Відомому вченому, ректору Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Євстахію Крижанівському (на знімку) — 60 років. Усе своє творче життя він присвятив цьому вузу, в якому пройшов шлях від студентської лави до ректорського крісла. Тут став доктором технічних наук, професором, відмінником освіти, заслуженим діячем науки і техніки України, лауреатом Державної премії в галузі науки і техніки. Праця Євстахія Крижанівського відзначена орденами «За заслуги» трьох ступенів, багатьма медалями престижних наукових товариств, грамотами Президента України та Верховної Ради.

— Євстахію Івановичу, колеги і студенти говорять про вас з великою повагою, характеризують як вимогливого, справедливого, людяного і мудрого керівника. Звідки у вас ці риси?

— Усе йде від настанов, з якими ти вийшов з батьківської хати. Колись мені мама казала: зумій, синку, так прожити життя, щоб завжди міг людям відкрито дивитися в очі. У тих словах був закладений великий зміст. І я намагався їм слідувати.

— Кажуть, найяскравіші спогади — з дитинства. Яким воно вам згадується?

— Ми жили бідно, як і всі у ті повоєнні роки. Старший брат навіть залишив навчання у коломийському технікумі, бо батьки не могли його утримувати. Я був пізньою дитиною, тож мені пощастило більше. І батьки, і старші брати заохочували мене до навчання. Пригадую, як брат домовлявся зі мною, що за відмінні оцінки щось мені купуватиме. Ніколи не забуду його перший подарунок. Це були справжні ковзани, бо до того я катався на саморобних, які прив’язував до черевиків. І так ми жили, підтримуючи один одного.

— Тепер опора родини — уже ви?

— По-різному буває... Але, коли ступив на 60-річний поріг, серйозно зайнявся вивченням свого роду. Мене зацікавило, звідки у селі Побережжі, де я народився, взялися Крижанівські. Тепер знаю, що корені нашого родоводу ведуть до Маріямполя, де колись була чудотворна ікона, що нині знаходиться в одному з храмів Вроцлава. Мене назвали Євстахієм на честь діда по материній лінії, але схожий я на діда Миколу — батькового тата. Словом, то дуже цікава справа — досліджувати свій родовід.

— А від кого вам передалася любов до точних наук?

— Мій батько був ковалем, працював у кузні десь до 75 років. Уже з шостого класу я йому допомагав. Робив засувки до печей, які потребували невеликої фізичної сили, але дуже довготривалої праці, насвердлював отвори на металі й заробляв на тому невеликі гроші: один отвір — одна копійка. Так батько ненав’язливо привчав мене до праці. Тоді ж багато зрозумів про метал. Технології, які бачив у кузні — гартування металу, ковальське зварювання, осмислив уже в аспірантурі. Практично майже один розділ моєї докторської дисертації — це ті ідеї, які я почерпнув у батьківській кузні. Я так зріднився з металом, що, якби не отримав доступу до освіти, напевне, був би ковалем, як батько.

— Натомість працюєте в «кузні кадрів», як називають у нас університети, гартуєте молодих спеціалістів. Тут важче, ніж у кузні батька?

— Щоб зробити з мене «коваля», доля добряче загартувала мій характер. Хоча б те, що після школи я не вступив на фізико-математичний факультет Івано-Франківського педінституту. Це при тому, що здобув перше місце на олімпіаді з математики, яку проводив цей заклад, мав персональне запрошення на факультет і набрав прохідний бал. Математику я любив страшенно. Не було задачі, яку б не міг розв’язати. Любов до предмета прищепив шкільний учитель Теодор Антонович Чеверда, який був справді вчителем від Бога. Не знайшовши свого прізвища серед зарахованих, я пішов на прийом до ректора. «Ви вже в мене 50-й з питання вступу», — сказав він. «Ні, — заперечую, — я перший», — і показую грамоту за перше місце, запрошення. А у відповідь чую, що персональне запрошення нічого не означає і приймальна комісія нічого переглядати не буде. Коли так — розірвав усі ці документи, поклав йому на стіл і пішов геть. Це був страшний урок несправедливості. Відтоді я дав собі слово, що ніколи в житті не буду таким черствим до людини. Перше вересня 1966 року було найгіршим днем у моєму житті. Всі кудись поспішали, а я, найкращий учень школи, заліз на горище, забився в сіно і там переживав своє горе.

— А як у вашому житті з’явився інститут нафти і газу?

