Життєва філософія Миколи Макодзеби

Саме він, СОК «Прометей», за задумом Миколи Макодзеби, мав стати таким собі зразком скооперованої співпраці сільськогосподарських товаровиробників і держави. Де кожен зміг би розраховувати на взаємодопомогу і взаємовиручку, а ще — на спільні кредити з невеликими відсотками, на доступну техніку, пально-мастильні матеріали і добрива. На спільний збут, на взаємовигідних умовах (для виробника, споживача і держави), виробленого. Поки що склалося трохи не так, як хотілося. Та, попри все, Микола Макодзеба щасливий. Але...

У дев’яностих роках минулого століття, в епоху перетворення в незалежній уже Україні колгоспів на колективні сільгосппідприємства (КСП), Микола Макодзеба створив на території Рівненської сільради Новоукраїнського району першу в області асоціацію сільгоспвиробників «Лан». З часом успіхи підприємства, заповзятливість його керівника до нового і вміння відчувати в ньому корисне та потрібне, здатність бачити наперед і неабиякі організаторські здібності стали помітними далеко за межами району. Макодзебу призначають головою Новоукраїнської райдержадміністрації, а керівні важелі у господарстві він передає сину Олегу.

— Не повіриш, — ділиться спогадами Микола Гаврилович, — але ті часи згадую з болем і сумом. Рано-вранці поспішаю на роботу, а йти не хочеться. Справ — сила-силенна. І вдень, і вночі їх вирішуєш, вирішуєш... Озирнешся, а під дверима, у вікнах — протестувальники... І вже не знаєш, що ще зробити, щоб не те що оцінили, а хоча б не звинувачували.

Єдиною віддушиною були тоді для Макодзеби сини, що ставали на ноги, а ще — вдалі справи у господарстві. І хоч кар’єрний ріст не забарився — черговою його сходинкою стало призначення начальником головного управління сільського господарства і продовольства обласної державної адміністрації, дедалі більше відчував, що треба повертатися до землі-годувальниці. Тоді й визріла ідея про кооператив. І хоч задуми значно ширші, нині він опікується матеріально-технічним забезпеченням, налагодженням переробки та збутом продукції трьох великих агроформувань, очолюваних трьома синами — Миколою, Олегом і Романом. Загальна площа земель становить близько дев’яти тисяч гектарів, постійно у господарствах працює майже чотириста, а в збиральну пору — понад шістсот працівників, річний обсяг виробленої продукції перевалює за тридцять мільйонів гривень.

— Зернові вродять і ріпак — теж. Матимемо по 50—60 центнерів з гектара ранніх зернових, — впевнено маневруючи польовими дорогами, розповідає Микола Макодзеба. — Поглянь, яке зерно наливається! І погода, годі й бажати кращої, аби тільки протрималася така, як синоптики обіцяють. Вродило, і зберемо, і збережемо. Є для цього і добротна техніка в необхідній кількості, і зерносховища. Але, уявляєш, ніхто до цього часу не заключив з нами серйозних договорів на постачання зерна. Знову зароблятимуть посередники. Спритні хлопці, що мають у невеличкому офісі стіл, стілець, телефон і менеджера. Одному зателефонував із запитанням, чи не бажає той продати не дуже ходовий товар, іншому — чи не бажає той купити дуже якісний і ходовий. І увесь тобі ринок. При цьому зареєструвався, у ліпшому разі, як підприємець і заплатив у державу сто гривень фіксованого податку. А чому ж держава не подбає про те, щоб у сільгоспвиробника вирощене купити?! Щоб і йому вигідно було, і державі, і людей гарантовано дешевим хлібом забезпечити? Щоб не змушені ми були погоджуватися на занижену класність зерна.

Під’їжджаємо до поля з ріпаком. Рослини стоять, як стіна. Густо, міцно. Налиті стручки аж вилискують на сонці. І жодної бур’янини. Ріпак глушить увесь цей непотріб. Та й, за словами Миколи Макодзеби, є гарним попередником. На відміну від соняшнику. У трьох господарствах посіяли його на площі близько 1200 гектарів.

— Ріпак нас дуже виручає, на відміну від цукрових буряків, —зазначає голова кооперативу. — З пропозиціями щодо закупки ріпаку до нас уже звернулися. А от на цукровому буряку мали торік мільйон сімсот тисяч гривень збитків. Хоч варто зазначити, тут політика держави продумана. На кожен гектар виділяється 750 гривень. Це сприяє підтримці галузі. Але багато бере на себе транспортування. Куди везти, якщо нормально працює фактично один завод, в Олександрії. Ще є сподівання на Олександрівський. Та відстань майже однакова.

А тепер заїдемо ще на одне поле, пропонує він. Знову під’їжджаємо до поля з ріпаком. Але якийсь він не такий. Значно нижчий, іржавого, через велику кількість бур’яну, кольору. Половина стручків здається порожніми, решта — дрібними. Микола Гаврилович розводить руками: «Ми завжди беремо високоякісний посівний матеріал, а тут гарним насінням і не пахло. І справа може і не зовсім у тому, що воно дороге. Може не всі, але окремі фермери спромоглися б узяти реальні кредити, прикупити добре насіння, техніку, але банки не дають. Тому й перебиваються з ніякого на крадене. Навіть нам, з чудовою кредитною історією довелося покрутитися, щоб отримати кредит і під дуже не малі відсотки. Наприклад, Промінвестбанк нам відмовив. Проблем багато і труднощів теж, але земля підтримує, допомагає, підбадьорює».

Поки любувалися чистими, як шовк, полями зернових, Микола Гаврилович мимоволі перейшов на приємне. «Хлопці мої стали на ноги. Але тільки три, а ще трьох треба поставити. Та в кожному з них бачу міцний стержень...»