Якщо навіть у самих хмельничан запитаєте, в якій частині країни вони живуть, то отримаєте зовсім різні відповіді. Бо для західних областей Хмельниччина вже за збручанським кордоном. А варто хмельничанину потрапити до східних рубежів держави, його обов’язково назвуть західняком. Свого часу в місцевій пресі пройшла дискусія на тему: хто ми? Навіть на синоптичних картах, що транслюються різними телеканалами, область приєднують то до західної, то до центральної України.

Думається, так само непросто буде для більшості визначити економічні пріоритети краю. Традиційно він вважався аграрно-промисловим. І було це навіть у ті часи, коли потужно розвивались підприємства військово-промислового комплексу. Чи то продукція їх була надто специфічною, чи то розголошувати секрети галузі було не з руки, але сільське виробництво переважало над промисловим.

Віднедавна ж Хмельниччина змінила свій статус на промислово-аграрний. У життя пересічного хмельничанина ця зміна не внесла нічого нового. Та й в економіку краю — також. Секрет різкого стрибка в бік промислової економіки пояснити неважко: почав працювати другий енергоблок Хмельницької АЕС. Обсяги виробництва цього підприємства настільки високі, що вони й перетягнули шальку терезів із аграрної до промислової.

Атомна електростанція та ще Кам’янець-Подільський цементний завод і сьогодні не просто найпотужніші виробники, а ще й найбільші платники до бюджету і Пенсійного фонду. Кілька днів простоїв чи планових ремонтів на цих підприємствах одразу призводять до серйозних збоїв у економічних показниках області. Але при всьому тому їх важко назвати фінансово-економічними підвалинами області. Основний достаток їй приносять не виробництво і не село, а... базари. Вони перекреслили все: і катіонівські телевізори, і зіньківську ковбасу, і корчагінську славу Шепетівки, і цілющі мінеральні джерела Товтр... Саме ці поняття довгий час були, та й тепер почасти залишаються, візитівкою області. Але в останні півтора десятка літ Хмельницький зажив слави базарної столиці. І їдуть сюди з усіх усюд саме на базар.

«Човники», що відкрили дорогу у світ

Напевно, не меншими, а ще більшими базарами вже давно можуть похвалитись і одесити, і харків’яни. Та й жодного містечка в Україні не знайдеш, де б не вирувала базарна стихія. Але для Хмельницького базари стали чимось значно більшим, ніж просто торговельними рядами із виставленим крамом. Базар — це глибинна частина економіки краю, котра ховає свої реальні грошові потоки і товарний обіг, неначе айсберг підводну частину. Це величезна обслуговуюча інфраструктура, що забезпечує роботою і заробітками переважну більшість населення. Це своєрідний ритм і спосіб життя, котрий врешті-решт позначається чи не на кожній родині. Напевно, базари бувають і більші, і велилюдніші, і респектабельніші зовні. Але дешевшого, ніж у Хмельницькому, важко знайти. І ще: за чисельністю торгових площ і ринкових місць, які припадають на душу населення, Хмельницький посідає лідируючі позиції не тільки в Україні, але й серед багатьох європейських країн.

Свого часу, коли в області обвалилась уся «оборонка», коли в лічені місяці втратили статус секретних усі ракетні шахти, що щільним кільцем обступали обласний центр, базар став тією паличкою-стукаличкою, що допомогла вижити десяткам тисяч безробітних інженерів, висококласних токарів, слюсарів, налагоджувальників електронної апаратури, колишніх військових-ракетників...

Тепер лише в обласному центрі працює понад три десятки базарів. Більше половини з них розташовано на місці вже історичного товчка на Львівському шосе. Це — і найбільша крамниця, і найпотужніший банк міста, і ворота до нього, і його візитівка... Всього ж міські базари займають майже півсотні гектарів, і діє на них 23 тисячі торгових місць. Якщо до цього додати новозведений торгово-сервісний центр «Поділля», котрий ось-ось готовий відкрити свої торговельні ряди, то всі ці цифри можуть подвоїтись.

