Дідусь занадто багато знав про те, як знімали Хрущова

— Було таке. Фільм називався «Великі клопоти через маленького хлопчика». Знімала кіностудія ім. Довженка. Я думаю, мене вибрали не як геніального актора, а щоб не було проблем з фінансуванням. Раніше цей фільм показували часто. Я там два слова кажу, до того ж не своїм голосом. Тому що озвучист з мене вийшов ніякий. І навіть є один епізод, де в мене дублер. Треба було щось перезняти, а ми поїхали відпочивати в Крим. Але свої 600 карбованців я заробив.

— На що витратили?

— Це питання не до мене, а до батьків. А ще я пам’ятаю була рецензія: «Блискуча гра маленького Петрика Шелеста». До речі, в цьому фільмі зі мною знімався Альоша Добровольський, син головного архітектора Києва. Потім ми з ним в одному класі навчалися... От про школу я не можу сказати, що вона була звичайна. Там працювала дружина Володимира Щербицького. Але в мене вона не викладала. Зі мною в класі вчився Сергій Федоров (його батько був головним інженером заводу «Арсенал»), Юля Комісаренко (племінниця Сергія Комісаренка, котрий був послом у Лондоні), Лєра Мірошниченко — дружина Олексія Роднянського. Але тоді вона Олексія ще не знала (сміється). Вчилися і діти лікарів, педагогів... І вчителі не боялися, що прийдуть круті батьки, розчепірять пальчики... Такого не було.

— Одне слово, крутими батьками і новими машинами не вихвалялися?

— Машинами хвалилися. Іграшковими, модельками. А як же.

Про ренесанс 60-х

— Коли ж прийшло розуміння, що ваш дід політик, з яким пов’язують розквіт українського філософського кіно, рух шестидесятників, ренесанс української культури?

— Я й зараз не збираюся давати йому оцінку як політичному чи державному діячу, бо це буде необ’єктивна оцінка. Для мене він був дідусь.

Щодо кіно. Звісно, всі нові фільми привозили до нас на перегляд. Кінозал був і в міській резиденції, і на дачі в Межигір’ї. Фільми дивилися всі, хто на той момент був удома. Я, наприклад, замовляв собі дитячі фільми. Пам’ятаю, коли вперше привезли «Анжеліку», мене вигнали з кінозалу. Було прикро... І звісно, привозили фільми, щодо яких були якісь розбіжності. Наприклад, «Білий птах з чорною ознакою». Його дивилися, і дідусь особисто сказав, що немає заперечень. Я взагалі не пам’ятаю випадку, щоб він якийсь фільм заборонив.

— А які книги зазвичай лежали в нього на столі?

— На столі зазвичай лежали робочі папери.

— А спірні книги не приносили на прочитання? Наприклад, «Собор» Олеся Гончара?

— Спеціально ні. Він бо не був цензурною інстанцією. Але «Собор», звичайно, читав. І поставився до книги абсолютно позитивно.

— А як у нього складалися стосунки з Іваном Дзюбою? Одні кажуть, що Шелест особисто його захищав, інші, що організував на нього цькування. Що правда?

— От ви запитували, які книги лежали в діда на столі? «Інтернаціоналізм чи русифікація» лежала. Я її бачив. Дідусь говорив: «Гарна книга». І цькування він не благословляв ніколи. Якщо він і приймав якесь рішення щодо цієї книги, то воно було формальним. Усе вже було вирішено.

— А як Петро Юхимович ставився до фольклору, старожитностей? Адже саме при ньому були відкриті Музей архітектури і побуту в Пирогово та Історико-культурний заповідник на Хортиці?

— Як і належить ставитися до фольклору і старожитностей. Це — історія, матеріал для дослідження, збереження традицій, але не фетиш. Ніхто не перешкоджав відкриттю таких музеїв, але плану щодо їх відкриття не було. Він не їздив населеними пунктами, вказуючи, де треба поставити пам’ятник, а де не варто. Для цього були Міністерство культури, профільні, громадські організації, спілки художників, архітекторів. Інша річ, коли виникали проблеми фінансування. Тоді до нього, звичайно, зверталися.

— Кажуть, з будівництвом палацу «Україна» була справжня детективна історія. Мовляв, його будували як кінотеатр.

— Це була звичайна хитрість. Питання вирішувалось, як вибити гроші на будівництво палацу. У Москві був Палац з’їздів. Звичайно, хотілося, щоб схожий палац був у Києві. Було таке своєрідне змагання. Але грошей на будівництво палацу не було. Тому його почали будувати як кінотеатр. А коли вже майже все побудували, звернулися в Москву, мовляв, дайте грошей довести справу до кінця. Не зносити ж стіни...

— Усе-таки було бажання утерти носа центру.

— Ну звичайно, це є в будь-якій роботі. Здорова конкуренція: наші ракети мають бути кращі, КБ Антонова — краще від КБ Ільюшина, київське «Динамо» — краще від «Спартака».

