Володимир Микитка — один із засновників Квартету імені Шимановського, який за 13 гастрольних років здобув славу одного з кращих струнних квартетів світу. А нещодавно провів перший міжнародний фестиваль камерної музики у Львові — бо альтист Микитка звідси родом. Тут він, ще як скрипаль, скінчив музичну школу в класах Олександра Вайсфельда та власного батька Артура Микитки. Згодом навчався у Варшавській музичній академії, а заради Квартету імені Шимановського змінив скрипку на альт.

Цей квартет — вибухова суміш із двох українців, Володимира Микитки й Андрія Бєлова (перша скрипка), та двох поляків, Гжегожа Котува (друга скрипка), й Марчіна Сенявського (віолончель), що живуть та працюють переважно у Німеччині (Ганновер). Отже, розмова з альтистом Володимиром Микиткою.

— Таке враження, що ваш фестиваль — це фестиваль Ганновера у Львові. Чи не завузько для вас?

— Так вийшло на перший раз. Ми довго не мали підтвердження, чи будуть гроші. Щоб не ризикувати, запросили лише найближчих. Стовідсотково «наших людей». Тих, хто може приїхати і задарма.

— На яких засадах працює Квартет імені Шимановського?

— У Вищій школі музики й театру Ганновера наш квартет — ансамбль іn resіdence, а всі ми — викладачі. Раніше вчилися в Ганновері у видатного професора Гатто Бойєрле. Потім нас лишили тут викладати. Основна наша робота — граємо концерти. Державного фінансування не маємо. Гастролями займаються агенти.

— Спробуйте сформулювати вашу виконавську філософію.

— В камерній музиці насамперед нас цікавить трактування музики як мови. Гра у квартеті — це спілкування.

— Ви досить вільно ставитеся до творів, які виконуєте, — ніби граєте щось зовсім своє понад тим, що написав композитор.

— Це ж і є інтерпретація! Що в наших нотах? Якісь значки. Але ж ми не просто відкриваємо ноти — ми живемо цією музикою.

— У 2005 році у вас змінилася перша скрипка. Чому?

— Скрипаля Марека Думіча, з яким ми разом у Варшаві вчились і заклали цей квартет, дуже шкода. Він нікуди не пішов, просто мусив перестати грати. Від постійних стресів, переїздів, відповідальності у нього почалась маніакальна депресія. Він просто не витримував. Разом ми вирішили, що заради збереження його здоров’я і нашої кар’єри далі грати разом неможливо.

— Ваша нинішня перша скрипка Андрій Бєлов — феноменальний соліст. Йому не тісно в квартеті?

— Він з Хмельницького, у 15 літ виїхав до Німеччини. Як і наша друга скрипка Гжегож Котув, вчився в консерваторії у Кшиштофа Венгжина. В Андрія надзвичайна сольна кар’єра і купа перемог на конкурсах. Ми обіцяли, що квартет не завадить сольним виступам. Й у своєму щільному графіку завжди лишаємо для нього «вікна».

— Розкажіть про найцікавіші місця, де доводилося виступати.

— Недавно в Бразилії мали два концерти в Сан-Паулу і майстер-курс. Там є спеціальна музична школа для бідних дітей «Моцартеум Бразиліаніс». Бідота, яка практично не має що їсти, регулярно займається музикою. Рівень гри цих дітей не надто високий, але талант — величезний, схоплюють усе відразу. Там я збагнув, чому бразильці добре грають у футбол. Вони «мануально» дуже талановиті й мають дуже добрий природний смак.

— Квартет імені Шимановського — нібито німецький ансамбль, але в його складі — двоє поляків і двоє українців.

— Цю тему намагаємося не порушувати. Це не кожен зрозуміє. Та, здається, для музики це не має жодного значення.

— У Києві є молодий струнний квартет Collegіum. Одним із перших його серйозних проектів була співпраця з рок-гуртом «Океан Ельзи». Для вас щось подібне могло б бути актуальним?

— Варто пробувати свої сили й так. Але для нас працювати з вокалістами чи рок-групою не має сенсу. Голос — це сольна партія, а решта інструментів стають для нього «диванчиком», акомпанементом. У цьому немає повноти творчості. Та я не проти, якщо хтось це робить добре. Я взагалі ніколи не кажу «ні».

Розмовляла Юлія БЕНТЯ.