Це офіційні дані. Статистика ще може навести кілька цифр щодо сплати ринкового збору і надходжень до бюджету від приватних підприємців. Але хто насправді і якими багатствами володіє на хмельницьких ринках, точно не скаже ніхто.

Поговорюють, щодня на ринках працює близько п’ятдесяти тисяч чоловік. Ще більше сюди приходить покупців. Павутиння оптових продаж щільно оповило не тільки всі райцентри, селища і навіть села області, але розходиться на сотні кілометрів по всій країні і за її межами. Залізничний і автотранспорт працюють так, щоб було зручно діставатись до базару. Більшість міських маршруток проходить через Львівське шосе. Але якщо вже прибуття потягу не вдалось підлаштувати під режим роботи базару, то базар підлаштувався під потяг: двічі на тиждень працюють нічні базари, на яких господарюють оптовики.

Коли врахувати, що в обласному центрі проживає близько 260 тисяч осіб, то стане зрозумілим, що кожен четвертий, а то й третій його мешканець так чи інакше пов’язаний з базаром. Не дивно, що він диктує свої правила і норми життя. І саме він став тим ґрунтом, на якому дало свої паростки підприємництво.

Розкіш і злидні підприємця

Якщо середню зарплату бюджетника, виробничника чи селянина може прорахувати статистика, дізнатись, скільки заробляє приватний підприємець, практично неможливо. Спрощена система оподаткування формально зрівнює всіх: плати пару сотень податку в місяць — і торгуй хоч на сотні тисяч гривень, хоч на мільйони. Скільки поклав у власну кишеню — справа начебто особиста. Але при цьому виникає проблема, котра торкається всієї громади.

Пенсійний фонд не перестає повторювати: за чисельністю приватники становлять чи не найбільший сектор економіки краю, зате за сплатами до ПФ стоять на останніх позиціях. Якщо бюджетник «годує» одного, а то й двох нинішніх пенсіонерів, то два десятки підприємців ледь нашкребуть на середню пенсію одного пенсіонера.

Про те, що завтра самим доведеться жити на пенсію, більшість із них намагається просто не думати. Адже ні стажу, ні офіційно зафіксованої зарплати, ні відповідних внесків до ПФ у переважної більшості приватних підприємців немає.

Вже тепер область не може похвалитись високим рівнем пенсій. Колишній статус аграрної із мінімальними заробітками колгоспників зробив свою справу: левова частка пенсіонерів, особливо сільських, змушена жити на мінімальні доходи. Але справжню катастрофу пенсійники віщують уже через десять-п’ятнадцять років, коли пенсійного віку досягне нинішній підприємець.

Територією з величезними білими плямами залишаються приватники і для податкової служби. Якими є оберти необлікованого товару, не знає ніхто. Подейкують, там ходять і мільйонні, і мільярдні суми. Ходять, але до бюджету вони майже не дотичні.

І йдеться вже не тільки про торгівлю, але й про виробництво. Лише зовсім недосвідчений покупець може вірити етикеткам, пришитим на одязі та взутті. Самі ж хмельничани та постійні оптовики добре знають: уся контрабанда вже давно не виготовляється тільки в Одесі, як вчила нас класична література. Останні кілька років вона з успіхом шиється і майструється в хмельницьких підпільних цехах.

Освоївши не тільки європейські, але й близькосхідні та далекосхідні базари, кмітливі підприємці давно зрозуміли: навіщо везти готовий товар, коли можна привезти тканини, фурнітуру, нехай не нове, але цілком пристойне швейне обладнання. Не дивно, що професія швачки стала однією з найдефіцитніших на ринку праці. На підмозі стало й те, що традиційно місцевий університет готував технологів взуття та одягу. Модельєри-конструктори, дизайнери без роботи не засиджуються.

Все — від наволочки до шкіряної куртки, від капронових колгот до дублянок, пошите вже в «домашніх» умовах, знайдеш у торгових рядах. А при цьому всі офіційні швейні підприємства краю перелічиш на пальцях. І жодне з них не похвалиться базарним асортиментом.

