Нещодавно до корпункту «Голосу України» зателефонувала жінка, чоловік якої помер під час останньої розбурханої стихії. Плачучи, вона розповідала, що на літо її чоловік-пенсіонер, як завше, виїхав з міста у родинне село, де жив у батьківській хаті, доглядав невеликий город. Тут його й застала повінь. Жінка каже, що три доби він провів на горищі, а вона весь час телефонувала в усі інстанції, щоб його звідти забрали.

«Мені відповідали, що інформацію передали куди слід. Але чоловік, з яким зв’язувалася по мобільному, щоразу відповідав, що ніхто за ним не приїжджав». Останній раз жінка говорила з чоловіком у суботу ввечері. Він просив води. У неділю зв’язку з ним уже не було. А ввечері їй подзвонили, що він помер. Медики констатували природну смерть. «Коли чую по телевізору, як рятувальники допомагали людям, то хочу кинути в екран каменем, — голосить жінка. — Бо, може, когось і врятували. Та не мого чоловіка», — гірко каже вона.

Мабуть, коли люди трохи оговтаються від біди, що багатьох залишила в одній сорочці, вони ще не раз повертатимуться до тих подій. Та вже сьогодні очевидно, що не все було під силу рятувальникам. І не тому, що не хотіли когось рятувати, а тому, що часто могли протиставити стихії хіба що власні геройство і мужність.

Про те, як доводилося рятувальникам, добре знає голова Тлумацької райдержадміністрації Василь СенІв (на знімку), який у ті дні очолив бригаду зі спасіння мешканців населених пунктів на території Петрилівської сільради, яких велика вода загнала на горища та дахи, а могла — і на той світ.

— У четвер, 24 липня, почала прибувати вода, і разом з головою Петрилівської сільради Ольгою Домин ми об’їхали село та прилеглі до нього хутори, — згадує Василь Іванович. — Просили людей евакуюватися, бо буде великий підйом рівня води. Та з мене лише кепкували. Мовляв, ти ще молодий голова, працюєш недавно і все перебільшуєш. А ми живемо тут давно, бачили не одну стихію, то переживемо й цю. Як на мене, отака безпечність і легковажність — найбільша біда наших людей. А як вода підступила під стріхи, зчинився гвалт. «Заберіть нас з дахів!» — просять звідусіль. Та зробити це було вже дуже складно.

У п’ятницю на поміч прибула бригада рятувальників з Тернополя. На той час дорога до хутора Забиччя, що розташований найближче до Дністра, зникла під водою, а сам хутір опинився на острові. Громи, блискавки, град, злива не вщухали. Маневрувати на ПТЗ (плаваючому технічному засобі. — Д. Н.) було надзвичайно важко, бо потоки води були надто бурхливі. З води стирчали верхи дерев, електричних опор, газові труби, комини будівель. А о 21-й годині, коли стемніло, люди стояли на дахах і кликали на допомогу блиманням ліхтариків. Дібратися на ПТЗ до них було неможливо, тільки на човнах, які течія весь час норовила знести у Дністер.

На щастя, тими човнами дуже добре керували прикарпатські міліціонери. Особливо допоміг дільничний Любомир Бельбас. Він проживає в Івано-Франківську, а тут працює. Я був вражений, як добре він знає тутешніх людей і орієнтується на місцевості. Бо часто нам телефонували: «Заберіть таку-то» — і називали вуличне прізвисько. То цей міліціонер завжди знав, про кого йшла мова, та ще й де знаходиться те обійстя. Любомир не раз ризикував власним життям, коли виносив на плечах убрід вагітних і діточок. Особисто він врятував багатьох людей. Було й так, що сусіди давали неправильну інформацію. Ми з великим трудом добираємося до якоїсь хати, а з’ясовується, що ту людину звідти вже давно евакуювали.

Десь о першій годині ночі ми напоролися на якийсь стовп, пробили днище ПТЗ і він почав набирати воду. На борту було близько 30 осіб, серед них — діти і жінки. Треба було шукати берег, але зорієнтуватися, де він, не могли. Навколо стояла суцільна темінь. З води витикалися стріхи і комини. Стрімка течія крутила машину між вербами. Ми наїхали на електроопору. Стовп упав, ліхтарі розбилися, але, на щастя, нікого не вбило. Просили Бога, аби не заглох двигун, бо тоді той плавзасіб миттєво б потонув. Ситуація була жахлива. Ольга Домин весь час молилася. Може, то її молитви дійшли до Бога і він допоміг нам. Петрилівські люди, почувши шум мотора, ліхтариками дали нам знати, де берег. І так ми врятувалися...

Загалом за п’ятницю—неділю зняли з дахів 130 людей. А дехто так і не захотів спускатися з горищ. У неділю, коли вже пригріло сонечко, ми подаємо їм хліб, воду і кличемо: ходіть до нас. А вони відповідають: «Як візьмете мою козу та свиню, то і я з ними піду». А як їх візьмеш, коли тут і людей важко з даху зняти. Хоч зауважу, що селяни майже всю живність, крім курей та гусей, таки врятували на горищі й мало що потопилося. А ми найбільше щасливі тим, що в районі обійшлося майже без жертв. Лише, на жаль, дворічна дитинка, котра посковзнулася і впала в розлитий потічок, втопилася. Та один чоловік помер від інфаркту. Медики констатували природну смерть, хоча, може, якби не було стихії, він би не нервував і не помер. Ще одного чоловіка з інсультом винесли на руках і врятували, а іншого, що збожеволів, доправили до івано-франківської лікарні.

— Стихія оголила багато проблем, — каже Василь Іванович. — Скажімо, чому рятувальники не мають рації? Адже мобільні телефони на дощі попромокали і відключилися. Й зона охоплення тут слабка. Та навіть якби вони працювали, то що тут почуєш, коли кругом ревуть хвилі, в небі гримить, ще й мотор гуде так, що і свого голосу не почуєш? Знову ж таки — де сучасні рятувальні засоби? Адже потім почули, що ПТЗ, на якому рятували людей, 1960 року випуску. Не дивно, що в нього дно пробилося. Бо те дно таке проіржавіле, що його пальцем можна проткнути.

...Стихія нахлинула, наробила лиха і минула. Людям тією чи іншою мірою відшкодують збитки. Але на найголовніші запитання так і немає відповіді: коли ми будемо готові до викликів природи — і в ментальному, і в економічно-технічному плані? Доки людський героїзм прикриватиме прорахунки наших зверхників-чиновників?

Івано-Франківська область.

Фото автора.