Російську агресію стосовно Грузії не треба розглядати як ізольований інцидент. Факт той, що Путін та його оточення в Кремлі не сприймають реалії пострадянського світу. Путін щиро певний час тому заявив, що, на його думку, розпад СРСР був «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Незалежні демократичні держави на зразок Грузії й України в очах путінського режиму не тільки є історичними аномаліями, а також становлять безпосередню політичну загрозу.

Наступною «гарячою точкою» цілком може стати Україна. Російське керівництво уже відкрито запитує, чи є в нього потреба поважати територіальну цілісність України. Російські лідери також відзначали, що Крим — частину України — слід знову приєднати до Росії. Точно так само натиск Росії на Молдову спричинив фактичний поділ цієї маленької колишньої республіки СРСР. Москва не полишає спроб економічної ізоляції своїх сусідів у Центральній Азії — наприклад, Казахстану та Узбекистану. А країни Балтії — Литва, Латвія і Естонія — є мішенню низки погроз з боку Росії, у тому числі економічних санкцій і хакерських атак, що порушують нормальну роботу різних інституцій.

Ставки в грі високі. Зрештою під загрозою опиняється незалежність пострадянських держав. Росія, очевидно, твердо дотримується ідеї, що має існувати якесь наднаціональне державне утворення під керівництвом Кремля, яке контролює велику частину територій колишнього СРСР. Цей підхід почасти відбиває запеклі націоналістичні настрої, характерні відтепер для російської політичної еліти. Володимир Путін, екс-президент, а нині прем’єр-міністр, осідлав гребінь цієї хвилі націоналізму: він має з неї політичну вигоду і пропагує подібні настрої серед російського населення. Нині дехто навіть каже про повернення російського військового контингенту на Кубу як помсту за те, що США підтримують незалежність пострадянських держав.

Поки що рано говорити про те, які конкретні заходи необхідно вжити Заходу. Але Росії треба пояснити, що вона ризикує бути підданою міжнародному остракізму. Це, за ідеєю, має вельми хвилювати нову російську ділову еліту, що дедалі уразливіша перед глобальним фінансовим натиском. Російські могутні олігархи тримають у західних банках сотні мільярдів доларів. Вони багато втратять у разі протистояння в стилі холодної війни, що, за логікою, на певному етапі може вилитися у заморожування таких рахунків Заходом.

Грузинська криза — вирішальний іспит для Росії. Якщо Путін, не випускаючи з рук зброї, підкорить Грузію і відсторонить її президента, обраного на вільних виборах — а саме до цього відкрито закликав міністр закордонних справ в уряді Путіна, то Москва рано чи пізно посилить натиск на Україну та інші незалежні, але уразливі пострадянські держави. Заходу варто вжити обачних, але продуманих у моральному і стратегічному відношенні відповідних заходів. І прагнути того, щоб Росія була демократичною країною й конструктивно налаштованим учасником глобальної системи, що спирається на повагу до суверенітету, права і демократії. Але цієї мети можливо досягти, лише якщо світ чітко пояснить Москві, що запекло-націоналістичній Росії нізащо не вдасться створити нову імперію в наше постімперське століття.

«Тайм» (зі скороченням).