Територія любові вічної літератури(сучасні нотатки на полях)

Ми завжди розмовляємо довго. Тепер — тим більше. Я знав добре свого земляка, бо народився в Киргизії на рік раніше за нього. Коли я після запасного полку, боїв, переможних днів ще «пахав» майже вісім років строкової і вступав 1956-го у московський Літературний інститут на заочне відділення, увінчаний всіма лаврами Чингіз, який був тоді в Москві і «проштовхував» двадцятип’ятилітнього свого земляка, побачив у моїй анкеті, що я народився в місті киргизькому Джалал-Абаді, то його допомога була забезпечена. Ще Анатолій Кім, чудовий письменник, який бував у цьому колись і моєму місті, сказав, що на землі — це рай. Чингіз тільки додав: клімат сприяє розвитку таланту.

Після дзвінка Канівца, після спогадів, я цілу ніч не спав. Як же так, — думалося, — вмить ми стерли те, що було, навіть розумне, не обіцяючи в дружбі щось з чарівних казок, — все так легко минає?! Володимира Канівця «затюкали» потім за літпремію за твір про юні роки Леніна. Ця «чорна» тінь притихла в наш тяжкий час. Час, коли багато говорять, але робити до ладу нічого не вміють.

Якщо про Леніна, то його найбільше читають на земній кулі. Це щось значить. Сьогодні мало вождів, за якими пішли б маси. Куплені наметові голосування — річ неміцна. Вона до певного часу. І я впевнений, що про це нині майбутні класики пишуть у зошитах, підсолоджуючи розмови старших. Історія літератури — Божий суддя нинішніх понівечених, що безсовісно декларують устремління принизити і обдурити Народ.

Що стосується Володимира Канівця, котрий з таким болем і сумом казав про Чингіза Айтматова, його кончину... Це так все по правді, по-порядності, по-людськи... Це все потрібно нашій нації. Айтматов і їй розповів у великій своїй літературі про характери, образи, вчинки, приватне життя. Він розповідав, що значить бути на Землі людиною. У «Пласі» він протрубив у свій ріг про навалу, що йде через наркотики, і втрату душ. Людина під «кайфом» — це бідна примара живого-мертвого.

Мільйонними накладами пішли в маси книги і Володимира Канівця. Коли я пишу ці рядки, так званий «заплямований» колись видає сьому книгу афоризмів. Вони уже ввійшли в європейський ранг шанування книжкової якості. Канівець-драматург і тепер ставиться в Україні, Росії, Канаді, інших країнах. Йдуть рідною українською мовою його драми в Хабаровську, Владивостоці, інших містах. На Україні не припинявся у театрах показ його сценічних творів. У Севастополі — зазначте — йде п’єса в молодіжному театрі українською мовою...

...Ми думаємо: чи надішле хтось, причетний до літератури та її автономного життя, якісь обов’язкові співчуття...

Ой, Батьківщино, ти вже за «бугром»!..

...Потім я дізнався: із села «Весела Долина» Глобинського району Полтавської області, де є школа імені Володимира Канівця і його імені музей, телеграму в Киргизстан зі співчуттям надіслали. Але не думаю, що ініціатором був Канівець. Там живе чудова людина Олександр Андрійович Бріж. Ця людина (йому тепер — близько п’ятидесяти) в ті часи страшної навали на село відстояла своє господарство. Вона зберегла свій сільський уклад життя. Люди тут не втратили головне — душу. Вони прислухалися до мудрого молодого керівника. Вічна ця тема і для великої літератури. Загальна колективізація, розкуркулювання. Йосип Сталін, розкуркулюючи, скоював злочин. Фермерство відроджувалося поступово. «Великі» перетворення на селі, бандитський капіталізм і в місті, і в цьому селі, що встояло і тепер живе непогано, ми колись коментували з Володимиром Канівцем.

Усе це пов’язано з літературою Великої Території, де письменники були цілителями людських душ.

