпенів, щоб знову видертися на піраміду влади, і прагнуть залишатися там назавжди. «І ось засідають у парламентах різних рівнів і довалюють... Довалюють, оскільки нічого іншого просто не вміють». Відступивши від старого, вони «почали закладати новий фундамент, ім’я якому — експлуатація людини людиною».

Сьогодні, коли в суспільстві здіймається нова хвиля антикомуністичної істерії, саме від цих людей передусім виходять вимоги засудити комуністичну ідею — ідею соціальної справедливості, справжньої свободи і народовладдя, заборонити Компартію, вчинити над нею суд — «Нюрнберг-ІІ». І це — незважаючи на те, що Конституційний Суд України визнав заборону Компартії, вчинену у серпні 1991 року, незаконною, антиконституційною.

Мимоволі згадується атмосфера тих днів — за визначенням Б. І. Олійника, задушлива, просякнута брехнею, заражена підступами несосвітенних політичних інтриганів, паралізована гнітючим страхом, істеричними гуками сфашизованих молодиків: «Бий комуністів!», пацючим шурхотом доносів на «ворогів демократії».

На жаль, багато чого з тих днів повертається сьогодні. І як тоді, організатори, натхненники антикомуністичного шабашу — «на тій стороні, на тому березі», вони роблять усе, створюючи ідеологічний жупел, аби не допустити об’єднання братніх народів. І вся ця провокаційна, небезпечна кампанія, яка ще більше поглиблює розкол в українському суспільстві, повністю вписується у політичний курс колишнього члена КПРС В. Ющенка і тих сил — в Україні та за її межами, чиї інтереси він виражає. Воістину, як сказав поет Й. Губерман, «... когда рабы приходят к власти, они куда страшней господ».

«За межами всього донині відомого»

Б. І. Олійнику дорікали, що він вдався до містики, апокаліптичних підходів, назвавши Горбачова «Князем тьми». З цього приводу можна дискутувати. Але те, що вчинив Горбачов, межа його падіння не вкладається в загальнолюдську логіку, «виходить за межі всього донині відомого». Взяти хоча б те, що Горбачов, за його ж зізнанням, «здав СРСР 1986 року в Рейк’явіку» (на зустрічі з Р. Рейганом), а потім ще кілька років публічно закликав до «оновлення соціалізму», «збереження і зміцнення Радянського Союзу». «Чи допустимо, — запитує автор «Князя тьми» на сторінках книги, — щоб людина свідомо і з такою наполегливою послідовністю сама себе намагалася подати світові чудовиськом, перед яким Азеф і Юліан-відступник здаються безвинними агнцями?!».

Посилаючись на свідчення людей, які близько знали Горбачова, що зав’язь зрадництва і кар’єризму в ньому була помітна ще коли він навчався в школі, Борис Ілліч наводить «найделікатніші риси з характеристики морально-політичного портрета людини — елементарного обивателя, балакуна, порожняка, котрий, як невмілий будівельник, заповзявся підремонтувати около, виліз на риштовання і завалив стіну, поховавши під нею і будівельників, і себе». На найвищих партійних і державних посадах у Горбачова в гротескній, гіпертрофованій формі проявилися зарозумілість, самозакоханість, надмірна амбіційність, фантастична переоцінка можливостей свого «я», агресивний «хапальний рефлекс», схильність до розгнузданої корисливості, відчайдушний авантюризм, невтолиме владолюбство. Навіть за людськими вимірами і оцінками це забагато для однієї людини. А за наслідками руйнівної діяльності Горбачов набагато перевершив усе, що вчинили Герострати усіх віків і тисячоліть.

І коли замислюєшся над цим, хочеш чи не хочеш, доходиш думки про якусь «задзеркальну таємницю» у феномені Горбачова, бо «явні і поки що приховані особистісні якості та діяння колишнього, що загнали нас і його самого в «мерзость запустения», по-людському не пояснимі».

Книга Б. І. Олійника — це спроба зазирнути у «задзеркалля», у найпотаємніші куточки душі «звіра» і розкрити його таємницю. Принаймні один висновок лежить на поверхні: людей, якими рухає нестримна жадоба влади, здатних зрадити найсвятіше, не можна допускати до високих державних посад.

Перечитуючи знову і знову книгу «Князь тьми», розумієш, що автора турбувало передусім, що буде з нашою Вітчизною — Україною, яка проголосила незалежність. І не можна не віддати належне Б. І. Олійнику, його далекоглядності, унікальній здібності бачити і передбачати розвиток подій на багато років уперед.