— Коли я трохи оклигав від удару, той же Теодор Антонович допоміг мені влаштуватися вчителем математики у сільську школу, бо дипломованих фахівців тоді не вистачало. Одночасно поступив на заочне відділення фізмату. А через рік саме склав сесію і йшов вулицями міста. І тут прочитав оголошення, що інститут нафти і газу проводить набір студентів на механічний факультет. Було 30 липня. Інститут приймав документи вступників до 31 липня. Якось в один момент усе в моїй душі перевернулося. Думаю, я так люблю метали, а тут — механічний факультет! За день зібрав усі документи, склав іспити і став студентом. Першу наукову роботу написав на третьому курсі на тій кафедрі, яку потім багато років очолював. Вона називалася «теорія машин і механізмів», скорочено ТММ. Студенти цю абревіатуру розшифровували — «тут моя могила». А мені ця дисципліна так подобалася! Після закінчення навчання мене залишили працювати в науково-дослідному секторі, а згодом я познайомився з відомим вченим, доктором технічних наук Василем Івановичем Похмурським, вступив до аспірантури Фізико-механічного інституту АН України. Василь Іванович став моїм науковим керівником і на все життя — щирим другом і порадником. Так я пішов у великий науковий світ.

— У цьому світі теж, мабуть, закони суворі?

— Мене зарахували до аспірантури, коли мені було 27 років. За аспірантськими мірками, вік уже немалий. Приміром, моя дочка у 30 років стала доктором наук. «Це той молодий, що подає великі надії», — жартував мій керівник. Я був одним з найстарших аспірантів, але серед них став наймолодшим доктором наук. Від моєї кандидатської до докторської минуло 10 років. Але знову ж таки мав проблеми з докторською, бо захищав її у Москві, а тоді було не заведено, щоб з якоїсь периферії так рано ставали доктором. Я розробив технологію зміцнення металів. Однак у неї не зразу повірили. Щоб довести свою правоту, запропонував навіть таке: виготовте партію зразків у себе, покладіть на них своє клеймо, я їх забираю, зміцнюю, а тоді ви робите у себе випробування. Але відмовилися.

— І як ви пробили цю «стінку»?

— Своєю впертістю. Та коштувало це мені дорого. Негативний відгук, який отримав від одного з експертів ВАКу, збив мене з ніг у буквальному розумінні цього слова. Я потрапив до лікарні, не міг ходити. Намагався перемкнути свої думки на те, що в мене є сім’я, треба жити далі. Був переконаний, що в роботі все правильно. Через якийсь час мене викликали у ВАК на повторний захист. На нього запросили 47 спеціалістів зі всього Союзу. Це було щось надзвичайне. Коли успішно пройшов це чистилище, то знову ж таки дав собі слово: якщо це буде в моїй владі, зроблю все для того, щоб ніхто не проходив такі страшні тортури, як я. І пізніше, коли очолив відповідну експертну раду ВАКу, не забував про це.

— Ви очолили єдиний в Україні вуз нафтогазового профілю, коли вам було 45 років...

— То було несподівано і для мене. До того я працював завідувачем кафедри. Щоб стати доктором наук, не будучи членом партії, та ще очолити кафедру — це вже було щось виняткове. Я створив лабораторію, взяв кількох молодих хлопців і зайнявся наукою. Настали нові часи. Ректор подав заяву на звільнення. Інститутом почали поширюватися чутки про його ліквідацію, приєднання до Прикарпатського університету. 1992 року я очолив групу спасіння інституту. А після того до мене підійшли представники двох факультетів з проханням висунути мою кандидатуру на вакантне місце ректора. Так я потрапив у першу п’ятірку ректорів, яких обрав трудовий колектив.

Відтоді минуло 15 років. Упродовж цього часу мені не раз пропонували в Києві солідні посади. Але, по-перше, я не хотів залишати Івано-Франківськ. А по-друге, вважав, що не маю на це морального права, бо ще нічого серйозного на той час не зробив для інституту. Тепер уже можу сказати, що наш університет досяг певного рівня і мені за нього не соромно. На його авторитет працювало багато людей, яким я дуже вдячний.

— Євстахію Івановичу, хто вам сприяв на життєвій дорозі?

— Мені щастило на добрих людей. Це і мій шкільний вчитель Антон Чеверда, і науковий керівник Василь Похмурський, і тодішній міністр освіти Петро Таланчук. Взагалі Таланчук — це легендарна особистість. Коли я приїхав до нього, він сказав: «Ми зробили прецедент. Ти не був ні деканом, ні проректором. Із завідувача кафедри тебе винесло нагору. Тепер ти повинен чітко вибудувати свої стосунки з колегами-претендентами. Вас було вісім. Виграв ти. Якщо ти будеш з ними конфліктувати, матимеш сімох сильних ворогів. Якщо зумієш співпрацювати, матимеш сімох ректорів, бо кожен з них ішов з якоюсь програмою».

