Якщо десь у Чепелівці, Волиці, Чернелівці або ще в якомусь із ближніх сіл випадковий подорожній захоче випити склянку чистої колодязної води, то не так просто буде це зробити. Більшість колодяз там замулилась, пересохла. А воду із хатнього крана дуже часто не дочекатись. Кожен рятується, як може: хто з відрами біжить до ставка, хто бідонами на підводі возить. А як же в селі без води? Тут одним відром не обійтись, бо ж худобі і їсти зварити, і напоїти її треба...

Можливо, уся ця ситуація на була б такою критичною, якби не виникла вона саме тут, біля підземного Чернелівського водосховища, котре поїть весь обласний центр. За десятки кілометрів біжить чиста артезіанська вода з підземного озера до Хмельницького. А от красилівчанам напитись із цього багатющого джерела стає дедалі проблемніше.

Чорна діра — не в космосі, а в районі

Коли ще у сімдесяті роки вже минулого століття геологи розвідали в районі величезні запаси питної води, місцеві жителі навіть пишалися: у кого ж іще є ціле озеро, а то й море під ногами? Тоді державна комісія розвідала запаси родовища і з’ясувала, що воно може давати до ста тисяч кубометрів води на добу. Але, щоб не призвести до екологічної катастрофи, брати можна 67 тисяч кубометрів. Реально ж обласний центр використовує щодоби не більше 50 тисяч. І так вже понад чверть століття.

Хмельниччани й не помітили, як за цей час таки сьорбонули трохи води з підземного моря. Зате красилівчани, котрі пили значно менше, почали помічати, що у них твориться щось незвичне. У Волиці що не будинок — то розколотий навпіл. Як тільки такі тріщини почали виникати, господарі грішили то на мулярів, то на погані матеріали. Але коли явище стало масовим, зрозуміли, що річ в іншому: земля просідає під населеним пунктом. І не тільки під цим.

Старожили розповідають, що ще з десяток літ тому це село було видно з околиць Красилова як на долоні. Тепер же його дахи ледь помітні. Зате у Чернелівці, розказують, звідкись узявся величезний пагорб. Таємницю його появи розгадали швидко: навколишні грунти так само просідали, а в тому місці, очевидно, були тверді породи, вони і залишились на старому місці. Спостерігати за усіма цими явищами цікаво: далеко не кожному за життя доведеться побачити природні зміни у ландшафті, такий масштабний рух грунтів. Але як жити на такій місцевості? І чи є впевненість, що завтра земля взагалі не піде з-під ніг?

Ніхто таких гарантій не дає. А от в тому, що на місці підземного озера створюється вакуумна вирва, сумніватись уже не доводиться. Вода вичерпується, а на її місці осідають грунти. Радіус цієї вирви вже сягає десятків кілометрів. Нас, може, і не затягне в неї, але хто знає, що чекає дітей, — стривожені місцеві жителі, — це ж справжня чорна діра може розверзнутись під ногами.

Чи можна випити море?

Ще не так давно це запитання видалося б багатьом красилівчанам просто смішним. Ні в криницях, ні в потічках, ні в джерельцях, а тим більше у підземному озері води ніхто не рахував і не шкодував: вода ж бо — вічна. Тепер починають розуміти — не хоче підземне озеро так просто розставатись із своїми водами. Зловісна вирва притягує до себе не тільки грунти, а ще й воду з усіх усюд. Геологічні дані про те, що на території району є підземні потоки і навіть озера, мало кого втішають. У поверхневих грунтах води давно немає. У селах копають криниці на 30—40 метрів, але й там вода надовго не затримується. Що буде далі?

Під час розробляння чернелівського проекту навколишнім селам було обіцяно блакитний водяний рай. Справді, майже до десятка сіл паралельно із чернелівським водогоном були протягнуті свої мережі. Такою протяжністю сільських водогонів не міг похвалитись жоден район області. Якщо додати, що воду подавали безкоштовно, стане зрозумілим, що тоді красилівчани справді скочили в озеро із живою водою. Але раювання тривало не довго. До тих пір, коли стало зрозумілим, що мережі потребують постійного затратного обслуговування, а жодна послуга і вода не можуть бути безкоштовними.

Коли для підприємства «Хмельницькводоканал» водопостачання для сіл Красилівського району стало фінансово обтяжливим, воно передало цей підрозділ у районну комунальну власність. Але і район зі своїм бюджетом не зміг винести таке навантаження, через те п’ять років тому все водне господарство району було розділене і передане у сільську комунальну власність. З тогу часу не тільки криниці, а й крани у сільських хатах почали пересихати.