Книги і Чингіза йшли в народ і допомагали йому, як солдату у вічному повсякденному житті, переносити тяготи і нестатки спільного життя, яке у піснях процвітало.

Багато було із письменників так званих «селян».

Класики, боячись потрапити до мордовських таборів, усе-таки правдиво оспівували інколи ту «діру» — сільські подачки «на розвиток», у котру летіли мільйони і мільярди. В Айтматова я знаходив тяжке оповідання про свинарник на 250 тисяч голів.

Сечею пропахла земля майже до Киргизії.

Ми всі вчилися одне в одного.

Ми всі співали одні пісні і плакали однією сльозою. Він видавлював ці сльози частіше, ніж інші. Він був правдивий, чистий душею, він був святий мусульманин.

...Величезна територія. І тепер там, на малій батьківщині, Айтматов лежить поруч з батьком. Він похований за звичаєм мусульман. Я в дитинстві часто бував з матір’ю на таких, тоді по-сусідству, могилах. Вони скромні, без пафосу шанування і звеличування. Горбок. Час нинішній щось, напевно, змінить. Він був великим. Материнське його поле — проросло багатонаціональністю. Велика подяка спільному нашому і нині Письменнику. Нещодавно було з ним інтерв’ю по «Ностальгії», жінка, перебуваючи у пологовому будинку, саме прочитала його книгу і говорила про «Материнське поле» так по-народному мудро! Вона дякувала Чингізу за книгу книг.

І нині всяка його книга читається розумними людьми у всьому світі. Вони перекладені на багато мов...

Він був мудрий. За «Джамілю» киргизи його нещадно сварили.

Якщо вона втекла до іншого, то її треба було вбити!

Тоді він тільки входив у літературу і вніс у цей літературний досвід національне, котре болем стогнало і волало до справедливого кохання у всіх національностей світу.

Я жив там і знаю, яка мужність потрібна була, щоб сказати те, що сказав вже новому поколінню він.

Характером він був — європеєць вищої статі і понять честі.

Як ми тепер — інші — не кажемо про Горбачова, він буде жити на відміну від нинішніх політиків-лицемірів довго. Він зламав диктатуру — найстрашніше під цим небом. Чингіз у стан Горбачова прийшов не робити кар’єру — вона була в нього чистою. Два з половиною роки він не писав романів, повістей. Бився з диктатом партії. Почав благати, просити Горбачова відпустити його. Той дав йому посаду посла в Люксембурзі. Перед смертю він казав про цей дарунок для письменника з вдячністю.

Нехай люди приходять до киргиза Айтматова з поклоном!

Не треба високо думати тільки про себе, свою націю, не поважаючи інших.

Світ так не побудований.

А велика світова література ніколи не прощає вихвалювання націй!

2

Найталановитіші, хто вважається в українській літературі законодавцями мод у дослідженні душі свого народу, завжди піклувалися про переклад книг з тієї великої території землі, де живуть братські народи. Мене зворушив одного разу Євген Гуцало. Я йшов з видавництва Спілки письменників України, він зупинив мене і почав по суті шепотіти, з інтонаціями захоплення.

— Знаєш, що я несу? Віктора Астаф’єва! Я його переклав. Вас, інших, дуже важко перекладати. Майже неможливо.

До цього в мене лежала повість у журналі «Київ» «Пан Іван». Чудовий письменник, шкода, що рано пішов від нас, Володимир Дрозд сказав мені теж так. Мене тоді це здивувало. Я подумав, щось інше — тільки не це! Тепер я розумію: поверхове читання завжди перекладається. Легко, без головного болю. Я з чистою душею повірив недавньому щиросердю Анатолія Дімарова, що новела моя «Свято на полустанку» — неперекладна для нього.

