Узурпація права народу: гілки влади і гаранти Конституції

І все-таки поступ часу та життя невідворотні у просторі. Настало 16 липня 2008 року — 18-а річниця справжнього Дня незалежності України — Дня проголошення Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України (м. Київ, 16 липня 1990 року, 55-ХІІ; Відомості Верховної Ради України, №31, ст. 429), яку схвалив народ України. Є абсолютно переконливими результати поіменного голосування за Декларацію: «за» — 357, «проти» — 3, утрималися — 0, не голосували — 26 народних депутатів України. Крім того, до секретаріату сесії надіслали офіційні заяви 17 народних депутатів з проханням зарахувати їх голоси «за», оскільки з різних причин їхні голоси не було враховано. Тобто, за Декларацію проголосувало 374 народних депутати з 403 присутніх на сесії, і цей епохальний для України документ справді отримав всенародне визнання, підтверджене референдумами.

Цього само дня прийнято постанову «Про День проголошення незалежності України» (м. Київ, 16 липня 1990 року, №56-ХІІ; Відомості Верховної Ради України, №31, ст.430). Детально посилаюся на найперші джерела публікацій для виокремлення історичного факту: ці епохальні для України документи прийнято в один день дванадцятим (за новим обрахуванням — першим) скликанням народних депутатів України. Майже через два роки названу постанову парламенту скасовано іншою постановою — від 20.02.92 р. у зв’язку з Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., хоча цей теж історично знаковий документ базувався на Декларації, є похідним від неї та доповнює її зміст і ці документи повинні розглядатися як єдине ціле демократичне завоювання народу України.

Аналіз цих документів і подальшої їх реалізації показав, що головна причина невиконання положень і норм Декларації, яка закріпила систему народовладдя з контролем над державою, полягає в тому, що українські глави держави (гаранти Конституції) органічно, політично і психологічно не сприйняли цього правового документа. Кравчук і Кучма як колишні керівники з правосвідомістю часів минулого комуністичного «світлого майбутнього» бояться народовладдя як чорт ладану. Саме тому вони започаткували і невтомно вели політичну боротьбу за одноосібну владу. На жаль, цим найвищим державним політикам тимчасово вдалося це зробити, і громадяни за останні роки змушені обирати на виборах, як і у ті часи партійної диктатури, — не своє майбутнє, а владу для партій та їх лідерів.

Це означає, що в Україні за схемою і змістом продовжує діяти та само партія, тільки розгалужена на кільканадцять підвидів (підсумкові приклади — партійні парламентські коаліції) — різнокольорових посткомуністичних партій. Вони продовжують вести цинічно жорстоку боротьбу, яка зараз піднята на рівень політичної війни з метою остаточного переділу таких базових видів власності, якими є земельна та комунальна власність. Саме тут сконцентрована вся ідеологічна робота партій та їхніх структур, і саме навколо цих відносин власності «кипить» вся законодавча робота, блокуються трибуни, ветуються закони, ведуться діалоги між лідерами партій та блоків з президентами або без них. Декларація народовладдя цих учасників аж ніяк не турбує у таких повсякденних політичних турботах.

Вищесказаним не залишається поза увагою і не применшується інший епохальний для України документ — Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Проте все треба розглядати в історичній послідовності. Акт був викликаний московськими подіями 19-21 серпня 1991 р., які реально загрожували суверенітету України військовим вторгненням. Такою є основна причина появи і прийняття цього історичного документа. Проте він не встановлював системи влади і, на думку авантюрних політиків, цим можна було скористатися і це ніби надавало їм можливість (при певній обробці свідомості громадян за допомогою засобів масової інформації та деяких прислужників — науковців), розпочати створення влади під себе особисто. З цього само періоду і розпочався відхід та нищення Декларації та процесу реалізації народовладдя.

Історична роль Декларацій як юридичних основ Конституцій та їх значення в державотворенні: Україна — США

Українській Декларації скоро 20-річчя, а Декларації США — більше двох століть. У сучасній ситуації України і політичних подіях створюється атмосфера, що нібито громадянам не до положень і норм, закріплених у Декларації 1990 р. Це стратегічно хибна і спритно з лицемірством замаскована політична ідеологічна течія, яка спростовується історичними фактами і чітко відслідковується на порівняльних прикладах Декларації США і Декларації України.

Державні мужі (батьки Конституції США) беззастережно поклали Декларацію своєї країни в основу Конституції. Громадяни Сполучених Штатів Америки знають про свою Декларацію, вивчають її в школах та інших навчальних закладах, а дітей, учнів, студентів і зарубіжні делегації запрошують на Капітолійські пагорби, щоб ознайомити з текстом Декларації, розповісти про її створення, зміст і роль у розбудові конституційного ладу і форм державного правління та про роль судової влади в їхньому суспільстві. Єднання цих документів єднає всіх громадян і дві їхні парламентські партії.

Зовсім інша справа в Україні. Правосвідомість наших власних з кухонного столу Союзу РСР і компартійного вишколу «державних мужів» не змогла піднятися до американського рівня правосвідомості та законотворення. Тому, як тільки наші доморощені мужі займали найвищі посади в державі, вони робили все, щоб по-більшовицьки сконцентрувати всю владу в своїх руках, а це на практиці означало, що їм Декларація як камінь на шиї або кістка в горлі.

