Український політикум сьогодні — це дві частини: одна група — насамперед представники БЮТ і «НУ—НС» — вважають, що народ у нас — неписьменний, неосвічений, бездарний, нічого не розуміє, а тому він їм потрібен тільки для однієї мети: щоб, навішавши простим людям «локшини» на вуха у вигляді порожніх, голослівних, популістських, нездійсненних обіцянок, на їхніх плечах влізти у владні крісла міністерських і парламентських кабінетів. А далі — хоч трава не рости. І їм уже не до народу. Далі вони уже самі будуть, не запитуючи в людей, не радячись з ними, віщати, правити, ламаючи волю народу через коліно, визначатимуть долю держави на багато років уперед.

Інша частина українських політиків — плоть від плоті свого народу — насамперед Партія регіонів —навпаки, вважає, що джерело мудрості це не сивочолі чоловіки в парламентських або міністерських мантіях на плечах, а простий трудовий народ. Це — ви, бо ваша мудрість йде від джерел, від землі, від самого життя. А тому священний обов’язок усіх політиків, усіх керівників держави — свято і непохитно виконувати волю свого рідного народу.

За чинною Конституцією єдиним джерелом і носієм влади є народ. Просто в період виборів він передає право управління державою своїм обранцям — депутатам усіх рівнів, урядові, Президентові. На наступних виборах народ (залежно від того, як його обранці виконували його волю) може або продовжити їм повноваження, обравши тих самих політиків знову у владу на наступний термін, або викинути їх із владних кабінетів за введення в оману виборців і невиконання взятих зобов’язань, як це було у червні цього року в Києві на виборах до Київради, коли жодна людина від блоку «НУ—НС» не була обрана депутатом Київської міськради, а БЮТ одержав на третину місць менше, ніж на минулих виборах. І це попри те, що і БЮТ, і «НУ—НС» були ініціаторами в Києві дострокових виборів і хотіли знову на обмані людей в’їхати ще в більшій кількості у владу. Але народ мудріший. Ошуканства кияни ні БЮТу, ні «НУ—НС» не пробачили. Результат, як то кажуть, — навіч.

А от серйозні стратегічні питання, рішення з яких визначає долю держави на багато років уперед, народ має право розв’язувати сам, узявши владу у свої руки, прийняти рішення на референдумі, як це робиться в більшості демократичних держав, до високих соціальних стандартів яких ми прагнемо. А політики і можновладці мусять твердо, без усяких суперечок виконати волю народу.

Утім, у нас (попри те, що сьогодні практично 80 відсотків українського народу — проти входження у військово-політичний блок НАТО, до того ж бурхливих оплесків від радості входження туди ви не почуєте навіть у Західній Україні, і лише 20 відсотків симпатизують цьому військовому блокові) чинна помаранчева влада, ламаючи волю народу, в особі БЮТ і «НУ—НС», буквально силою намагається втягти Україну в цей блок. До того ж найголовніше — помаранчеві знову намагаються все зробити шляхом ошуканства, говорячи, що сьогодні ми приєднаємося до плану дій членства в НАТО, так званого ПДЧ і одразу почнемо перебудовувати всю нашу військову і оборонну інфраструктуру під натовські стандарти, витрачаючи на це скажені гроші з державної скарбниці, замість того щоб спрямувати їх на соціальні потреби людей, і тільки потім, аж перед входженням у НАТО, проведемо загальнонародний референдум.

Даруйте, хочеться сказати цим горе-політикам: давайте до кінця будемо чесними перед своїм народом. Сьогодні Україна — на роздоріжжі. Можна піти в один бік, витративши величезні гроші, і дійти до воріт де, образно кажучи, буде написано слово «НАТО», а можна — в зовсім другий, протилежний, не витрачаючи ні копійки, і дійти до воріт, де буде написано «позаблоковий статус». А якщо вже до кінця бути щирим і чесним перед своїм народом, давайте сьогодні, стоячи на роздоріжжі, запитаємо в людей: куди нам йти? Давайте сьогодні, стоячи на березі річки, порадимось з людьми: куди нам плисти, в який бік, — за течією чи проти? Тоді в нас буде менше бруду в політиці і вона буде чесніша й моральніша.

