То чий же «Львівсільмаш»?Цього не знають уже кілька років...

Дванадцять років боротьби колективу «Львівсільмашу» за своє існування варті пера поважного романіста. За ці роки з епохальним розмахом мінялася людська свідомість і ламалися долі. Можна, звичайно, написати і детектив, бо усі підстави для цього є — і викрадення печаток, і справжні бійки, і таємні наради вночі. А можна звичайний посібник для спритних і не дуже чистих на руку осіб, що прагнуть зробити так, щоб «ваші гроші стали нашими». В ідеалі ж на тлі цього кричущого, однак ніяк не поодинокого для України факту, громада повинна зробити висновки: у суспільстві, якого всі ми прагнемо (хоча дехто лише на словах), неможливо тишком-нишком поцупити цілий завод. Рівень демократії та відкритості повинен багатьом речам поставити заслін. Мені, звичайно, хотілося, щоб наступним матеріалом по «Львівсільмашу» став нехай хоч маленький звіт — хто відповів за те, що сталося. І якщо відбудеться такий прецедент, вважатиму, що ми таки вийшли зі слизького шляху, що веде державу в нікуди.

Та про все — по порядку. «Львівсільмаш» народився по Другій світовій війні і швидко виріс в потужний завод. Монополіст на ринку, він випускав для усього колишнього СРСР обладнання із захисту рослин від шкідників і для внесення в грунт міндобрив. Обприскувачі штангові та вентиляторні, причіпні і навісні, машини для картоплярства, кормозбиральна техніка — здається, все це було присутнє в кожному колгоспі. Цілком природно, що вже в незалежній Україні підприємство було визнано стратегічним і його приватизацію заборонили, а управління передали Фонду держмайна. Однак це не врятувало завод, держпідтримки він все-таки не мав, хоча його разом з іншими 38 заводами сільгоспмашинобудування об’єднали в корпорацію «Украгромашінвест». У важкі 90-ті селяни, а саме вони були традиційними покупцями, не те що на нового плуга — на сапку спромогтися не могли. А без доброго попиту борги росли, як гриби після дощу. Хоча сьогодні багато хто стверджує, що борги росли штучно: не встиг сплатити податки, накладалися штрафи, і так кілька разів... Та ще й основні кредитори штовхали у спину — податкова і Пенсійний фонд розпочали процедуру банкрутства.

Перед тим, як оголосити підприємство банкрутом, за законом потрібна санація — спосіб визначити платоспроможність, і тут ніби все має проходити безболісно і навіть з користю для заводу. Насправді ж санація ставала черговою можливістю щось собі «відірвати». Судіть самі: до початку санації завод мав 7,8 мільйона боргу, опісля — 10,3. Активи зменшилися з 96 до 25 мільйонів. Площа — з 88 до 15 гектарів. До того ж ця земля, мало не в центрі міста, — ласий шматок. Вона і стала основним предметом розбрату, а не старі стіни і обладнання, яке дороге лише тим, хто хоче виробляти сільгосптехніку, і зовсім не потрібна тим, хто просто прагне «робити гроші». Напередодні Євро-2012 тут можна легко вибудувати готельний комплекс. До речі, у Львові вже існують приклади, коли на місці колишнього заводу, продукція якого вкрай потрібна не лише Львівщині, а й Україні, вже починають рости елітні житлові комплекси. Один з прикладів — склозавод. Другий — кераміко-скульптурна фабрика, яка, щоправда, відбивається, та наразі з перемінним успіхом. Ті ж, хто виношував подібні плани щодо «Львівсільмашу», ніяк не могли передбачити шалений опір колективу і підтримку громадськості регіону.

«Без бою не віддамо!»

Так, колектив зменшився, з майже 4 тисяч до 470, проте ті робітники, що опинилися за прохідною, з радістю повернуться, якщо підприємство покличе. І тому без бою «Львівсільмаш» не віддадуть. Нарешті його працівники відчули, що можна працювати з користю. Що зарплати збільшуються з місяця в місяць, що новий інвестор почав латати дахи, робити опалення і ремонтувати нехай старе, та все ж таки працююче обладнання.

