Упорядкованість суспільного життя, безпечність існування людини перебувають серед стійких і найбільш значущих пріоритетів наших громадян. Певно, що генетична пам’ять українського народу зберігає інформацію про небезпеки для виживання і самого існування нації пережитого нами хаосу смут, воєн та панування неправа. Буденна ж реальність нинішнього існування тільки загострює відчуття незахищеності людини перед стихією ринку. Одним із проявів наближення до небезпечної межі є ознаки деморалізації суспільної свідомості — всезагальна невіра громадян до суду, міліції і чиновників, а тепер вже й до парламенту, Президента та уряду.

Правопорядок — це стан правової сфери, якість правової впорядкованості, організованості і захищеності, яку кожен відчуває «всім своїм єством» на вулиці, у громадських місцях, на роботі, у відносинах з представниками влади, з іншими громадянами у процесі всієї життєдіяльності. Проте і з цього досить спрощеного визначення можна зробити висновок, що правопорядок «супроводжує» кожного у суспільстві протягом всього буття, він є «правовим фоном», на тлі якого це буття розгортається. Тож потреба в надійному, усталеному і належному правопорядкові — це одна із вітальних потреб людини і суспільства, яка має задовольнятися на цивілізованому рівні всіма можливостями і засобами, серед яких саме правовим належить чільне місце.

Аналіз стану законодавчого «забезпечення» правопорядку в Україні свідчить, що він не відповідає нагальним суспільним потребам, передусім через відсутність офіційно визначеного системного концептуального підходу до формування правопорядку як цілісного стану правової життєдіяльності суспільства, як одного із найважливіших чинників його добробуту і процвітання. В Основному Законі — Конституції України — чітко не визначено «правовий статус» правопорядку, немає відповіді на запитання: в якій «іпостасі» правопорядок існує в правовій системі України? Чи розглядається він як обов’язок держави, а тоді, відповідно, чи мають громадяни право вимагати у неї забезпечення їх цим благом?

Конституція України в тому чи іншому контексті згадує про правопорядок чи близькі за змістом поняття. Проте Основний Закон переносить «центр тяжіння» у забезпеченні правопорядку на місцевий рівень. Відсутність чітких імперативних приписів щодо повноважень вищих державних органів (Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів) у сфері забезпечення правопорядку може свідчити, що українська держава не приймає на себе зобов’язання у повному обсязі (у загальнонаціональному масштабі, на регіональному, місцевому і локальному рівнях) здійснювати функцію забезпечення правового порядку. Це є свідченням того, що розробники Конституції уявляли собі правопорядок у державі як щось локалізоване й існуюче саме на місцевому рівні. Такі уявлення є доволі необтяжливими, бо ними «знімаються» зобов’язання держави щодо правового впорядкування загальносуспільного буття, необхідності забезпечення цілісності правового порядку у всій державі, а отож — і відповідальності за це перед суспільством.

Як кваліфікувати таку ситуацію — як свідому відмову української держави від виконання вказаної функції, чи як прогалину в законодавстві? Якщо виходити з природи суспільства, спокій і безпека у ньому, захищеність його членів становить невід’ємну потребу і необхідну умову існування. Якщо ж виходити із соціального призначення і ролі держави, принципу надання нею найбільш значущих для суспільства і людини послуг, функція охорони правопорядку має бути притаманна повноцінній державі, бо тільки її засобами у повному обсязі вона і може бути забезпечена. Окрім того, саме життя нинішнім станом правової невпорядкованості, відсутністю цілісності правового поля у країні відповіло на запитання чи здатні місцеві державні адміністрації забезпечити належний і усталений правопорядок у суспільстві. То ж саме держава Україна має прийняти на себе обов’язок забезпечення правопорядку у суспільстві, і цей обов’язок недвозначно має бути закріплений у Конституції. Будучи вихідним нормативним приписом, така конституційна норма може стати вектором вироблення сучасної концепції національного правопорядку, визначення місця і ролі правоохоронних органів у його забезпеченні, а відтак — і напрямів їхнього реформування. Проте це — предмет окремих міркувань.

Анатолій КРИЖАНІВСЬКИЙ,кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії держави і права ОНЮА.