Висновок напрошується один: більшість швачок, закрійників, модельєрів трудяться у нелегальних цехах. Оплата їхньої праці — мінімальна. Так, пошиття одного комплекту постільної білизни обійдеться буквально у пару гривень. Брюки шиються за дві-три гривні. А ціла куртка може обійтись у червонець.

Утім, як виробничий, так і торговельний базарний бізнес здебільшого залишаються в «тіні». Причини цього пояснити неважко. На початковій сходинці базарної ієрархії стоять тисячі найманих продавців, швачок, кухарів, вантажників, котрі отримують мінімальні заробітки і не хочуть ділитись ними ні з бюджетом, ні з ПФ. А на вершині цієї піраміди — власники торгових рядів і цілих базарів, про чиї капітали залишається лише здогадуватись. Поговорюють, жоден можновладець не обходиться без того, щоб не мати своєї «часточки базару». Але переповідати чутки — справа невдячна.

Бразилію вже обігнали. Позаду і Україна...

Зате не довіряти офіційній статистиці причин, здається, немає. І хмельничани змогли б дізнатись багато дивних речей про самих себе, якби уважно вчитувались у цифри. За даними Всесвітнього економічного форуму, Хмельниччина увійшла у трійку лідерів конкурентоспроможності серед областей країни. При цьому враховувався рівень розвитку інфраструктури в цілому, ринок праці, товарів та послуг, фінансовий розвиток та ціла низка інших показників. Якось зовсім несподівано з’ясувалось, що за цими даними Хмельниччина випередила... Бразилію. Здається, такі повідомлення подивували і самих аналітиків, бо одразу вони додали, що наведена інформація дещо відрізняється від даних Держкомстату України щодо притоку прямих іноземних інвестицій. А саме він відображає інтерес інвесторів до регіону. У першому кварталі частка Хмельниччини в загальному обсязі іноземних інвестицій становила лише... 0,4 відсотка. Отож висока оцінка області була пов’язана насамперед з ефективністю ринку праці. І не забули додати, що проблемним для неї залишається рівень корупції.

«Домашня» статистика теж свідчить про те, що область не просто йде вперед, а мчить велетенськими кроками. За п’ять місяців, порівняно з торішнім відповідним періодом, випуск промислової продукції збільшився ледь не на чверть. При цьому переробна промисловість, целюлозно-паперове виробництво, легка промисловість зросли в середньому на третину, а підприємства металургійного виробництва збільшили обсяги на 168(!) відсотків.

Загалом за п’ять місяців випуск промислової продукції у порівнянні з торішнім періодом зріс на 23 відсотки. А по Україні обсяги промислового виробництва збільшилися лише на вісім відсотків. Якби ми жили у державі, де чітко працювали б усі економічні закони, Хмельниччині могли б позаздрити всі. Але в нашому теперішньому житті співставляти цифри офіційних звітів і реалії життя — справа невдячна. Тож і хмельничанам, а тим більше сільському населенню області і в голову не прийде назвати себе одними із найперспективніших і найреспектабельніших мешканців держави.

Заради справедливості потрібно зазначити, що останнім часом справді з’явилася ціла низка нових сучасних виробництв. Але ж і зникло чимало. Причому таких, котрі десятиліттями були обличчям регіону. Буквально днями облетіла звістка про призупинення роботи старійшини фарфорового виробництва — ЗАТ «Полонський фарфор». Вдатись до такого кроку підприємство змушене було через серйозні борги з заробітної плати перед Пенсійним фондом та податковою інспекцією. А виросли вони через те, що заводська продукція виявилась хоча і якісною, зате не конкурентоспроможною перед дешевим китайським товаром.

Уже не перший рік ведуться спроби подолати кризу на Понінківському картонно-паперовому комбінаті. Свого часу в його зошитах писали ледь не всі школярі колишнього Союзу. Але відновити потужне виробництво не вдається.