Ця порада тоді була дуже важлива для мене. Далі зрозумів, що інститут виживе тільки тоді, коли буде акредитований за ІV рівнем. Негласно оголосив в інституті надзвичайний стан. За кожним напрямом діяла група осіб. Працювали по 12—15 годин на добу і першими в Івано-Франківську пройшли відповідну акредитацію. А коли вже був захищений наш статус, структура, серйозно взялися за науку. Мною за цей час підготовлено п’ять докторів наук і 14 — кандидатів. Цього року виходять на захист ще двоє науковців з докторськими і двоє з кандидатськими дисертаціями.

— Як у цей час розвивався навчальний заклад?

— За ці роки ми зробили збалансований, прекрасний господарський комплекс. Нещодавно побудували чудовий інноваційно-виставковий комплекс. У нашому університеті є Центр міжнародної сертифікації персоналу. Ми готуємо спеціалістів, сертифікати яких визнають у всьому світі. Навчальний процес чітко рухається в Болонське русло. Успішно інтегруємось у європейський і світовий простір. Наших спеціалістів беруть як на Сході, так і на Заході. Також тішуся тим, що університет повернув собі свій основний фаховий напрям — нафтогазову справу, що маємо добрих абітурієнтів, яких готуємо собі самі — створили три ліцеї і об’єднали їх у комплекс. І все це зроблено, починаючи з 1993 року.

— А як університет допомагає державі вирішувати енергетичні проблеми?

— Скажу лише, що практично всі грандіозні проекти в нафтогазовій галузі реалізовували наші випускники. А сьогодні науковці розробили і довели до відома керівництва держави та галузі концепцію швидкого альтернативного постачання газу в Україну. Йдеться про газ, видобутий за межами держави, який за нашою методикою може бути транспортований в Україну. Метод, який ми пропонуємо, досить простий. Якщо скористаємося ним, то не підніматимемо лапки догори щоразу, як тільки росіяни погрожують нам закрутити вентиль.

— Євстахію Івановичу, яке у вас бачення реформування вищої освіти?

— Я проти того, щоб держзамовлення було на першому курсі. Держава має купувати уже готового спеціаліста. А студент п’ять років повинен навчатися за безпроцентний кредит. Ось він пройшов незалежне тестування (до речі, я його всіляко підтримую), набрав певну кількість балів і приймальна комісія вирішила, що він може бути нашим студентом. З цим висновком він іде в банк, йому відкривають кредит, гроші йдуть на наш рахунок і за них ми його вчимо. На 5-му курсі приходить державне замовлення. Скажімо, державі потрібно 30 спеціалістів, а ми підготували 50. Тоді кращих 30 ідуть державі й вона покриває їхній кредит. Решту розбирають приватники, теж сплачуючи за них кредит за навчання. За найгірших студентів повертають гроші батьки. Тоді буде мотивація для навчання. Студент знатиме, що його навчальний результат буде матеріально підтриманий. Нині ж добрий випускник, який вчився на держзамовленні, нерідко не знаходить роботи. Він покрутився і їде за кордон. Виходить, що ми інвестуємо в чужу державу. Хіба це розумно? Також має бути однакова вартість спеціальності, незалежно від того, де знаходиться вуз — у Львові чи Києві. Тоді абітурієнти йтимуть туди, де дають кращі знання, а отже, у них будуть більші перспективи працевлаштування. «Самопальні» інститути відімруть самі по собі. Не треба буде відбирати у них ліцензії. Економічні чинники самі регулюватимуть мережу вищої школи. Це не я придумав. Така практика широко використовується у світі.

— Попри все, ювілей — це завжди проміжна і підсумкова риска. Який вигляд вона має у ректора Крижанівського?

— Я маю улюблену роботу і знаю, що роблю її з користю для людей. Не хочу говорити «для держави», бо не люблю пафосу. Я знайшов своє місце у житті, відчуваю себе потрібним. Коли вночі прокидаюся, думаю, з чим прийду до людей. По натурі я максималіст. Хочу завжди в короткому часі багато зробити. Бо життя біжить, а ідей, які б хотілося реалізувати, ще багато.

Інтерв’ю взяла Дарина НАЗАРЧУК.

Івано-Франківськ.

Фото автора.