Є ще одне серйозне запитання, на яке давайте спробуємо разом відповісти. Для чого дуже швидко і форсовано, не радячись з народом, наші помаранчеві хочуть втягти Україну в НАТО? Відповідь дуже проста, і ви, напевно, зі мною погодитеся. Тільки з однією метою: для того, щоб остаточно розірвати наші нормальні добросусідські відносини з головним стратегічним партнером, нашим вічним сусідом — Росією і її братерським російським народом. По суті, вступаючи в НАТО і кажучи, що нам треба захищатися, ми робимо з Росії ворога. Хочеться звернутися до помаранчевих представників влади: «Що ви робите? Схаменіться!». Адже в братніх українського і російського народів була одна загальна історична колиска — Київська Русь.

Мільйони родин в Україні і Росії мають родинні зв’язки. Протягом багатовікової історії усі великі перемоги були досягнуті тоді, коли росіянин і український солдат воювали в одному окопі проти загального ворога, захищаючи рідну землю. Яскравим прикладом цього є Велика Перемога у Великій Вітчизняній війні, коли радянські солдати — росіяни, українці, білоруси, казахи, грузини, вірмени, воїни всіх національностей колишнього Радянського Союзу грудьми стали на захист своєї Батьківщини. Вистояли і перемогли, тим самим врятували не тільки свою рідну землю, а й увесь світ від фашистської чуми.

Я думаю, що сьогодні, напевно, ті, хто поліг смертю хоробрих, — безсмертні росіянин і український солдат, які грудьми захистили Москву, ті, що полягли визволяючи Київ чи Берлін, у труні перевернулися б, від розмов помаранчевих про те, що Україну треба захищати від Росії, вступаючи до військового блоку НАТО.

Сьогодні два великі братерські народи — український і російський — живуть у двох незалежних демократичних державах, тому керівники двох наших держав мусять робити все можливе, щоб відносини між нашими країнами тільки поліпшувалися і від цього однаково вигравали обидві наші дружні країни.

Подобається комусь Росія чи ні, любить хтось росіян чи ні — це справа особиста. Так можна міркувати на побутовому рівні. Державний же діяч не має права на емоції. Він повинен підходити до всього прагматично, реалістично, з урахуванням державних інтересів. І розуміти, що з п’яти тонн нафти, спожитих в Україні, тільки одна видобувається в нас у країні, а чотири — надходять із Росії. Що з чотирьох кубометрів газу, спожитих в Україні, тільки один видобувається в нас, а три, знов-таки, надходять із Росії. Тому той, хто стоїть біля «керма» країни, має вибудовувати відносини з нашим головним стратегічним партнером і вічним сусідом — Російською Федерацією — так, щоб це не позначилося на нашій енергетичній безпеці. Росія завжди йшла нам назустріч. Ми одержували газ за найнижчою ціною. Зрозуміло, що рано чи пізно довелося б переходити на європейські ціни. Свого часу між прем’єром Януковичем і Путіним було досягнуто домовленості про те, що перехід буде поетапний — протягом 4—5 років. За цей період вітчизняна промисловість могла б адаптуватися до нових цін за рахунок впровадження енергоощадних технологій.

Але та завзятість, яку демонструє нинішнє керівництво України в питанні форсованого приєднання до ПДЧ і вступу до НАТО, усупереч волі абсолютної більшості українських народів, у буквальному значенні виштовхує Росію з великого Російсько-українського договору про дружбу і співробітництво між нашими країнами і народами. У цьому договорі чітко зафіксовано взаємні зобов’язання обох держав: не входити у будь-які військові блоки, бо це може завдати збитків національній безпеці тієї чи іншої країни.

Росія однозначно сприймає приєднання України до ПДЧ, входження в НАТО (тож і наближення кордонів натовського військового блоку до кордонів Росії) без проведення загальнонародного референдуму — як вкрай недружній крок з боку України, що може завдати серйозних збитків національній безпеці й обороноздатності Росії.