Приклад таких збанкрутілих і зруйнованих підприємств, котрі раніше давали роботу тисячам людей, можна знайти у кожному райцентрі. Третина нині діючих підприємств заявила про те, що вони працювали збитково, отже подальша їх доля теж сумнівна. Якщо їм на заміну і приходять нові виробництва із сучасними технологіями, то їх важко назвати рівноцінними, бо кількість робочих місць на них мінімальна.

Як тут не повернутись до теми ефективності ринку праці, котра начебто вивела хмельничан у лідери. Тільки на обліку в службі зайнятості на початок червня перебувало близько 22 тисяч осіб. Можна припустити, що цифра з великою похибкою називає число вільних робочих рук. Адже кількість людей, що мають тимчасові заробітки, офіційно не зареєстрованих на своїх посадах, а отже таких, що становлять трудовий потенціал краю, в десятки разів більша. От тільки знайти для них роботу стає дедалі проблематичнішим.

Пригадалась розмова із представником німецької фірми, котра налагодила своє виробництво на одному з наших підприємств. «Український ринок праці стає дедалі менш привабливим не тільки для нашої компанії, але взагалі для провідних європейських інвесторів, — поділився він своїми враженнями. — Інфляційні процеси змушують постійно піднімати заробітну плату. Сьогодні у нас на підприємстві вона становить 1,2 тисячі гривень. Ще пару років тому це влаштовувало робітників. Але не тепер. Компанія зробила великі інвестиції в розбудову підприємства, готова нарощувати виробництво, але не може знайти робітників».

Здавалося б, вихід знайти неважко — треба просто підняти зарплатню. Але інвестори розводять руками. З одного боку, ними підписані контракти із споживачами продукції на кілька років вперед, де передбачені знижки на неї. Саме для цього і були зроблені мільйонні інвестування у розвиток виробництва. З іншого ж, суттєве підняття заробітної плати робітникам вимагає збільшення цін. Через економічну нестабільність Україна втрачає свою інвестиційну привабливість, поступаючись своїм ринком праці багатьом східним та африканським країнам, і Хмельниччина в цьому плані не виняток.

Що земля дорожча — то село бідніше?

Напевно, найбільш приваблюючим фактором як для зарубіжних, так і для своїх інвесторів тепер стала земля. Часи, коли поля облогували, відходять у минуле. На початок червня в усіх категоріях господарств ярі культури були посіяні на площі у 572 тисячі гектарів. За роки незалежної держави — це один із найвищих показників.

Але є одна деталь: більшість цих площ оброблялась потужними аграрними інвесторами. Зростає кількість серйозних суперечок за право оренди земельних паїв. І у ці бої земельного значення дедалі частіше втягуються селяни. А перетягнути їх на один чи другий бік не так уже й складно — достатньо додати буквально відсоток-півтора до плати за пай, і прихильники вже на вашому боці.

Селяни раді кожній копійці, бо це найбідніша верства населення в краї. Якщо на початок квітня в області були борги з заробітної плати майже у 18 мільйонів гривень, то левова частка їх припадала на сільгосппідприємства. І якщо середня зарплата по області була в травні на чверть нижчою, ніж в державі, то на селі вона була ще меншою. Там же мешкає найбільше пенсіонерів із найменшими пенсіями. Там же рівень безробіття б’є всі рекорди. Там же шанси зберегти існуючі господарства, а значить і робочі місця — найнижчі.

Село наче почало жити подвійними стандартами. З одного боку, великі аграрні компанії розширюють свої землеволодіння. При цьому практично жодна з них не приховує, що хліборобська праця приносить серйозні прибутки. Зате традиційні аграрні формування, здається, доживають свого віку. Ні конкурувати з потужними монополістами, ні витримувати чергові стрибки цін на всі складові сільськогосподарського виробництва вони не в силі. Не дивно, що протягом п’яти місяців обсяг продукції в сільськогосподарських підприємствах скоротився майже на 11 відсотків. Виробництво м’яса впало на 1,2 тисячі тонн, молока — більш як на 10 тисяч тонн, яєць — на 24 мільйони штук. Можливо, цифри не виглядали б так катастрофічно, якби спад, то більший, то менший, не спостерігався із затятою впертістю ледь не щороку.