Петро Онищак, який віддав підприємству 27 років життя і в останні роки був головою правління, а нині помічник голови правління з фінансових та юридичних питань (веде усю претензійно-позовну роботу, адже існує близько 50 судових справ по заводу) каже:

— У декого постає питання: як виник такий інвестор, як «НВО «БілоцерківМАЗ»? Це — виробник грунтообробної і зернозбиральної техніки обсягами 50 мільйонів на місяць. Його двохтисячний колектив — на підйомі. Техніку закуповує Словаччина, Польща, Болгарія, Румунія, Білорусь, Росія, Казахстан, Молдова. Тому ми і об’єдналися в товариство, яке під одним дахом зібрало НВП «БілоцерківМАЗ», «Херсонський машинобудівний завод» і «Львівсільмаш». Спільні за духом і метою ми швидко зрозуміли одне одного. Якщо до вступу в об’єднання Херсонський завод випустив 60 комбайнів «Славутич», то до кінця 2008 року з конвеєра зійде вже 350, а наступного року в планах компанії збільшити виробництво до 800 машин.

Сьогодні ні для кого не таємниця, що перед Україною відкриваються нові можливості. Вона може стати справжньою європейською житницею. В умовах продовольчої кризи саме цього, до речі, ЄС від нас і очікує. Як і можливості впоратися із енергетичною кризою до деякої міри самотужки, розвиваючи нові технології, зокрема, — біопаливо, яке без розвинутого сільського господарства знову ж таки виробляти неможливо. Все зав’язано в коло. І житницею так просто не станеш, маючи лише чорноземи. Інакше так і плентатимося у хвості — з поганенької землі німці збирають врожаї втричі більші. Досягти ж європейських показників за українських реалій складно. Технічне забезпечення господарств машинами становить близько 45—60 відсотків. І яка це техніка — самі знаєте. Комбайнів в рік продається близько 1,5 тисячі, а щорічна потреба — 4 тис. Не встигають наші виробники задовольняти попит, а закордонні машини задорогі! Тобто для повного оновлення парку комбайнів потрібно 35 років. (Щось подібне можна говорити і про іншу техніку.) А якщо ще й існуючі заводи перепрофільовуватимуть, процес затягнеться на піввіку. Тоді ми приречені від інших країн за темпами розвитку сільського господарства відстати назавжди. Якщо, звичайно, не змінимо політику щодо працюючих підприємств. Зокрема, «Львівсільмаш» цікавий і корисний тим, що без обприскувачів неможливо мати нормальні врожаї. Величезний плюс підприємства — його фахівці, які вже втомились від очікування, вони хочуть і можуть працювати, і за ці два місяці приходу нового інвестора підтвердили це. У травні випускали продукцію усього на 500 тисяч гривень. Таким, до речі, був і фонд заробітної плати. Тобто до приходу інвестора підприємство працювало на самознищення. В червні —вже на 1,5 мільйона гривень, цього місяця планують на 3,5 мільйона. Отже, коли все це безглуздя, нарешті, припинилося, людей знову почали трясти і викручувати. Виявилося, що є вже знову новий власник — володар пакета 50 відсотків плюс одна акція, — такий, що може зробити з вами все, що забажає.

Були ваші —стали наші

До цього часу «Львівсільмаш» вважав, що власником заводу на 50 відсотків є держава, однак, виявляється, помилився? Невже держава вже віддала його в чужі руки?

Нещодавно з Києва на «Львівсільмаш» із 30 молодиками в касках та бронежилетах прийшов громадянин Мельников, який стверджує, що загальні збори акціонерів, що нібито вібулися 30 червня, доручили йому керувати підприємством. Цього ж дня, як на мене, за дуже спірними документами керівник управління державної реєстрації Львівської міськради вніс зміни до єдиного державного реєстру про керівника «Львівсільмашу».

Треба сказати, що прибуття на «Львівсільмаш» Дениса Мельникова заводчани сприйняли вельми неохоче, особливо супроводжуючих його осіб у камуфляжній формі, і розцінили це як рейдерську інвазію.

