Як виживає тюрма

Частково відповідь знайшов на території — з усього видно, що належить установа до так званих «ситих». І справа не в армійському порядку. Гріх було б не дотримуватись його, маючи контингент безоплатної робочої сили. Тут не помітно ознак «сонного царства» — життя вирує, хоча й за специфічними законами. Та «ситість» забезпечується не лише державою (бюджет дає шість мільйонів гривень на рік замість дев’яти), а й самими засудженими, праця яких вміло організована персоналом. Чи то у виробничих цехах, чи в їдальні, чи на бетонному плацу, де грає веселкою фонтан.

Слід відкрити карти: Західна виправна колонія № 97 — це 1289 засуджених. З першою «ходкою» тут не тримають, усі хлопці-молодці — рецидивісти. Пару років тому «відкинувся» мужик, який вперше потрапив за грати в 1955-му. За «сталінські колоски».

Трапляється, відбувають строк за «принциповість». Хронічний неплатник аліментів, виходячи втретє за ворота, сказав начальнику:

— Більше не повернусь.

— Це ж чому?

— Сину вже 18.

Пенсіонерів у 97-й тільки шестеро, більшість віком від 25 років до 60. Хтось із психічними розладами, інший полюбляє наркотики, третього-четвертого тягне на розборки, в зашморг. Їм вкрай непросто отримати роботу. Працюють лише 23,3 відсотка, заробляють у середньому 17 гривень на день, норму не виконує більшість. Хоча за три місяці 2008-го в колонії випущено продукції на 2,6 мільйона гривень, резерви чималі. «Партнери» засуджених — машинобудівники, комбінат імені Ілліча. Колись на величезних промислових площах трудились практично всі, продукція макіївчан була відома якістю і кількістю. «Не той тепер Миргород»... Хоча без виробничої діяльності не було б того, що є. Адже держава забезпечує, по суті, лише зарплатою працівників установи. Ремонти, комунальні послуги, автогосподарство — це на «шиї» установи. Як зменшити тягар?

— Нонсенс — ми платимо податок на землю, — каже начальник колонії полковник Володимир Приймачов. — Інший абсурд — податок на автотранспорт. Державний, завважте, транспорт, на обслуговування якого з бюджету виділяють копійки. Якби звільнили від цих оподаткувань, ми могли б 75 тисяч гривень використовувати на розвиток матеріально-технічної бази.

Без мату не обійшлось

Тюремне життя багате на приколи. Якось, розповідав начальник, приїхала на побачення з Н. струнка миловидна жінка. Чолов’яга ж був не першої свіжості, такий собі Квазімодо в арештантській робі, який учетверте відбував покарання за крадіжки. Володимир Васильович делікатно розпитує, чи знає вона, з ким матиме справу.

— Звичайно, — відповідає «наречена» і показує портрет симпатичного з добрим обличчям залицяльника, листи від нього, насичені епітетами, просякнуті любов’ю.

Виявилось, писав жінці на прохання Н. «штатний» писар колонії, фото було іншого кавалера. Одне слово, побачення зірвалось. На біду Квазімодо і на щастя «циганки Есмеральди»... А могло все закінчитися вінчанням, навіть весіллям у тюремних стінах. Тут створено всі умови для цього, а невдовзі будуть ще кращі — на території будують церкву. Колонію відвідують представники семи релігійних конфесій. Отже, помічників у вихователів і психологів достатньо, щоб вивести «блудних овечок» на путь істинний. І ті, хто цього хоче, не відштовхує руку допомоги, виходить на волю раніше призначеного судом строку. Таких і тих, що отримують певні пільги за «зразкову службу» — сотні. «Зразкова служба» — це добросовісна праця, а, значить, регулярна сплата аліментів і сум за позовами постраждалих, дотримання режиму; це і навчання в школі або у навчальному центрі, де готують 200 поварів, електриків, зварювальників, пекарів, кулінарів, слюсарів. База для цього в 97-й закладена давно, а зміцнюється щороку за власні знову-таки кошти.

Скажімо, у школі в 9-11 класах навчаються 117 засуджених. Вони мають усе необхідне і навіть комп’ютери. Для молодих (а їх у колонії — кожен третій) це неабияк важливо. Як і бібліотека чи гуртки за інтересами. До речі, за азартні ігри «під інтерес» тут жорстко карають, а ось гру на музичних інструментах, спів у хорі, заняття народною творчістю і спортом вітають. У клубі на 450 місць і збираються любителі відвести душу.

У день мого приїзду репетицію проводила вокально-інструментальна група. Заспівали для начальників і гостя так, що мурашки по тілу забігали. А місяцем раніше тут проводив сеанс гри у шахи відомий в області гросмейстер. Без мату, звісно, не обійшлось...

...За колючим дротом триває життя. Тут працюють і байдики б’ють, хворіють і сповідуються, люблять і ненавидять. Як і на волі, багатьом хочеться поконфліктувати, покуштувати «зеленого змія» чи травички покурити, продемонструвати розум чи дурну силу. Завдання 330 працівників установи — приборкати (часом силою, передбаченою законом) буйний норов порушників дисципліни, підготувати їх до життя у суспільстві.

А воно чекає своїх громадян? Читаючи звіти чиновників — з розкритими обіймами. А насправді — тупим, нерідко, поглядом байдужості та зневаги. Після таких обіймів хочеться знову на нари, кажуть рецидивісти. І легко повертаються в казенний дім, поцупивши курку чи гаманець. Або скоївши кривавий злочин. Втім, тема ресоціалізації — окрема розмова.

...Ясна річ, потрапивши за ворота установи з конкретною метою, я не мав можливості зустрітися із засудженими, розпитати їх про життя-буття. Можливо, щось із написаного мною здасться їм чи працівникам колонії в рожевих тонах. Готовий вислухати будь-які думки. І не тільки з 97-ї.

Макіївка

Донецької області.