Якось спробував перекласти Женю Гуцала. Хоч убийся, але — стоп! Жодного кроку вперед. Зникає вся українська чарівність. Ти йдеш по перекладеній прозі таких, як Гуцало, у тіні подій. Згасає, як у надвечір’ї, світло, ти шавкаєш губами пісні, невиразні слова. І не насолоджуєшся. Хороше читання для думаючої людини — таке само щастя, як вільний подих, біг за щастям кохання, сміх не без причини, а просто радість і здоров’я життя!

Віктор Астаф’єв залишив і Україні «Цар-рибу». Як Хемінгуей «Старий і море». Світове коливання літератури в океані спільної земної радості читання одне одного є вищий закон ритмічного биття сердець націй.

Я зустрічався з Віктором Астаф’євим один час нерідко у Києві. Він приїжджав до мого товариша письменника Костянтина Дамарова. Сибіряка. Який написав хорошу книгу про свій рід. Пізніше ми вручили йому за цю книгу літературну премію імені Володимира Короленка. Дамаров, нині покійний, завжди запрошував мене у свою компанію. Я витримав лише дві зустрічі. Великі сибіряки п’ють часом по-чорному, до запаморочення. У цей час вони безконтрольні. У цьому я переконався, прямуючи у вигнання по Сибіру. Я і тепер не дивуюся нестриманості великого російського письменника, коли він накинувся одного разу на грузинів, які нібито неправедно живуть. А потім у одному з оповідань дісталося від нього «хохлам».

Пам’ятаєте створення на цій Території товариств книголюбів? Я працював головним редактором одного з найбагатших видавництв в Україні. Книги, що їх ми видавали, йшли потім з-під поли. Мене викликали в ЦК Компартії. Перший наш президент Леонід Кравчук, тоді захоплений новою важливою справою, сказав мені: жодних заперечень — іду на ідеологічну роботу, пов’язану з книгою. Тільки через деякий час я зрозумів, що відбувається у країні, де читають більше за всіх у світі. Мережа бібліотек — величезна. Наклади книг, що їх ніхто не читає, але обов’язкових для читання, закриті на віки. До інших книг сучасних «класиків» до доторкалася рука читача.

Пам’ятаю розмову в Кості Дамарова. Віктор Астаф’єв: «А чого їх читати? Порожньо! Ось у вас, тут, не треба змушувати з ломакою в руках прочитати книгу Олеся Гончара. Його «Собор» вічний. Він проникає в душу. Він читається тепер поголовно й у нас, не тільки в Москві, а й у глибинці. Назовні вивернута душонка державних службовців, які повчають народ. А в самих — порожньо. — Він постукав себе у груди. — Не порожньо тут! Щоправда, тепер це все так добре не скінчиться. Багато публіцистики, звичайно, але — правда життя... Як і найталановитіша книга про війну «Прапороносці». Народилася ця книга в нас, слов’ян. Ми визволяли світ. Не хтось там із-за океану»...

І тепер про це говорять. Передусім, звісно, — література реконструюється, як бізнес. Забувається головне: читання — ось найкраще навчання. Це Пушкін, лист до брата. Забувається, що Ґете старанно перечитував Мольєра. Для розуму і подальшого життя. Серйозніше за серйозне для України — задумаймося! — це 70 тисяч найменувань у сусідній державі видано у рік. Це на колишній нашій Території, у Росії. Які це видання? Імперські, розважальні? Але це вибір читача. Самі багато хто з росіян «з великою тямою у голові» на одній з «культурних революцій», присвяченій читанню, кажуть: так нехай хоч триста романів випустить Донцова — читати їх я не буду! Але нам, тут, у Україні, і Донцовими не похвастаєшся. Серйозного читання у нас мало.

З високих літер завжди казав у Міжнародній асоціації письменників баталістів і мариністів про культуру української книги письменник Іван Стаднюк, автор книги «Війна», яку читає народ, щоразу давав напутню пораду: «Вклонися Землі України! Серце моє й там!» Згаданий вже мною Юрій Бондарєв, людина з високою гідністю, свою любов посилав останнім часом могилі Олеся Терентійовича Гончара.