У принципі, привселюдно відмовившись від приєднання до ПДЧ до проведення загальноукраїнського референдуму, а також почавши обговорювати з російським керівництвом питання про можливість пролонгації перебування російського флоту в Криму після 2017 року на наступні десять років, українське керівництво могло б домовитися з Росією і, вважаю, що і Президент Медведєв, і Прем’єр-міністр Путін пішли б на це, щоб перехід на європейські ціни газу здійснювався поступово, протягом п’яти-шести років. В іншому разі, за такої політики по відношенню до Росії, ми не те що взимку мерзнути будемо, ми і влітку не нагріємося. Росія вже сьогодні назвала європейську ціну на газ для України — 500 дол. і вище за 1000 куб. м. За такої вартості половина нашої промисловості перетвориться на цвинтар.

Дуже показовим прикладом демократичної культури є цьогорічний саміт країн—членів НАТО в Бухаресті, де керівники української держави хотіли, незважаючи на масові акції протесту всередині країни, приєднатися до ПДЧ. Отож, у Бухаресті тест на щиру демократичність і найвищу культуру демократії, на жаль, не витримали східно-європейські держави — члени НАТО, демократії в яких ще перебувають у дитячому віці, а самі ці країни ще не виросли з демократичних пелюшок. Вони підтримали приєднання України до ПДЧ. Але західноєвропейські країни — члени НАТО, патріархи європейської демократії, категорично відмовилися підтримувати прагнення українського керівництва форсовано приєднатися до ПДЧ, поки не буде досягнуто політичної згоди в країні і не дасть на це добро український народ. Така позиція і в Росії. Тому потрібно зняти капелюха перед керівництвом Росії і західноєвропейських країн, що захистили святе право українського народу самому визначати свою долю.

Насамкінець хочу сказати таке. Військово-політична організація НАТО не відповідає сучасним міжнародним реаліям. У політичному сенсі НАТО є історико-політичною спадщиною «холодної війни» і сам факт його існування не дає позбутися «суб’єктивних реалій» тих часів.

Імідж НАТО остаточно підірвано кампаніями (від Югославії до Афганістану).

В економічному сенсі переорієнтація ресурсів на військово-політичну і військово-економічну складову розвитку (як того вимагає членство в НАТО) ставить під сумнів підвищення соціальних стандартів в Україні.

Вступ України до НАТО загострить її відносини з Росією і Білоруссю, що негативно позначиться на забезпеченні потреб вітчизняної економіки енергоресурсами і призведе до втрати нею своєї ролі, як транзитної держави, до руйнування прогресивних технологій, багатьох відомих у світі виробничих і наукових колективів, втрати кваліфікованих кадрів, до збільшення безробіття.

Україна не повинна здійснювати недружні кроки у відносинах зі стратегічним партнером — Російською Федерацією, що неминуче призведе до розриву економічних зв’язків і «поховає» багато перспективних проектів.

У соціальному сенсі приєднання до ПДЧ на тлі розгортання в Україні сумнівних історико-пропагандистських кампаній істотно погіршить традиційні культурно-гуманітарні зв’язки двох братерських народів, що розвивалися сторіччями.

З 2003 року в Україні діє програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції. Але громадська думка з приводу вступу України в НАТО протягом п’яти років залишається абсолютно стабільною: більшість громадян України не підтримують такого кроку.

Партія регіонів рішуче і принципово виступає проти членства України в НАТО як такого, бо це не відповідає ні умовам дотримання безпеки нашої держави, ні волевиявленню нашого народу.

Іншими словами, ми виступаємо за збереження обраного народом позаблокового статусу України. У сучасному світі безпека досягається не військовою силою, а шляхом усебічного співробітництва держав-сусідів, що є запорукою взаємовигідного світу. На цьому ґрунтується ідея створення Європейського Союзу.

Ці норми, закріплені в основних державних документах, відповідають інтересам українського народу і знаходять своє розуміння в широких колах нашого суспільства.

Михайло ЧЕЧЕТОВ, народний депутат України.Партія регіонів.