Із щоденника Шелеста: «На цьому засіданні деякі оратори договорилися до того, що на Україні дуже шанують Т. Г. Шевченка, що він серед народу, особливо серед молоді, мало не кумир і що це не що інше, як прояв націоналізму, крамола... Договорилися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською і що навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою... І взагалі дійшли деякі до того, що оголосили українську мову зіпсованою російською мовою. В усьому цьому проявився найбільш осатанілий шовінізм, і особливо це було у виступах Шелепіна, Суслова, Демічева, Косигіна».

— Якою мовою ви спілкувалися в сім’ї?

— Російською. Так склалися обставини. Дід довго працював у Росії: Челябінськ, Саратов, Ленінград. Та й у партійному середовищі переважала російська мова. Дядько і тітка, котрі були з ним в останні години, розповідали, що перед смертю дід говорив українською.

— У списку обвинувачень були також «буржуазний націоналізм», спроби українізувати Україну...

— Нісенітниця. Не можна українізувати Україну. До того ж він терпіти не міг шовінізм, печерний націоналізм. Був випадок, коли до виходу готувалося видання Винниченка (Володимир Винниченко — український політичний і громадський діяч, письменник. — Авт.). І жодних проблем не було, поки (не пам’ятаю вже хто) не заявив: «От, нарешті, ми видамо великого українського націоналіста Винниченка». Після чого, звичайно, тема була закрита. Дід їм тоді сказав: «Ну що, дострибалися?» Потім діду згадали і Винниченка. Я не говоритиму ті слова, якими він коментував усі ці обвинувачення. Вони не дуже цензурні. Але просто не можна реагувати по-іншому, коли люди верзуть дурниці й самі це знають.

— І на чию адресу були ці нецензурні слова?

— Того, хто їх озвучував. Хоча, що стосується ідеологічного аспекту, здебільшого це було пов’язано з позицією Суслова (Михайло Суслов, член Президії ЦК КПРС з ідеологічних питань. — Авт.). У них стосунки ніколи не складалися. Я добре пам’ятаю день, коли помер Суслов. Вони жили з дідом в одному будинку (Суслов на 7-му поверсі, дідусь — на 9-му). Я саме приїхав з Києва. Дивлюсь, біля будинку стоять чорний урядовий реаніматор, «швидка»... Я піднявся на 9-й поверх, подзвонив у двері. Відкрив дідусь. У нього були такі широкі блакитні підтяжки, із НДР привезли. Він ці підтяжки відтягнув, лясь і — така задоволена посмішка на обличчі: «Суслов помер». Чесно скажу, не хотів би, щоб хтось так відреагував на мою смерть. Я діда не схвалюю, але розумію, що це була перша емоційна реакція... Хоча пізніше він говорив, так, людина померла, шкода...

— У своїх щоденниках він також рідко відзивався про Володимира Щербицького (після усунення Шелеста — перший секретар ЦК КПУ. — Авт.), Олексія Ватченка (у 1965—1976 рр. секретар Дніпропетровського обкому КП УРСР, головний організатор кампанії проти «Собору» О. Гончара. — Авт.)...

— У дідуся і Щербицького були дуже непрості міжособистісні стосунки. У щоденниках він це висловлював емоційніше. Але насправді ніхто прилюдно не обливав один одного брудом, як це робиться зараз. У них було різне бачення, різні позиції. От і все.

Про Ватченка він так відзивався завжди, також із причин особистісного характеру. А от кого він терпіти не міг, то це Валентина Маланчука (при Щербицькому секретар ЦК КПУ з ідеології. — Авт.). Вважав його геть бездарним. І своє ставлення він не приховував.

Про віру

Із щоденників: «У той час, у 1932—1934 роки, на Україні був страшний голод. У селах вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство — це була трагедія. Але все-таки колись стане відомо, скільки від голодної смерті в ті роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо мовчать. Усе списується на успіхи і труднощі «зростання».

Про репресії: «З листа дізнаюся, що рідний брат Люби (першої дружини Шелеста, котра загинула в автокатастрофі. — Авт.) Банний Микола — науковий співробітник харківського інженерно-економічного інституту, заарештований з політичних мотивів. Репресовано і мого племінника, Володю Коробка...»

— Він вірив у компартію?

— Щиро. Тільки кожний вірить по-своєму. Були внутрішні метання, але абсолютно був упевнений, що соціалістичний лад — це правильно.

— Під час подій у Чехословаччині (1968 р.) він виступив як прихильник уведення військ. Він справді вважав це правильним рішенням?

