Мешканка Слов’янська Людмила Ярова демонструє рентген-знімок. На ньому чітко видно осколок, який застряг у нозі. На дванадцятий день після поранення жінка потрапила до обласної лікарні. Згадуючи про пережите, співрозмовниця починає плакати. Обстріл будинків, ночівля в погребах, бомбосховищі і ямі для компосту, забите потерпілими приймальне відділення місцевої лікарні, відчайдушні спроби виїхати... Людмила розповіла журналісту «Голосу України» про останні два тижні життя у зруйнованому війною місті.

— Перший обстріл застав мене в центрі, на площі. Того дня шукала ліки, в місті всі аптеки вже були зачинені. Перестали завозити медикаменти, тільки «гуманітарна» для лікарень якось надходила. І ось чую — шрапнель. Розгубилася, схопилася руками за дерево, боюся поворухнутися. Якийсь хлопець потягнув мене до підвалу неподалік, там раніше кафе було, і сходи донизу. Повалив на ті сходи і собою мене закрив.

Щовечора збиралися з сусідами, обговорювали, де подітися на ніч. То в одних, то в других ховалися. Намагалися, щоб сам ніхто не залишався. Гуртом легше і на допомогу погукати. Тоді зв’язок починав перериватися. А коли вже розбомбили, не було ані газу, ані світла, ані води. Воду возили діжкою з міськводоканалу. Ми щоранку зустрічалися, інформацією ділилися. Ходили лише по двоє-троє.

Води не вистачало, не завжди встигали по два п’ятилітрові бутлі набрати. Берегли її для їжі, умиватися вже не було чим. Об’єдналися з сусідами, спорудили вогнище, обклали цеглою і готували в казанку на всіх. Так вигідніше. Картоплю варили, кашу. Одразу доводилося з’їдати, бо зберігати було ніде. Холодильники всі розморозилися, і в перші дні люди намагалися приготувати м’ясо, робили тушонку з курей, консервували в банках сало. У мене в холодильнику було багато заморожених ягід, то варили компот. Магазини перестали працювати, за винятком хлібних. Першою розібрали воду в пляшках і бутлях. Купити можна було хліб, борошно, цукор.

«Здавалося, що стріляють по мені...»

Перед Трійцею перестали стріляти. Мій будинок у центрі, в приватному секторі, між двома житловими масивами багатоповерхівок. Раніше нас не бомбили. На свято прикрасила оселю любистком і зібралася до церкви. Вийшла на подвір’я, аж раптом — свист і гуп! на тому боці вулиці. Мій собака туди рвонув. Кинулася до ганку, і тут — гуп! за домом. Чую — обвал іде, все почало тріщати, осколки посипалися. Десь у районі міськводоканалу. Летіли уламки і шматки цегли з кутка будинку.

Куди бігти? Метнулася у глиб подвір’я і тут відчула удар у ліве стегно. Тоді здалося, що то уламок цеглини. Хотіла бігти далі — нога не слухається. Впала і знову забилася. Коли піднялася, нога не рухалася, ліва рука знесилено звисала. Перевернулася на правий бік і повзу. А навколо бабахає, снаряд потрапив до газової труби, все літає. Тоді здавалося, що стріляють по мені, бо осколки лягали ближче і ближче. Думала — заховаюся в кущах, мене не побачать.

Ще три рази бабахнули — і перейшли на інший бік. Лежу і чую голоси сусідів. Одного з них поранило також: осколком зрізало стопу. Він навіть не відчув. Жінка стала кричати: «Допоможіть, Валеру поранило!» Вони тоді були в будинку, у них розбомбили дах і все всередині. Самі стіни залишилися. А від мого — тільки куток. Вікон немає, але дві кімнати цілі. Під час того обстрілу розбомбили котельню, енерготехнікум.

У лікарні три хірурги працювали без перерви

У сусіда гарний погріб був, і наступної ночі всі, хто жив поруч (душ п’ятнадцять), зібралися в ньому — ховалися від обстрілу. На ранок почули голоси: «Люди, є хто живий? Поранені є?» Це прийшли ополченці. Нас із Валерою витягли і відвезли до лікарні. Розповіли, що кінотеатр згорів, розбомбили весь Андріївський провулок. Дорогою бачили будинки без дахів і вікон. У стінах — великі дірки.

Приїздимо до лікарні, а там стільки людей, і такі поранення... Всім не до нас. Ми просиділи чотири години, а ніхто навіть не підійшов. Приймальне відділення переповнене. Лежать, сидять. Кому не вистачило каталок, влаштовувалися просто на ношах. Три хірурги працювали без перерви. Вийде лікар, обдивиться поранених і каже, кого в першу чергу до операційної.

Привезли подружжя зі згорілої багатоповерхівки. Чоловік весь чорний, з ніг до голови, жінка — з пов’язкою на очах. Звідти — кров. Жінку роздягли, вона лежала в самій білизні, і білизна також була закривавлена. Хлопчик років п’ятнадцяти був поранений осколком у горло. Захлинався. Кров текла з-під нього рікою. Він був сам, батьків не видно. Коли дітей привезли — ридали всі. На руках несли дівчинку років чотирьох. Голенька, в самих трусиках, під грудьми перев’язано. Бліда. Волоссячко світле звисає. Маленьку занесли до операційної. Тут мама підбігає. А хірург виходить і головою хитає. Мовляв, усе...

Врізався в пам’ять хлопець, який лежав біля мене. Красивий, не старший тридцяти. Він не стогнав, лише зціпив зуби і стиснув кулаки. Лікар підходить, перевернув — а у нього спини немає. Зрізано.