Фінансова вирва поглинула воду

Олександр Зеленюк, сільський голова Волиці та Дубища, вже не знає, в які дзвони бити: не може сільрада, яка на 84 відсотки дотаційна, утримувати свою водомережу. Торік сільське комунальне підприємство мало понад 36 тисяч гривень збитків. Тепер, коли собівартість кубометра води зросла до чотирьох гривень, ці суми збільшаться у кілька разів. А це значить, що підприємству нічим буде заплатити за електроенергію. Отож сільські водогони пересохнуть.

У Великих Зозулинцях — ситуація ще гірша. Для утримання водомереж сільрада змушена була встановити найвищий у районі тариф. Та найприкріше те, що він більш як у півтора разу перекрив тариф обласного центру. Селян обурює те, що їхня ж вода через десятки кілометрів виявляється дешевшою, ніж у них вдома. Борги у сільських комунальників накопичуються швидше, ніж вода, тому за останні п’ять літ енергетики внесли їм майже чотири десятки постанов та попереджень про припинення подачі електроенергії, і десяток разів таки відключали від водопостачання. Як далі підтримувати зношені системи, водонапірні башти, насоси, платити заробітну плату працівникам — відповіді на ці запитання немає.

Оголосивши громадські слухання з проблем водопостачання, депутати, сільські голови, районі фахівці різних галузей, пересічні мешканці сіл в один голос твердили: нехай, врешті, наші проблеми допоможе розв’язати той, хто п’є нашу воду, — обласний центр.

У Хмельницькому чернелівська проблема давно у всіх на устах. Ледь не кожен городянин знає, що чернелівський водогін зносився і необхідно будувати нову гілку. За сім останніх років зуміли збудувати п’ять кілометрів за 16,6 мільйона гривень. Але ж попереду ще шлях майже у тридцять кілометрів. Для завершення будівництва знадобиться близько 160 мільйонів гривень. Тож і міська, і обласна влада шукають всі джерела надходжень.

Утім, красилівчан це мало радує. Адже новий водогін до Хмельницького не тільки не вирішує, а заганяє ще глибше їхні проблеми. 120 кілометрів місцевих водо-проводів у п’ятнадцяти селах, півтисячі водозабірних колонок, сотня оглядових колодязів, водонасосні станції — все це у ще гіршому стані, ніж магістральний водогін. А де взяти кошти на їх ремонт, реконструкцію, якщо все це — на балансі сільських рад?

Хмельницька міська влада, розуміючи, що джерело всіх красилівських бід криється в проблемах обласного масштабу, намагається хоч якось допомогти сусідам. Так, населення сіл, що знаходяться вздовж водогону, не платять за водопостачання. До того ж щороку виділяються субвенції на дрібні ремонти та погашення боргів. За три останні роки близько мільйона гривень субвенцій надійшло із державного бюджету. 130 тисяч гривень передав сусідам і хмельницький міський бюджет. По кілька тисяч нашкрібають і сільські бюджети. Але все це разом — краплина у фінансовому морі чернелівських проблем. А нова гілка магістрального водогону готує лише нові проблеми. Адже вона створює нові потенційні умови для збільшення споживання води. А це значить, що красилівська підземна вирва буде рости далі, затягуючи в себе грунти і всі навколишні води. Коли ж нова гілка стане до ладу, усі з’єднані зі старою гілкою сільські мережі залишаться із старими проблемами.

Враховуючи такі перспективи, красилівчани вже не раді, що природа наділила їх таким багатством. Та й ділитись ним із будь-ким уже не хочуть. Але, якщо вже й пити всім з одного джерела, то й проблеми потрібно вирішувати разом. Із водою вони готові повернути обласному центру і всю місцеву мережу водопостачання, аби «Хмельницькводоканал» взяв її на обслуговування, як у старі часи. Зрозуміло, що для останнього це не тільки величезні додаткові клопоти, але ще й серйозне фінансове навантаження. Хоч який би благополучний вигляд не мав бюджет обласного центру, він не готовий втримувати стабільні тарифи на воду навіть у Хмельницькому, не кажучи вже про те, щоб за рахунок дотацій зменшити споживчу вартість води у селах Красилівського району.

Компроміс, який влаштовував би інтереси обох громад, поки що не знайдено. Зате очевидно одне: всім хочеться пити. А оскільки джерело залишається спільним ще на кілька майбутніх десятиліть, то й всі водні питання потрібно вирішувати спільно.

Хмельницький.

На знімку: в таких криницях ось уже кілька років немає води.

Фото автора.