Отже, де ж правда? І хто насправді володіє акціями «Львівсільмашу»? До речі, це питання цікавить не лише простих працівників заводу, а і деяких закордонних інвесторів. Кілька днів тому в Україну прибув інвестор з Чехії, який володіє 16 відсотками акцій, він теж, наївний чолов’яга, хотів дізнатися, що ж відбувається з його майном? Походив-походив в Україні кабінетами, однак, нічого не з’ясувавши і в задумі почесавши потилицю, наразі сумирно поїхав додому... Чудовий приклад для закордонних інвесторів, які в роздумах — вкладати гроші в Україну чи поберегтися?!

Саме із таким питанням — чи існує ще державна частка акцій «Львівсільмашу» — ми звернулися до Наталії Горлач, начальника регіонального відділення Фонду держмайна України у Львівській області, голови спостережної ради ВАТ «Львівсільмаш»?

— На жаль, наше законодавство, — сказала вона, — дозволяє державу, як акціонера, усунути від вирішення будь-яких питань, через це так активно і штовхають заводи в банкрутство. І, за великим рахунком, коли завершилася справа про банкрутство у 2006-му, тільки завдяки Фонду держмайна України і його принциповій позиції вдалося провести збори акціонерів, і у червні 2006-го обрати легітимні органи управління. Вдалося провести збори і у липні 2006 року і знову підтвердити легітимність цих акціонерів. Вдалося, до речі, нам також, із допомогою львівських обласних силових структур, забрати печатку і установчі документи.

Але, розуміючи, що не можуть люди запровадити нові справи про банкрутство (це ми відбили), почалися рейдерські атаки. Тепер вже пішли фальшування з акціями. Тобто оцей пакет акцій, 50 відсотків плюс одна акція, представляють як недержавний пакет. Проголошуються заяви по телебаченню, що вже особисто я є рейдером і щодо мене треба вживати певних заходів. Пішли погрози і мені: якщо нові власники проведуть аналіз «Львівсільмашу» і виявлять якісь недостачі, претензії будуть до мене, щодо мого особистого майна, квартири, зокрема, і майна моїх дітей... Іде перешкоджання діяльності, намагання усунути державу від усіх цих процесів, адже так набагато простіше впоратися з підприємством. Через це і робляться прес-конференції, про які ми не знаємо, і збори акціонерів за адресою Бориспільська, 9. До речі, я, нещодавно купуючи сіль в «Арсені», цікавлюся, де ж вона фасується? Виявляється, на Бориспільській, 9. А це, як відомо, також адреса «машинобудівного заводу», де планувалося проводити збори акціонерів по заводу «Львівсільмаш».

Тобто держава все ж таки відстоює інтереси простих виробників, і ми зацікавлені, щоб підприємство працювало як чинний платник податків. До слова, з цього приводу у нас ведуться дискусії, наприклад з податковою адміністрацією, завдання якої — наповнити бюджет. Однак наповнити бюджет сьогодні, а завтра отримати «лежаче» підприємство, яке ніколи вже не заплатить жодної гривні? Це певний конфлікт інтересів. А потрібно, щоб і податки платилися, і підприємство працювало.

— А яку позицію обстоює Лізингова компанія «Украгромашінвест», яка, власне, й об’єднала 38 українських заводів під своїм дахом?

— Завдяки діям одного з керівників лізингової компанії «Львівсільмаш» і має проблеми. У 2004 році цей керівник підписав з брокерським домом угоду про продаж пакета акцій заводу «Львівсільмаш». Однак коли держава передавала пакет акцій до статутного фонду лізингової компанії «Укрмашінвест», то окремим реченням в акті приймання-передання було записано, що даний пакет акцій залишається в державній власності до прийняття рішення про приватизацію лізингової компанії. Такого рішення на сьогоднішній день не існує.

Сумнівність відчуження частини державних пакетів акцій підтвердили Генеральна прокуратура і Служба безпеки України. Тобто станом на 2006 рік, коли ми завершували санацію і виходили на перші збори акціонерів, залишилися нереалізовані пакети акцій. І якщо зараз і були вчинені якісь кроки щодо продажу пакета акцій, то це зроблено в порушення законодавства України, якимись маніпуляціями. Що ж відбувається по реєстратору? Добитися якоїсь інформації від реєстратора ми не можемо, навіть представник чеського акціонера був присутній 11 липня, ми були в реєстратора, хотіли отримати виписку, принаймі по акціях чеської фірми, і не змогли цього зробити. Отже, реєстратор, маючи угоду на обслуговування емітента, диктує своє і робить, що хоче. Вносить зміни в реєстр на підставі факсових копій. (А це є право власності!) Тут є над чим попрацювати і правоохоронним органам, і, відповідно, комісії з цінних паперів.

