Трагедія, що сталась у Білогір’ї, сколихнула весь райцентр. У крихітному селищі, де практично всі знають одне одного, ще довго обговорювали цю подію і не могли зрозуміти, як таке взагалі могло бути.

А було от що. Коли ще зовсім юна соцпрацівниця місцевого територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів зайшла в хату до своєї підопічної, вона ледь не зомліла від жаху. Старенька лежала на підлозі у баюрі крові. Поруч — розбитий дубовий стілець, котрий і став знаряддям страшного катування.

За мить з’ясувалося, що бабуся ще жива, вона навіть пробувала щось сказати, але слова були нерозбірливими. Її встигли доставити до районної лікарні, і кілька днів там боролися за її життя. Але воно тихо пішло з неї. Всі наче розуміли, що у вісімдесят шість розпрощатись із життям — це природно. Але піти з нього з такими муками — це справді трагічно.

Бабуся так і не змогла сказати імені свого мучителя. Але місцеві оперативники спрацювали швидко: вже по обіді наступного дня було затримано підозрюваного. Коли містечко взнало, хто це, — воно здригнулось ще раз. І не дивно: на бабцю напав... соціальний працівник, котрий кілька років обслуговував місцевих самотніх пенсіонерів та інвалідів.

Дотепер для Білогір’я все, що сталося, — наче грім серед ясного неба. І відгуки стареньких, котрим допомагав цей чоловік, і характеристики колег по центру, і акти перевірок виконання службових обов’язків — нічого не віщувало біду. Та й до загиблої Ольги Дацик саме незадовго до згаданих подій приходили з перевіркою із територіального центру. Запитували, чи ніхто її не ображає, чи задоволена вона роботою соціальних працівників. Питали навіть, чи, бува, немає незручностей через те, що до неї, одинокої жінки, приходить чоловік, чи, бува, не замінити його? Але у відповідь почули: «Ні, нікого, крім Валентина, мені не потрібно, він все робить добре, тож нехай приходить тільки він». Раїса Маринчук, керівник центру, якраз і демонструє акти тих останніх перевірок: «Жодних нарікань, ніяких претензій. Якби бабуся хоч словом обмовилась, хоч натякнула, що чимось незадоволена — нічого такого не сталося б. Бо в той самий день він був би відсторонений від роботи».

Але в листі, який надійшов до редакції від сестри загиблої, Надії Балагурчик, читаємо зовсім про інше. Та й під час зустрічі вона розповіла і мені, і директору центру багато інших речей. Мовляв, недаремно Валентин Балюк любив заходити до її сестри. Те, що допомагав по господарству, — одне, а от те, що вимагав за це гроші, — інше. Каже, що сестра потайки розповіла їй про це і слізно просила нікому більше не говорити, бо боялася свого кривдника.

Чи справді так було, тепер уже достеменно не скаже ніхто: Ольга Дацик померла, Валентин Балюк відбуває покарання, і свідків того, що відбувалось між ними, немає. А в центрі обслуговування пенсіонерів жодного негативного факту стосовно цього співробітника не зафіксовано. І зовсім не тому, що ніхто не цікавився його роботою. Просто про такі факти за час трирічної роботи Балюка ніхто жодного разу не повідомляв.

Сьогодні в цій установі працює майже півсотні осіб. А бажаючих працювати — ще більше. Причина зрозуміла: навіть незважаючи на досить скромні зарплати, центр — одна з небагатьох установ, яка дає людям у райцентрі роботу. Та й не тільки в райцентрі. Соціальний працівник є практично в кожному селі району, на обслуговуванні установи майже півтори тисячі пенсіонерів. В умовах сучасного сільського безробіття та безгрошів’я мати постійну роботу — мрія для багатьох. Тому, знаючи це, в центрі проводять серйозний відбір кандидатів. Тільки протягом березня сюди навідався з добрий десяток людей із проханням про працевлаштування, а вакансій — одиниці, тому добирають для себе кадри довго та прискіпливо.

Та навіть при цьому Раїса Миколаївна не скидає із себе частку вини за трагедію, що сталась, бо це ж вона приймала на роботу того соціального працівника. Спеціально підбирала людину не дуже молоду, щоб легше могла знаходити спільну мову зі своїми підопічними. Та й послужний список Балюка був їй відомий: колгоспний будівельник, працівник рембуддільниці, працівник пересувної механізованої колони. Йому ж і до пенсії залишалося всього кілька років, то, може, так би і закінчив чоловік свою трудову діяльність у ранзі будівельника. Якби не обставини. І колгосп, і дільниця, і колона — все розвалилось, розпалось. А як же людям доробляти до пенсії? Де шукати іншу роботу?