Не можу не сказати й про багаторазово підтверджену на сторінках книги усім життям Бориса Ілліча його вірність принципам, яких він дотримувався завжди, на найкрутіших поворотах, насамперед — відданість принципу соціальної справедливості, органічне несприйняття будь-яких ущемлень людської гідності, що є — повторюся — серцевиною комуністичної ідеї, непримиренне ставлення до будь-яких порушень цієї ідеї, в тому числі до підміни рівності зрівнялівкою, деформацій соціалістичного ладу, категоричне відкидання світу, сутність якого становить експлуатація людини людиною.

З тривогою говорить автор про те, що «нинішня Україна — це всього лише територія, розділена між кланами», що за кілька місяців після Майдану, під час якого багато людей повірили «помаранчевим», ми «з такої запомаранчевої висоти шубовснули сторчма в ковбаню, викопану тими самими кланами.

І це моральне падіння почалося не вчора, а з Біловезької Пущі».

Наголошуючи на тому, що найголовніше сьогодні — це побудувати справді незалежну, процвітаючу Україну, Б. І. Олійник, виходячи з гіркого досвіду останніх років, закликає «нарешті завершити формувати модель саме європейської колективної безпеки, а не продавати свою територію для розміщення НАТОвської ядерної зброї».

Сьогодні, коли шалена русофобія стала мало не провідною лінією офіційного курсу правлячого режиму, особливо злободенно сприймаються такі слова Б. І. Олійника: навіть у «серйозних» виданнях «стало майже бонтоном обов’язково «вкусити» росіянина, і особливо ревно стараються ті, хто ще вчора буквально захлинався, славлячи «старшого брата». Пробачте, це він — російський народ — сам нав’язався в старші брати? Чи це він — російський народ — видавав валуєвські та емські укази і циркуляри, які забороняли українську мову? Це він — російський народ — потопав у розкоші? А може, це не він — російський народ — разом з нами падав на полях битв проти фашизму? Може, це не він — російський народ — волів згибнути в блокадному Ленінграді, але не схилити голову? Чи це не він — російський народ — разом з нами визволяв від фашистської нечисті Україну, яка нині стала суверенною, незалежною державою? Чи це не він — російський народ — разом з нами нині ледь зводить кінці з кінцями?

Хто ж це так і навіщо — лукаво і підступно — змішує поняття, замисли і діяння правителів, аплікуючи на багатостраждальний народ? Чи не за тим, аби, провокуючи криваві міжусобиці, розділити — і далі володарювати? Проте правителі приходять і відходять, а народи залишаються.

Але чекати і пасивно вірити, що все само собою обійдеться, як свідчить гіркий досвід, — дуже і дуже небезпечно».

Як не згадати у зв’язку з цим одкровення американського стратега Збігнєва Бжезинського у його виступі на засіданні американо-українського дорадчого комітету у лютому 1999 року з нагоди присвоєння звання почесного громадянина міста Львова: «Завдання нашого американо-українського комітету — перспективне планування у відносинах США—Україна. Моя роль як лідера цього комітету зводиться до того, щоб ще глибше займатися справами майбутнього розвитку України в ім’я інтересів Америки. Важливо, щоб Україна постійно і послідовно йшла на Захід... Новий світовий порядок при гегемонії США створюється проти Росії, за рахунок Росії і на уламках Росії. Україна для нас — форпост Заходу» (виділено мною. — Г. К.). Що це є змістом політики нинішніх українських властей, передусім Президента В. Ющенка, мають знати наші люди.

Заглавним завданням для сьогодення автор вважає зберегти цілісність держави, єдність суспільства, явити світові зразок гармонійного співжиття всіх сущих на землі народів. Особливе занепокоєння висловлює Б. І. Олійник з приводу того, що «під гаслом розрахунку за образи, завдані попереднім режимом, католики і греко-католики з упертістю, яка межує з агресивністю, рвуться в східні регіони. Причому, в ті заповідні місця, де для католицизму і греко-католицизму грунт не тільки не оброблений і не підготовлений, а й — холодно-відчужений». Це було написано, нагадаю, 1992 року. Відтоді ця агресія ще більше посилилася і фактично підтримується владою «помаранчевих», що несе в собі серйозну небезпеку.

«На жаль, — каже автор, — сполохи блискавки, що провіщають грозу, уже наяву». В цій обстановці «Президент і його команда зобов’язані зробити все в ім’я збереження нації. Хай все йде своєю чергою, без натиску, без посипання сіллю старих ран». Тільки на такій основі можна побудувати правову, справді демократичну державу, де особистість була б захищена всією могутністю законів, а держава працювала на людину.

Це лише деякі фрагменти з надзвичайно глибокого, мудрого і правдивого твору патріарха української поезії, талановитого політика, патріота. Хотілося б, щоб до інтелектуального і морального багатства книги Бориса Ілліча Олійника долучилося якомога більше наших співвітчизників і передусім ті, кому народ довірив свою долю і майбутнє України.

Друкується в рахунок квоти фракції КПУ.