Медикаменти були, і воду люди приносили. При мені приходили інші лікарі. Стоматологи, педіатри. Робили перев’язки, ставали асистентами на операціях.

Потім лікар нарешті підійшов до нас. Валерію зробили операцію, а мені просто рану промили, наклали суху пов’язку. А рука — сказали, забиття. Не могла ані підняти, ані опустити. Пропонували залишитися в лікарні. Але ми вирішили повернутися, бо цього дня лікарню бомбардували. Були налякані. Молоденькі дівчата-медсестри метушилися, а вікна там великі, у мене серце холоне: ану зараз через вікна залетить снаряд? Як залишатися тут? Сховатися ніде, лягти на підлогу — осколками поранить. Тож попросили відвезти нас додому.

Снаряд потрапив на город, залишивши триметрову вирву

Коли повернулися, з’ясувалося, що вулиця оточена. Знайшли чотири снаряди, які не розірвалися. І один — на моєму городі, там триметрова вирва залишилася. Працювали сапери. Ночували в підвалі спортивного комплексу неподалік. Але вночі і його розбомбили, ледь вибралися звідти. І будівлю позавідомчої охорони, і пологовий будинок. Ми з сусідами розійшлися по домівках. Коли відчинила ворота, до мене одразу кинулися собака й кіт. Нагодувала їх, подивилася на хату. Вийшла на вулицю. А там — ні душі. Ходила, гукала-гукала — нікого не залишилося.

У мене паніка. Почався обстріл. Де ховатися? Залізла до старої ями для компосту, яку ще покійний чоловік зробив. Яма сира, накрита металевим листом. Вкуталася в шубу, взяла маленьку подушечку — залізла туди, згорнулася. Страшно. Сиро, земля тисне. Думала: якщо поруч розірветься бомба, мене просто завалить — і ніхто не знайде. Вже галюцинації почалися. Що я пережила! Чула, як поруч десь відривали дошки, якими сусіди забивали вікна. Мародери. Боялася: як мене побачать, живою вже не залишать.

Вранці поклала до торбинки документи, пляшку води, трохи поїсти. До хати боялася заходити, бо все сипалося. Рука не працює, на ногу ступати боляче. Та треба вирушати.

«Слухали, як дрижить земля»

Ворота обступили собаки. Багато породистих, із нашийниками. Мабуть, почули кроки. Сорок хвилин не могла вийти на вулицю. Чекала, поки порозбігаються. І допомоги сподіватися немає звідки. Подибуляла. За деякий час побачила перших людей. У кожного перехожого цікавилася, де автобус із біженцями. Обійшла автовокзал, басейн, ледь-ледь вийшла на центральну площу.

А там черга за продуктовими пайками. Я й не знала, що пайки якісь дають. Питаю: «Це тут на автобус чекають?» Повертається до мене якась молода жінка: «Я з трирічною дитиною по підвалах ховаюся, а ти, стара, чого сюди пхаєшся?» Мені так прикро стало. Кажу: сьогодні ніч провела сама, вулиця порожня, на мене собаки напали, страшно залишатися ще на одну ніч. Розплакалася. До мене підійшла якась дівчина молода, почала втішати. Порадила: «Ідіть на вулицю Шевченка, 4, там зараз автобуси відправляють».

Прийшла туди. Стільки людей! Виявилося, запис іде на три дні наперед. Тоді вивозили матерів із дітьми до Криму. Мені сказали чекати: якщо буде третя ходка — заберуть. Я вже ладна була будь-куди виїхати. Хоч би адресу якогось бомбосховища сказали. Бо ще одну ніч у ямі не пережила б. І тут знову почався обстріл. Ховатися ніде. Люди з дітьми сиділи спокійно, а у мене почалася істерика. Заспокійливим напоїли. Сиділа на вулиці разом з усіма.

І тут стало відомо, що два автобуси обстріляли і вивели з ладу. Тому почали шукати ще транспорт. З’явилися дві жінки у камуфляжній формі. Кажуть: «Зараз під’їжджають автобуси з гуманітарною допомогою і назад візьмуть людей». Почали обдзвонювати тих, хто записався на ці рейси. Але зв’язку вже не було. Залишилися тільки дві родини з дітьми. Тоді ополченці взяли мене й довели до площі. Знову розпочався обстріл. Бій був страшний. Бомбардували всюди, і автобус не міг прорватися. Прочекали до десятої вечора, а потім пішли до бомбосховища.

Виявилося, у будівлі головної пошти є сховище. В ньому жили люди з розбомбленої чотирнадцятиповерхівки. Як оселедці в діжці, навіть поворушитися не можна було. Щільно сиділи на лавках, чоловіки деякі навіть стояли — місця не вистачало. Двоє поранених було, вони лежали. І двоє маленьких дівчаток, одній — чотири роки, другій — шість. Світло було, але коли починався обстріл, вимикалося. Була вода, нас чаєм навіть пригощали, були й ліки. Мені обробили рану, пов’язку замінили. Кров іще текла. Сиділи у сховищі і чули, як дрижить земля.

Наступного ранку автобус із біженцями, серед яких була і Людмила, виїхав зі Слов’янська. Їхали манівцями, уникаючи обстрілу. По дорозі до Донецька завозили сім’ї до інших міст, де слов’янців зустрічали родичі чи знайомі. Поранену госпіталізували в обласному центрі — щоправда, не з першого разу. Об’їхали три лікарні, доки жінку не поклали до хірургічного відділення. Уже там уперше за останні дні Людмила включила телефон, а її рідні і знайомі дізналися, що вона жива. Адже думали найгірше.

На знімку: Людмила Ярова.

Фото автора.