Якщо ж бувають рекорди зі спадів, то цього року їх побив цукровий буряк. Свого часу ця культура була чи не основною для більшості подільських сіл. А нинішнього літа ними засіяно трохи більше п’яти відсотків орного клину. Цукристі, котрі давали людям роботу, а господарствам — стабільні прибутки, зникають з посівної карти області. А це — ще один впевнений крок до повного банкрутства цукрової галузі, котра і без того втрачає свої позиції.

В аграрному секторі вже назбирався цілий список втрачених позицій. Хто може згадати про вівчарство? В Новоушицькому, Віньковецькому районах, традиційних зонах садівництва, вже давно забули, що яблука, сливи, черешні можуть приносити мільйонні прибутки. 0,3 відсотка загальних посівних площ, відведених під овочівництво, теж заставляють думати про те, що вітчизняний ринок скоро може забути про свої помідори, огірки, картоплю та цибулю.

І все-таки навіть на цьому не дуже привабливому фоні було б неправдою говорити про те, що село переживає повний занепад. Просто у ньому відбуваються якісь незбалансовані і незрозумілі речі. У той час, коли земля нарешті почала засіватись і давати непогані врожаї, люди живуть практично на межі бідності. І що більшої вартості набуває земля, то менше прав і зиску від неї залишається у її теперішніх власників.

Де шукати золоту середину?

Взагалі тема контрастів стає дедалі актуальнішою для хмельничан. За статистикою, область залишається однією з найбідніших за рівнем заробітної плати, а значить, і за рівнем життя населення. Та водночас у першому кварталі інвестиції в основний капітал становили понад півмільярда гривень, що більш як на третину перевищило торішні показники. При цьому більше половини цих інвестицій освоєно за рахунок власних коштів підприємств та організацій. Отже, вони не бідували.

А ось ще кілька цифр для порівняння: частка капіталовкладень, освоєних за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, становить лише 2,5 відсотка. Зате питома вага коштів населення, витрачених на будівництво власних квартир та індивідуального житла, досягла 17 відсотків. Міські окраїни вражають розкішшю і красою котеджних містечок, котрі виростають, наче гриби після дощу.

Факт залишається фактом: і хмельницькі базари, і розвиток малого та середнього бізнесу дали свої плоди. На Хмельниччині почав з’являтись і набирати силу не тільки середній клас, але й верства заможних людей.

Найбільше у цьому плані пощастило обласному центру. За останніх п’ять років надходження доходів до міського бюджету зростали в середньому на 40 відсотків щорічно. Якщо три роки тому доходи становили 150 мільйонів гривень, то нинішнього очікуються у розмірі 366 мільйонів.

Хмельницький став одним із перших обласних центрів у країні, де почали відкрито проводити аукціони за право оренди землі. За два роки на десяти таких аукціонах було передано в оренду одинадцять гектарів, що принесло до бюджету понад дев’ять мільйонів гривень. Зрозуміло, що всі ці кошти пішли на розвиток транспортної та комунальної інфраструктури міста, поліпшення системи охорони здоров’я, соціальний захист малозахищених верств населення.

Хмельниччина не виняток, вона живе всіма загальнодержавними проблемами. Її турбує і здороження життя, і безробіття, і дороге медичне обслуговування, і невирішеність житлових проблем... Однак не можна не помітити і того, що і місто, і область розвиваються. Так склалось, що хмельницькі базари підштовхнули «човників» із кравчучками до світових ринків у буквальному розумінні слова набагато раніше, ніж наша держава наважилась вступити до СОТ. У своїх валізах вони привозили не тільки чужоземний товар, але й досвід, нові партнерські зв’язки і просто цікаву інформацію. Хмельничани побачили, як живе світ. У чомусь позаздрили, у чомусь поспівчували. Але багато чому навчились. І тепер вони добре знають, як хочуть жити самі, куди їм спрямовувати свій погляд.

Хмельницький.

На знімку: жебраків нерідко можна зустріти біля найбагатших закладів. Бідність і розкіш вчаться жити разом на одних і тих само вулицях.

Фото автора.