— Він не виправдовував той лібералізм, що передував ескалації, політику цілування Брежнєва і Дубчека (Олександр Дубчек — перший секретар ЦК Компартії Чехословаччини, головний ініціатор курсу реформ, відомих як «Празька весна». — Авт.). Саме ця політика спричинила напруження і введення військ. Він вважав, що треба було діяти жорсткіше на попередньому етапі й не доводити ситуацію до введення військ. Інше питання, що він виступав за введення військ, бо не бачив іншої можливості припинити повстання. І не тільки він.

— У своїх щоденниках Петро Юхимович згадує голод 33-го, репресії... Як він оцінював ті періоди в історії Радянської держави?

— Щодо репресій, то від них постраждав його племінник, сім’я його першої дружини, що, втім, не завадило йому з нею одружитися. У щоденниках спогади про репресії пов’язані з його роботою в комісії з реабілітації. У 30-х він сприймав арешти не як репресії, а як перевірку. Що це було, він довідався, як і багато інших людей, пізніше. А що стосується голоду, то, звичайно, питань немає. Він його сам пережив, і його оцінки був дуже різкі. Але він не розглядав голод, як цілеспрямоване знищення українців. Була централізована продрозкладка. Продзагони забирали надлишки і терміново відправляли їх ешелонами. Ходити по схронах у них не було часу. Останнє відбирав свій же сусід дядько Василь, у якого є рушниця. Тільки місцеві знали, в кого де що заховано. На Харківщині голод був страшний. Але знову-таки, не можна оцінювати ті події з позиції сьогодення. Не можна поділяти людей на жертви і катів. Хто знає, що було б, якби репресовані й ті, хто репресував, помінялися місцями.

— Уперше кримські татари почали повертатися на батьківщину в 60-х. Ви не знаєте, чому зупинилося переселення?

— Не знаю. Але в 60-ті воно відбувалося не в такому вигляді, як тепер. Була програма щодо повернення. Переселилося, здається, 250 родин. Але люди приїжджали не на порожнє місце. Спочатку для них створювали умови.

У почесному засланні

— Чому Петро Юхимович не повернувся в Україну?

— Причин багато. Спочатку не було змоги. А коли дідусь пішов на пенсію... По-перше, у нього тут не було квартири. Та й не чекали його, зокрема й Володимир Васильович (Щербицький. — Авт.), адже в Україні залишилося дуже багато людей, які були незадоволені тим, що пішов Шелест. Але в гості дід приїжджав. Наприклад, до мене на весілля.

— За тим, що відбувається в Україні, він стежив? Як ставився до розвалу Союзу і незалежності України?

— Він був проти руйнування Радянського Союзу однозначно. Михайла Горбачова він не полюбляв, попри те, що Горбачов повернув йому деякі пільги. Але путч сприйняв болісно, бо вважав: це неправильно. Тим паче він дуже добре розумів, хто стоїть за ГКЧП, а кого туди втягли. А до Єльцина ставився як до сибірського мужика-п’яниці. Його дача була недалеко від дачі діда, тож дід знав, що він за людина. Пам’ятаю випадок. Я тоді був у діда на дачі. Заходжу додому, а сестра-хазяйка запитує: «А ти бачив, що там на вході (на територію держдач. — Авт.)?» А я від озера заходив... «Боря наш прийшов весь мокрий. Сказав, що його в мішку скинули з моста в річку. П’яний — як хлющ. До того ж зверху — мокрий, а кишені — сухі», — і сміється. Я знаю той місток, з якого його нібито скинули. Це міст на Ніколину гору. Там річка в закруті і дуже сильний плин. Якби він туди потрапив, його як мінімум віднесло б.

Але щодо незалежності України, то в дідуся була така думка: якщо народ проголосував, отже, так тому і бути. Мій дядько був у нормальних стосунках з В’ячеславом Чорновілом, розумною, інтелігентною людиною. Дід казав, що він проголосував би за Леоніда Кравчука. І навіть, пам’ятаю, просив передати йому привіт.

— Як Петрові Юхимовичу жилося після 1991 року? Союз розпався, криза... Були фінансові проблеми?

— Були. Раніше він отримував пенсію 500 карбованців. А після розвалу Союзу почався хаос. Вони змушені були продати деякі речі, коштовності. Кравчук говорив, що до нього звернулися з проханням допомогти Петрові Шелесту, оскільки той опинився у скрутному матеріальному становищі. Я потім перепитав у тата. Він сказав, що такий випадок справді був. Я запитав: навіщо вони це зробили. Тато сказав, що не знає. Це було рішення бабусі. Дід про це не знав.

— Це було прохання Петра Юхимовича поховати його на Байковому цвинтарі?

— Ні. В нього в заповіті написано: «Поховати на батьківщині». Що малося на увазі, належало вирішувати родині. В Андріївці (П. Шелест народився в с. Андріївка Харківської області. — Авт.) уже на повний хід готувалися до похорону і поминок. Свиней почали забивати. Але ми вирішили ховати на Байковому. Там поховані його брат, мама бабусі. Потім ми там і бабусю поховали.