— Наговорили про війну, нашуміли... І от так і так, либонь, не заспокоїмося. І одна думка — щоб книга нас обіймала по-братськи. Немає гіршого — думати про погане.

Люди не стомлюються повторювати: читання — це праця.

І не відразу осягнеш, кого з цієї Території можуть забути, а кого із століття у століття славитимуть. Історія літературної праці — така несподівана і сувора, що не треба поспішати розташовувати на цій, колишній нашій Території, в один ряд — одних, в інший, нечестивий — інших.

Почекаємо. Не треба поспішати.

«Соромно ставити великого Хемінгуея поруч з посереднім белетристом Ремарком». Це колись казали всерйоз і начебто на століття.

Нині скажеш: через Ремарка (саме через Ремарка) ми довідалися: чому німці двічі починали світові війни. Почитайте сцени в потязі помираючого пораненого війною французького офіцера. Ці картини, ці слова про біль і безцільність війни вже не полишать вас. Ви не зможете повчати свого сина або онука йти і вбивати людей.

Що стосується Віктора Астаф’єва, який обдарував світ своєю «Цар-рибою», війну він ненавидів так, як, напевно, ненавидіти ніхто не може. Солдат окопу, гвинтик війни, він триповерховим матом поливав полководців Радянської Армії, особливо Жукова. Я до хрипоти доводив йому: за його, Астаф’євськими, підрахунками, вбитих радянських воїнів, яких водив у бій Жуков, було б трохи більш як триста мільйонів. У СРСР такої кількості не було. У мене, казав він уже спокійніше, свій рахунок.

4

...Ще про одного з цієї Території любові я давно хотів розповісти трохи ширше і глибше. Не тільки тому, що зустрічався з ним, — а просто до теми нашої, читачу, розмови.

Це Василь Шукшин.

Оце вже людина з народу, якому Територія дала те, про що не раз декларував усьому світу: у нас ось так, і інакше бути не може.

Шукшин — людина з великої літери. І письменник — дай Боже всякому!

Зустрівся я з ним несподівано. Я вже писав про це. У 1956-у, пройшовши запасний полк, війну в останньому ешелоні, ще сім з половиною років строкової впритул з афганських кордоном, при офіцерському званні демобілізований за хрущовським рішенням, я ще встиг, з’ясовується, в армії, на службі, пройти конкурс у московський Літературний інститут. І в ньому тоді я зрозумів, що й тут є бійці. Я відразу після демобілізації рвонув до Москви, визначили мене як такого, який справді вклався в усі норми правил вступу на заочне. Я з військовою офіцерською сумкою у поношеній гімнастерці не думав, що мою сумку свиснуть. В останню хвилину наздогнав тих чотирьох і відразу зав’язалася бійка. На допомогу прийшов Вася Шукшин, який на той час був у гуртожитку.

Ви, молоді, заводите своїх друзів, не вчите нас, кого любити в літературі, а кого не читати. Я знаю багато родин, де Шукшин стоїть на книжкових полицях у кращих куточках. Його і нині читають, коли хочуть тепло посміхнутися, покепкувати з себе, і з інших. Він простий, цікавий, часом і геніальний. Майже в кожному слові, у заворотах слова бачиш життя не з підворіття, не з психлікарні, пекельних розправ над людськими гідністю і честю. Література Шукшина — подарунок від самої глибинки життя, де ще землю не віднято черговим чудовиськом, де вода не протухла, а їжа не зіпсувалася. Ти почуваєшся людиною і тобі хочеться крикнути людям, щоб вони не журилися, не побивалися даремно, щоб вони не продавалися за гріш. Усе одно, якщо таким життям «наситившись» про запас, задихнешся.

Шукшин жартував зі свого брата-народу, він збиткувався над дутими інтелігентами. Справжня дійсність пливла у його текучій в далечінь прозі, в його історичних пробах.

