Так хто 300 років тому влаштував різню в Україні? Шведи чи росіяни?

В. Ющенка «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» (9. Х 2007 р.).

«Начебто й не окупанти були шведи, а добрі визволителі України від гніту москалів!» — пише в статті «Як шведи українцям незалежність несли» В. Шестаков. «Що ж це за визволителі такі?» — питає автор і описує їхні немислимі звірства. Майже дослівно переказують щось подібне й інші автори. А найбільше потрудився московський публіцист Пармен Посохов.

«...По числу звірств Карл із Мазепою вже випередили Олександра Даниловича (Меншикова. — Авт.), — пише він. — Звідки 8000 (жертв. — Авт.)? Порахуємо ще раз! 1000 у Зінькові, 5000 в Опішні, і 2000 виходить у Веприку. Підданих гетьмана. Петровських солдат, наскільки мені відомо, Карл не страчував. А от Мазепа розійшовся не на жарт. Жінок, розумієте, мечами порубав, а кого не порубав, вморив голодом у холодних ямах. І отут не можу стриматися. Меншиков то на тлі Карла й Мазепи самий натуральний є гуманіст. Убивав відразу, щоб не мучились. До холодних і голодних ям не додумався!»

...Головне джерело, яким оперують ті, хто описує «звірства шведів», — щоденник Адлерфельда: «10 грудня полковник Функ із 500 кавалеристами був відряджений, щоб покарати й приборкати селян, які з’єднувалися в загін у різних місцях. Функ перебив більше тисячі людей у маленькому містечку Терее (Терни, Тернова, Терейська слобода — за різними джерелами. — Авт.) і спалив це містечко, спалив також Дригалов (Недригайлів). Він спопелив також кілька ворожих козачих сіл і велів перебити всіх, кого зустрів, щоб вселити жах іншим». Вразила ця звістка й інших учасників походу. Поссе у спогадах пише, що Функ розповідав, як він взяв Терни й «драгуни зарубали все, що їм попалося під руки» (близько 1600 душ). Тих, хто не здався й замкнувся в церкві, він спалив... Усі ці докази про непривабливі дії шведів дуже переконливі.

Але є проти цих свідчень дуже цікавий документ. Пише А. Ушаков, російський офіцер, Петрові Першому 12 грудня 1708 р.: «Доношу милости твоей прежде сего, что неприятель за нашим подъездом был к Терновая, и оный, пришед, то местечко выжег. Тутешный народ засели было в замок и стрелялися часа с два, однакож неприятель силен: пришед пехотой с двух сторон, взяли оный замок и жителей несколько казнили, и то малое число. В неприятелей убили человек с двадцать, в том числе офицер, знатно, что не нижней. И я посылал того же числа сильную партию... к поэтому местечку, и неприятеля в том местечку малым чем не застали и гнали за ним, а догнать не могли» («Письма и бумаги императора Петра Великого» — М., 1951, т. 8, вип. 2, стор. 1016—1017).

Як це пояснити? Просто: Функ, повернувшись у стан шведських військ, перебільшив свої «успіхи». Він або виправдовував свої втрати, або набивав собі ціну заради винагороди. А його байка про «подвиги» тепер мандрує Інтернетом.

І він був такий не один. Так, Адлерфельд вказує, що Недригайлів спалив Функ. За іншими свідченнями, цей «подвиг» приписав собі полковник Дюкер. Але ось що пише в монографії А. Слюсарський: «30 листопада 1708 р. до Недригайлова підійшла шведська кіннота, 1500 душ, шведи кинулися на штурм. Жителі Недригайлова відповіли ворогові вогнем... Ворожі солдати... підібрали своїх вбитих та поранених і відступили від міста... Незабаром шведи знов підступили до Недригайлова. Однак і на цей раз українське населення міста, підтримане донськими козаками, відбило ворожий наступ. У бою багато шведів убито, частину захоплено в полон, решта відступила. Після цього шведи більше не нападали на Недригайлів» (Слюсарський А. Г. «Слобідська Україна». Історичний нарис ХVІІ—ХVІІІ ст. — Харків, 1954, стор. 121—122).

Вищесказане свідчить, що деякі шведські офіцери свої невдачі на території Охтирського полку прикривали брехливими рапортами.

Не чинили шведи масових убивств населення й у Зінькові, Опішні, Веприку, Ольшані.

До Зінькова військо Карла ХІІ підійшло 31 грудня. От що писав очевидець: «Ми застали мешканців з набитими стрільбами і розвиненими хоругвами коло валів і палісад. Зараз при нашім приході велів Й. К. В. (Карл ХІІ. — Авт.)... спитати їх, чи не хотіли б добровільно відчинити ворота для нас. На се була відповідь: ні... Й. К. В., велів... наставити артилерію і приготовити до бою кальмарський полк. Тоді мешканці... відчинили нам ворота» («ЗНТШ». — 1909, стор. 78).

Як «знищували» 5000 мешканців Опішні, можна довідатися зі спогадів Гілленкрока: «Коли ворог підсилився в Опішні... Король намірився витиснути його звідти... Зустрівши ворога... у числі 8000 чоловік при Ворсклі, Король негайно атакував його й прогнав. Ворог втратив більше 1000 чоловік убитими й 150 полоненими. Король зупинився в Опішні». Із свідчення видно: воювали з «ворогом», а не з мирними жителями.

