Реєстрація у її паспорті теж вокзальна — енергодільниця Козятинської залізничної станції

Любов Яремчук з Козятина на Вінниччині більшу частину життя провела у дорозі. Разом з чоловіком (Іван, на жаль, уже помер) обслуговували пересувні залізничні підстанції. Ото вже наїздилися! Сибір, Заполяр’я, Кавказ... За іронією долі, після багаторічних поїздок вони так і залишилися жити у вагоні. У 1991 році, коли переїхали в Козятин працювати на дільниці енергопостачання місцевої залізничної станції, їм для тимчасового проживання надали залізничний вагон. Відтоді він з тимчасового став постійним місцем проживання. У цьому вагоні чоловік помер, а Любов Іванівна залишилася з сином Анатолієм.

— Цю зиму ми вже тут не витримаємо, — каже, зітхаючи, жінка. — «Хата» наша така, що вітер наскрізь свище. Толя там трохи позадував піною, але що воно дає, коли опалення нікудишнє. Влітку вагон дуже швидко нагрівається, пекло таке, хоч куди тікай. Зимою холод до кісток проймає. Минулої зими за вугілля віддали чотири тисячі гривень. Ще й дрова купували. Цілу ніч підсипаємо, а воно все одно холодно. Щоб полум’я у котлі не згасло, треба день і ніч підсипати вугілля. «То й уночі встаємо, аякже... А Толі рано на роботу, він тут таки працює, на станції».

На корпусі котла для опалення — цифри «1986». «Толя каже, що це вказано час останнього капітального ремонту». Баки для води поіржавіли. Їх уже не відремонтуєш. Минулої зими син Любові Іванівни заливав воду через верхній отвір. Для цього залазив на вагон. «Холодно, слизько, кажу, сину, дивися, не нароби ще якої собі біди. І за що оце нам така мука...»

Вагон-квартира Яремчуків стоїть на запасній колії. За зачиненими воротами його й не видно. Залізна «хатина» на колесах, з усього видно, давно вже відслужила своє. Стінки обшарпані, їх «догризає» іржа. Всередині теж умови далекі від тих, які б хотіли мати мешканці. Купе вони не переробляли. Лише зняли верхні полиці, щоб не заважали. А нижні так і залишилися. Поставили столики. Одну частину переобладнали під кухню, другу, у кінці вагона, під комірчину. Води немає. Поруч з вагоном — колонка, але вода в ній технічна. Для пиття приносять із криниці. Найближча — на вулиці Довженка. Все одно треба йти через колії. 68-річній жінці це не під силу. «Мені вже важко навіть по цих дерев’яних сходах вийти на вулицю, — каже вона. — Син носить воду відрами». Туалету у вагоні нема.

Любов Іванівна вже втратила надію на те, що хтось із начальства перейметься нарешті їхніми проблемами і потурбується про надання залізничникам житла. «Нас узяли на квартирний облік 1991 року, коли ми приїхали до Козятина, — каже жінка, — та що з того... Я вже про себе не думаю, як було, так було, назад не повернеш. За сина болить серце. Він того й не жениться, що нема де жити».

Поки що на всі свої звернення Яремчуки отримують приблизно однакову відповідь: вільного житла у місті нема. Їм таки пропонували квартиру. Було це, правда, давно. «Бачили б ви її, — хитає головою жінка. —Якби там були умови для проживання, хіба б я відмовилася? На четвертий поверх мені важко підніматися, а ліфта там немає».

У Любові Іванівни гіпертонічна хвороба і цукровий діабет. До того ж ноги болять. «Я поки по цих дерев’яних сходах у вагон заберуся, то вже з сил вибиваюся. А що казати про четвертий поверх?» У Яремчуків є письмова відповідь на їхнє звернення з головного управління кадрової та соціальної політики Державної адміністрації залізничного транспорту України. Цитуємо: «У 1994 році вашому чоловікові була запропонована квартира у Козятині по вул. Кошового, 60. Однак ваш чоловік від неї відмовився». Йдеться про вже згадувану квартиру. «У 2004 році вашому синові, на якого після смерті чоловіка була переведена квартирна черга, два рази пропонували житло — у Шепетівці та на станції Гречани, від якого він відмовився».

Тим часом Яремчуки твердять інше: ні в Гречанах, ні в Шепетівці ніхто їм житло не пропонував. Так само заперечують, ніби у 2002 році у вагоні коштом адміністрації дільниці енергопостачання проводили капітальний ремонт опалювальної системи та котла.

Писали Яремчуки і Президенту. Але їхній лист переадресували в Укрзалізницю, а там, схоже, відповіли на листа так само, як і Яремчукам. Мовляв, їм не раз пропонували житло, а вони з вагона — ані руш.

— Поки що, на жаль, місто не має перспективи на будівництво житла за власні кошти, — каже міський голова Козятина Михайло Висоцький. —Тим часом на черзі у міськраді приблизно одна тисяча тих, хто чекає на отримання житла. Серед них є й залізничники. Правда, міськрада виділила для залізничного відомства земельну ділянку під будівництво 90-квартирного будинку. Там уже й палі забили. Але далі роботи не ведуться. Що ж до іншого житлового фонду, з якого можна було б надати житло таким, як Любов Яремчук, то всі квартири у місті приватизовані. По-людськи я розумію Яремчуків, але реальність така, про яку я щойно говорив. Хочу ще уточнити, що житло у вагоні цій сім’ї надавали не ми, а залізниця...

Вінницька область.

На знімку: в цьому вагоні Любов Яремчук живе уже 17 років.

Фото автора.