Він не був артистом у літературі.

Він був хорошим артистом у кіно.

Ця велика людина ніколи не випиналася з юрби.

Гідність його була не показна, чиста і впевнена.

Він навчив своєю літературою бути безкорисливим і щедрим.

За нашого задавленого борговою вуздечкою нестатків життя це важливо до сліз. Він лежить тепер у нашій колишній Території святим оспівувачем чистих диваків-дітей. Його люди — заспокоєння і надія, що настане час порядку і порядності.

5

— Послухай-но, я сто разів читав і перечитував останню книгу Володимира Сосюри, — сказав мені якось великий російський письменник Єгор Ісаєв. — Його заклик любити Україну настільки природний, настільки великий — ні відняти, ні додати. Так, він мав право так казати як майстер, духовний наставник. Україну переорала Вітчизняна уздовж і впоперек. Росія залишилася все-таки в цьому відношенні напівзачепленою. Весь народ купався в крові, він пройшов разом із усіма тридцять сьомий, страшний і ще безкарний... Вклонися Володимиру! Йому б за його таке переворотне життя пам’ятник поставити з іншим Володимиром.

Я не розповів Єгору, як сидів за столом у свого свояка поета Ярослава Шпорти поруч із Сосюрою. Сидів я ще у формі старшого лейтенанта, служив у дивізіонці в Білій Церкві. Сосюра зовсім не був п’яний, коли раптом нагнувся до мене і попросив:

— Товаришу військовий, не кажіть про мене там, — показав кудись рукою, — на язик я слабкий.

Потім господар будинку його умовляв: я не по тій лінії.

Той самий Єгор Ісаєв, після одного з засідань правління Міжнародної асоціації письменників баталістів і мариністів, відвів мене у бік і запитав:

— Вони, ці пси на чужій прив’язі, задавлять мого друга Олеся Терентійовича за «Собор»?

— Можуть. Якщо ви там, у Москві, будете мовчати.

Єгор потім приїжджав у Київ главою делегації від РРФСР. Він любив у таких випадках закрутити слово за слово. У «Правде» друкувалися в той час його напівфілосовські, напівмужицькі роздуми майбутнього краху великої, згасаючої імперії, що хворіла на старечий маразм старих вождів. Після виступу Єгора встав чудовий український письменник, який теж залишив як пам’ять книги, що читає народ, Борис Харчук. Він був, звичайно, не зовсім тактовний, бив кожне пишне і красиве на вигляд слово Єгора. Він йому порадив «їхати у свою Москву», а тут, у нас в Україні, не просторікувати.

Я проводжав потім засмученого Ісаєва на київському пероні, незграбно заспокоював.

***

Що тепер чекає на нас?

Скажімо, з тим само перекладом? Розштовхає дорогу до злачних місць сама посередність... Нинішній літературний закон джунглів, він грає в різну музику. Хто, наприклад, після висновків НСПУ про переклад книг України вже попаcся? Ті, хто сидів біля паперів і вписав на переклад з української на польську, скажімо, творця вже померлої на льоту літератури. Мало віриш у захвалені на презентаціях книги. Занадто мало ввійшло у Спілку письменників і молодих з майбутнім великої української книги.

Наші потокові літературні справи бажають кращого.

Паплюжити літературний Час, що минув, — легше за все.

Оглянься навколо.

Поклич тих, хто пішов.

«Тихий Дон», «Прапороносці», «Цар-риба», «Батальйони просять вогню», Шукшинські розповіді-новели, література Євгена Гуцала і Володимира Дрозда, «Біль і гнів» Анатолія Дімарова... І багато чого іншого. Це золоті запаси Території любові. До них варто повертатися і повертатися. Це незаперечно.

Володимир ЮГОВ,лауреат літературних премій В. Короленка, І. Буніна,О. Фадєєва та інших.

Друга половина травня—середина червня. 2008.

Кінець липня, 2008-й.