7—8 травня 1708 р. росіяни витіснили з Опішні шведів, і ті пішли на Полтаву. З’ясовується, не так просто пішли! В. Шестаков у статті «Як шведи українцям незалежність несли» пише: «У самій Опішні цивілізовані європейці-шведи придумали такий спосіб покарання — вони змушували дітей убивати батьків і навпаки, а у випадку відмови жорстоко катували». Нічого подібного немає в «Реляції 1709 р., травня 7. Про будучу під містом Опішнею зі шведами акції» («ТРВИО». — Т. ІІІ, стор. 162—163). Її автор повідомляє, що в стан російської армії вийшли відпущені кілька сотень козаків, міщан Опішні разом із дружинами й дітьми, яких ворог примушував до «безперестанної жорстокої роботи».

Гарнізон Веприка, що 6 січня 1709 р. брали штурмом шведи, складався з 1607 росіян (Нордберг підрахував тих, хто здалися, їх було 1432 чоловік, + 175 загинуло під час облоги). Крім того, в полон узято 400 селян (за Нордбергом). С. Понятовський у спогадах писав: «Король, однак, прибув вчасно в Гадяч, щоб змусити вийти московитів, які при відступі відрядили 2000 чоловік у фортецю, що стояла за кілька миль від Гадяча й називалася Веприком. Король рушив туди... сподіваючись опанувати ними там приступом, але... нападаючі втратили там біля трьох тисяч чоловік з багатьма чудовими офіцерами. ... обложені побачили, що, незважаючи на завзятий опір, вони все-таки загинуть, то здалися без умов, чим вони залишилися потім цілком задоволені завдяки шляхетності короля, що, поважаючи, по-своєму звичаї хоробрість, залишив офіцерам зброю й весь їхній обоз і обійшовся з ними через їхню стійкість оборони досить милостиво й милосердно».

Д. Крман, що не був при облозі, описує її так: «При другій атаці король також піднявся на драбини й взяв місто, у якому було 2000 московитських солдат і стільки ж жителів — козаків. Король зробив усім милість. Гетьман же Мазепа ввергнув одних своїх підданих у ями, інших же вморив голодом. Деякі переможці в люті рубали мечами жінок, які поливали атакуючих шведів окропом і вражали каменями» (за російським перекладом. — Авт.).

В українському перекладі замість «рубали мечами» це місце трактовано як «брязкали мечами», погрожували. Адже шведи після наказу Карла про помилування могли лиш лякати зброєю жінок. Якби «рубали», це означало б, що вони ігнорують наказ короля.

Швед Леонард Каг записав, що полонених відведено до Зінькова й за наказом гетьмана всіх міщан кинуто в льохи, де більшість із них загинула. Насправді, як оповідає більш поінформований Нордберг, полонених козаків через кілька днів на прохання Мазепи відпустили, прогнали й їхніх жінок, які могли йти, куди хотіли (Крупницький Б. «Шведи й населення на Україні в 1708—1709р.//Мазепа». Збірник. — Варшава, 1939, т. 2, стор. 18.).

З вищенаведеного видно: інформація про 8000 цивільних жертв «шведської агресії» Пармена Посохова не відповідає дійсності.

При цьому я не ідеалізую шведів. На початку 1709 р. Карл ХІІ перемістив бойові дії за межі Гетьманщини, щоб відсунути росіян подалі від розташування шведських квартир. Для цього знадобився зимовий похід у бік Слобожанщини, що тоді входила до Росії. Карл рушив зі шведсько-українським військом до Котельви, потім 11 лютого — на Краснокутськ. Росіяни панічно тікали.

Взявши Мурафу, король наказав спалити Краснокутськ і Городню, вигнавши перед тим жителів. Такої долі зазнали Куземин, Олешня, Мурафа, Колонтаїв, Коломак, Рублівка. За значний опір місцевих козаків союзницькими військам взято в полон населення Краснокутська. «Шкода було, — писав учасник походу Петре, — дивитися на маленьких дітей, які мусили йти зі своїми матерями в глибокому, мокрому снігу, що стояв коням аж по живіт. І так повинен був іти бідний народ пішки, бачачи, як горіли його будинки... Це привело їх до такого плачу й голосіння, що й камінь міг з того зворушитися. Тоді взяв майже кожний з офіцерів малюка до себе й віз на коні, але більші (діти. — Авт.) і матері повинні були йти пішки» .

«...за наказом Петра почалося руйнування міст і сіл південної України, — пише російський дослідник А. Широкорад. — Між ріками Ворсклою й Орелью лютував генерал-лейтенант Ренне. Полковник Кампель із команди генерала Ренне спалив міста Маячку й Нехворощу в лівого берега Орелі. Всіх жителів цих міст, що тримали сторону шведів, перебили без уваги статі й віку. (...)16 квітня Яковлев напав на містечко Келеберда, населення перебив, містечко спалив. Потім наступила черга містечка Переволочни, де було біля тисячі запорожців і дві тисячі місцевих жителів. Козаки й все населення було перебито, у полон узяті всього 12 козаків і одна гармата. (...) Потім Яковлев рушив далі по Дніпру й спалив городки Новий і Старий Кодак» (Широкорад А. Б. «Северные войны России». — М., ACT, Мн., Харвест, 2001, стор. 251—252).

Ніхто у нас не робить із Карла ХІІ героя! Це через його примхи, неповагу до порад генералів шведи вплутувалися в невдалі облоги Веприка, Полтави. Зрештою, й війну програли. Але обвинувачувати шведів у тім, чого вони не робили, не варто. Для цього потрібні докази, а не нашвидку зготовані агітки.

Чернігів.

На малюнку: шведська армія в поході. 1708 рік.