Де твоє майно,державо?

Загалом акції «Львівсільмашу» мають більш як 4042 акціонери, фізичні і юридичні особи. І колектив гордий тим, що у процедурі санації зумів зберегти частку державної власності, навкруги якої така бійка. На сьогоднішній день йому хотілося б знати, «...і це питання ми задаємо усім колективом, — наголошує Петро Онищак, — куди ж поділася ця державна власність, хто «купив» цю частку державного майна? І не менш важливо, чи отримала держава за це гроші?»

Якщо знатимемо, скільки держава отримала, то і ставлення буде іншим. Якщо держава не хоче знати, куди її 60 мільйонів спливли, тоді «то ся називає трудно», як кажуть у нас у Галичині. Кабміну, Верховній Раді, Президентові — хіба не цікаво? Писали і до теперішнього прем’єр-міністра, — відповіді немає. Написали і до Президента, Президент «знайшов», хто має розслідувати, — державну частку продали в Києві, має розслідувати районна Франківська прокуратура у Львові. Якщо там нагорі чиняться такі дії, то що наша прокуратура може зробити? Скажу чесно: якби Валентина Семенюк не писала листи, не зверталася в різні установи, нашого підприємства давно вже не було б. Вона вчасно втрутилася і надала відповідні документи. Уявіть: на збори акціонерів від лізингової компанії приїжджає два представники з двома дорученнями і печатками. Стоїть один код ЄДРПОУ, а підписи — різних керівників...

Не зрозуміла і позиція прокуратури, тому що протягом певного часу, ще сьогодні вони намагаються вияснити, хто ж легітимний керівник? Якщо їм це зробити складно, то що вже й казати про пересічних акціонерів? Більше того — 38 державних заводів спливли межи пальці, гроші, за які продавалися акції, чи оподатковувалися? Податковій це цікаво? На яких підставах і хто дав право розпоряджатися державним майном?

...Сьогодні кожного дня робітники на завод ідуть з дивним настроєм — настороженістю і сумом. Голова Львівської обласної організації профспілки працівників сільгоспмашинобудування Оксана Захваткіна коментує це так:

— По-перше, хочу подякувати колективу «сільмашівців», які вже 12 років борються за своє підприємство. До того ж законними шляхами. Однак спокою не мають. І через те, зокрема, що може повторитися спроба другого рейдерського захоплення. Тому профспілки звернулися в усі інстанції, щоб це питання взяли на контроль. Хто є власником, хто інвестором, — повинні розібратися відповідні органи, а люди мають жити у спокої і працювати. Я сьогодні на виконкомі мала підтримку усіх солідарних профспілок Львівщини, а це ні багато ні мало, а 500 тисяч людей, і, якщо треба, на захист «Сільмашу» вийдуть усі.

Даруйте, однак не можу відмовити собі у задоволенні виявити, так би мовити, містечковий патріотизм і розповісти, як прості робітники під час рейдерського захвату кричали: «Ні, хлопці, у вас не вийде. Це ж вам Галичина, і ми вже не такі, як були вчора». І дійсно, в цьому регіоні чинити щось за зачиненими дверима стає дедалі складніше, адже інститут громадянського суспільства набуває реальних обрисів. Громадськість тепер сильніше підносить голос і вимагає звітування.

Звичайно, від усього цього ще можна відвернутися, ховаючи чи не ховаючи цинічну усмішку. Сьогодні ще можна. Однак, маю надію, вже не завтра. Джина свободи вже випущено з пляшки, його назад не повернеш, — як не зловити сіткою повітря.

На знімку: голова товариств «Херсонський машинобудівний завод», НВП «БілоцерківМАЗ», «Львівсільмаш» Олександр Олійник та головний інженер «Львівсільмашу» Микола Миргородченко.

Фото автора.