Городину зазвичай купую на недешевому Стрийському базарі. А якщо по правді, то ходжу туди виключно заради одної бабусенції.
Вона роками стоїть на одному й тому ж місці за прилавком і продає те, що виросло на її власному городі у природний спосіб, без генетичних впливів. Чому я впевнена у цім? А на обличчі читаю. Власне заради цього сповненого гідності обличчя й обміну традиційними селянськими вітаннями (
«дай Боже здоров’я, дай Боже щастя! Дякую, дай Боже і вам. Дякую») я й ходжу на базар. Коли чую звертання «панусенько», в душі розливається щось тепло-щемне, як перша літня злива...«
Панусенька» ніколи не питає про ціну, не торгується. Я просто підставляю торбину й прошу покласти туди по кілограму буряку, моркви, капусти. Насамкінець «моя» бабусенція виймає зі своїх бездонних мішків корінець петрушки, пастернаку, селери чи хрону. Це — «бонус». І оці подаровані корінці вкупі з добрими побажаннями завжди додають настрою й навіть віри в світлі ідеали людства. Не люблю «вигідних» супермаркетів. Навіть їхня стерильна чистота і точні електронні ваги не приваблюють. Ходиш із візком і мов очманілий кидаєш звабливо упаковані харчі, не замислюючись, чи вони тобі потрібні. Вже в останню хвилину, перед касою, бачиш, що на пакунку з окунем написано «горбуша» — і ціна відповідна. Юна касирка (а вони всі — на одне обличчя, відсторонено-відморожене) мовчки відкладає пакунок. Звісно, ніяких вибачень. А ти вже не повертаєшся через увесь зал до рибного прилавку, зате хочеш чимскоріш на свіже повітря...Днями мала нагоду походити між прилавками знаменитого одеського
«Привозу». Побачила там те, чого ніколи не спостерігала у Львові. Тамтешні продавці, схоже, не хочуть спілкуватися з покупцями. Натомість запровадили «ноу-хау»: письмову «рекламу» товару, виписану на клаптиках паперу не першої свіжості. Читаю: «Апельсина не очень красивая, но сладкая и вкусная». І ціна — мало не на третину менша. Гм... Йду далі. «Рыбка малосольная, но не сырая». Коротко і зрозуміло. І вітатися не обов’язково. Я нічого там не купила: ані дешевших єгипетських помідорів, ані молдавських яблук. Не хотілося. Бо всім продавцям було абсолютно байдуже до «панусеньки». А хіба вони зобов’язані обдаровувати мене позитивними емоціями? Звісно, ні...Подалася на закупи вже у Львові. Чомусь бабусенції я не застала. До болю стислося серце: а може, вона вже... Хто ж тепер побажає мені так щиро щастя і здоров’я? Мені не хотілося купувати городину в інших, це було б
«зрадою». Сумно: я не отримала «бонуса» в передвеликодній тиждень. Йду до церкви, ставлю свічку за здоров’я і картаю себе за те, що навіть імені тої селянки не знаю. Наступного разу (а чи буде той наступний раз?) неодмінно спитаю. Господи, поверни бабусенцію, благаю...