На моє запитання, чому в соціальні працівники беруть чоловіків (а таких четверо), адже це традиційно жіноча робота, мають логічне пояснення. Це люди, які не займаються безпосередньо доглядом за людьми старшого віку, а виконують різну господарську роботу. Адже підопічні центру — це майже стовідсотково сільський люд, котрий має свою хату, сад, город... А все це впорати потрібна господарська рука. Кому город скопати, кому бур’яни скосити, кому дров нарубати, кому огорожу полагодити — все це завдання соціального працівника. До речі, центр надає своїм клієнтам сорок видів різних послуг. Такого переліку навіть у значно престижніших обласних закладах не знайдеш, а тут, у глибинці, люди трудяться на совість. Причому всі ці послуги —безплатні.

Надія Балагурчик теж підтверджує, що вона нікому ніяких грошей за роботу ніколи не платила. А між тим у дворі її чисто й акуратно, і наводити ці порядки їй так само допомагали соціальні працівники із центру, бо вони й нею опікуються.

Звичайно, можна не виключати деяких моментів: що соціальні працівники роблять не все саме так, як хотілося б господарям та господиням. Що ж тут дивуватись, ніхто в твоїй господі не зробить саме так, як тобі хотілося б. Але ж роблять все-таки чимало.

А інколи навіть більше, ніж передбачено посадовими обов’язками. Але... за окрему плату. Річ у тому, що ніхто не може заборонити найняти людину в позаурочний час. Якщо сторони домовляються про додаткові послуги та додаткову оплату — хто ж їм може заборонити? Але Надія Тимофіївна тепер твердить одне: соціальний працівник не по-доброму домовлявся з її сестрою, а просто вимагав від неї гроші. І отримував своє. Тому і будь-якої вільної хвилини спішив до бабці Олі. Він і того трагічного вечора прийшов годині о десятій, коли робочий день давно закінчився. Мало того, був тоді у відпустці і ніяких завдань від центру не отримував. Кажуть, не так доля, посада чи якісь обставини, як випита горілка привели його до цієї оселі.

Тепер ні довести, ні спростувати це ніхто не зможе. Але дивує інше. Якщо сестра знала про те, що чоловік начебто вимагає у старенької гроші, чому мовчала? Чому не проронила жодного слова? Якщо боялася скандалів — не треба було офіційних скарг і звернень, варто було лише натякнути керівникові центру, і, можливо, трагедії ніколи не сталося б.

До честі Раїси Маринчук, всі, з ким доводилось спілкуватись у райцентрі, говорили про її чесність, порядність і принциповість. Та й сестра потерпілої не відкидала цього. Але в той, найпотрібніший, момент змовчала. Чому?

Тепер відповіді на це запитання немає. Але в душі, окрім глибокої рани через загибель сестри, залишилася ще й образа і бажання встановити «свою справедливість». Жінка не може змиритися, що кривдника покарано лише на сім з половиною років. Написала в листі, що суд був занадто м’яким. До того ж їй не дали можливості подати апеляційну скаргу. Але вже під час зустрічі додає, що її родич, котрого було визнано потерпілою стороною, сам відмовився від цієї скарги, бо взяв гроші, визначені судом компенсацією за матеріальну і моральну шкоду. І тут є одна деталь. Суму цю повинен був виплачувати зі своїх заробітків засуджений. Обчислюється вона кількома тисячами, тож, зрозуміло, чекати її довелося б не один рік. Але його родина вирішила зібрати ці кошти і віддати всі зразу, благаючи про прощення. Бо ж тяжкість гріха мимоволі лягла на душі і цих людей.

Утім, Надія Тимофіївна цим не задоволена. Жінка продовжує звертатися до найвищих державних, судових і правоохоронних інстанцій, намагаючись добитися зміни вироку і збільшення терміну покарання. Зрозуміло, ніякі гроші не окуплять мученицької смерті її сестри. І нічиї роки у в’язниці не повернуть до життя близької людини. Але що далі? Якої кари ще шукати?

З уст жодної людини в райцентрі, з ким доводилось спілкуватись, не почула слів виправдання на адресу засудженого. Але ж і бажання кривавої помсти теж не було. Всі наче сходились в одному: не повинен гріх убивства породжувати гріх помсти. Якщо підходити до справи тільки з бажання помститись, не одна голова могла б полетіти з пліч. Мовляв, недодивились, не того взяли на роботу, не проконтролювали, не так розслідували, не так засудили... Але ж сказано усім нам: не судіть і не судимі будете.

Хмельницький.