Цими днями увесь інформаційний світ живе подіями в Грузії. Щогодини повідомляють нові факти, подробиці, коментарі. Проте, за словами політиків, рідко видно справжнє людське життя. Моя подруга Ніно живе в Тбілісі. І їй було особливо тяжко:

— Мій брат Георгій — резервіст. Коли оголосили загальну мобілізацію, він пішов до війська, був під Горі. Брат розповів, що там лежать гори мертвих солдатів, але телебачення про їхні смерті не повідомляє. Зрідка кажуть про 10—50 загиблих, але це — неправда. Зараз усіх резервістів розпустили по домівках.

Ніно розповідає, що загалом ситуація у Тбілісі спокійна, паніки немає. Але телебачення постійно нагнітає обстановку: «В понеділок нам сказали, що на Тбілісі йдуть танки. А це виявилося неправдою. Взагалі ми всі тут чогось чекаємо. А чого — невідомо».

За професією Ніно — менеджер англомовної газети «Джорджія тудей». Каже, що зараз сидить без роботи через те, що її редактор та провідний журналіст (обидва мають громадянство США) були захоплені у полон російськими солдатами під Цхінвалі. Останнє, що Ніно вдалося про них дізнатися: вони поранені і перебувають у Владикавказі. Тому все, що їй залишається, — дивитися телевізор, якому вже ніхто не довіряє.

Два роки тому я побувала у Тбілісі та Горі. Про громадянську війну 1991—1992 років спомини у всіх більш-менш однакові. «У нас не було світла, газу, опалення, не видавали зарплату, на вулицю було страшно вийти», — згадувала ті часи Ека з Тбілісі. Після закінчення бойових дій країну заполонили біженці. Щоб забезпечити їх житлом, влада виділила готелі та гуртожитки. Сьогодні їх безпомилково можна впізнати по розбитих вікнах, занехаяних стінах та купах сміття, які чомусь виростають навколо цих будинків. Здавалося, що жах пережитої війни примушуватиме обидві сторони вирішувати конфлікт винятково дипломатичними методами.

P. S. Коли подорожувала Грузією, мені часто повторювали: приїжджай до нас років через три — поїдемо до Сухумі...