Щоб відвернути увагу від цього головного питання про політичну і державну владу, такі керівники партій і держави робили все можливе й неможливе для замилювання очей громадянам України, перетворивши парламент на політичний цирк і бізнес-центр по інтересах: на словах демонструють тільки відданість народу; в нормативних актах — суперечливе (це дає можливість маніпулювати законом) забезпечення благополуччя; на сесіях публічне демонстрування коміко-політичних баталій; взяття штурмом Генеральної прокуратури; захоплення парламентської щитової; перетворення інформаційної електронної системи «Рада» в ігрові апарати для молоді тощо. Тобто робиться все, щоб громадяни у цій неймовірній політичній метушні хитросплетінь не мали часу пам’ятати, а, значить, були приречені на забуття своєї власної Декларації.

Треба реально визнати, що політичним циркачам та іншим учасникам таких демонстрацій вдалося і поки що вдається збити людей з пантелику. Переконаний, що приходить новий час і нові реальні політики, які на підготовленій стратегії та науковій основі зметуть таке політиканство, бо існуюче безладдя в державі далі тривати не може. З цією метою я й навів порівняння у ставленні американців та українців до своїх Декларацій і Конституцій. У патріотизмі такого ставлення громадян США і громадян України — вся різниця між правовою свідомістю та правовим інтелектом, скажімо, президентів США і мінусовим «інтелектом» президентів України.

Науково-практичні дослідження змісту Декларації США і Декларації України та процесів їх реалізації в Конституціях країн та інших нормативно-правових документах розкривають цю різницю в реаліях рівня життя громадян США і життя нижче зубожіння основної кількості громадян України. Звідси і правова якість відповідної законотворчої діяльності у США та в Україні. Правова ідеологія і стан її реалізації показує, що їх Декларація є юридичною основою Конституції цієї грандіозної країни.

Але наш вітчизняний правовий менталітет, включаючи нічного «батька-доповідача» пана Сироту (вислови із ЗМІ) по-сирітськи (Михайло Сирота не грав головну роль конституційного правотворця), публічно погодився з тим, що нашу Декларацію просто викинули з преамбули Конституції України проти волі народу, який обговорив проект Конституції України з її преамбулою, де посилання на Декларацію було однозначно схвалено та закріплено волею абсолютної більшості громадян.

Такі вчинки і поступки були зроблені не випадково, бо саме наставникам таких доповідачів проекту Конституції було потрібно стерти з пам’яті народу Декларацію та її зміст про народовладдя. Саме Декларація заважала остаточно встановлювати тоталітарний режим. А він уже тимчасово був реалізований підписанням Кучмою і Морозом так званого «конституційного договору», завдяки якому в Україні була введена президентська форма правління. «Державні мужі» цьому антиконституційному перевороту були раді до нестями, а «батькам» це був стимул для нічного запліднення партійними ідеями державотворення всупереч ідеям народновладного державотворення.

Різниця тут разюча і взаємовиключна. Завдяки так званому «конституційному договору» і нормам нової Конституції про вибори поза вимогами Декларації народ втратив владу і контроль за державою. Якщо до 1996 р. громадяни мали пряме виборче право стосовно своїх представників, то після введення в дію «конституційного договору» і прийняття нової Конституції України без ідеології народовладдя Декларації — у виборців це право спритно й облудно забрали і вони голосують не за своїх безпосередніх представників, а за партії (читай — колишню компартію в роздріб), які з вдячністю за довіру й формують всю роботу нинішнього депутатського корпусу під партійними гаслами. І справді, при чому тут народ, коли партійних турбот і так по горло, яке треба ще дерти у політичних баталіях, міжпартійних чварах і міжусобних поєдинках.

Громадяни все більше починають розуміти штучно створену підступну ситуацію. Тому вони цікавляться та приділяють увагу нашій українській Декларації з позиції, як же вона виконується поза межами Конституції України і чи насправді діяльність державних мужів спрямована на реалізацію її положень та норм як, скажімо, у Сполучених Штатах Америки, де, наголошую ще раз, на Капітолійських пагорбах її текст викарбуваний золотими буквами і їхня Декларація століттями послідовно виконується американськими громадянами. Декларація цієї могутньої країни була і є базою їх Конституції саме як Сполучених Штатів Америки. І жоден з їхніх президентів не давав найменшої можливості втягнути себе в боротьбу з судовою владою, а тим більше в її руйнування на конституційному рівні, бо саме судова влада покликана захищати конституційний лад, права і свободи людей. Для США такі дії, які вчиняють в Україні вищі посадові особи, були б щонайменше юридичним нонсенсом (у дослівному перекладі — безглуздям).

Але для нас у сьогоднішній політиці — це чи не найвищий партійний прояв «зрілості» політика державного рівня, який робить все, щоб Декларацію було знівечено і забуто народом. Ще один наочний конкретний приклад. Якщо у період після прийняття Декларації і навіть у перші роки після прийняття Конституції України в законах і кодексах України ще відтворювалися положення, що, наприклад, «Цей Закон на основі Декларації про державний суверенітет України визначає зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави» (див. Закон «Про економічну самостійність України» від 03.08.90 р. та редакції станом на 1996 р.), то протягом останніх років ці положення просто знищуються вилученнями із текстів (див. Закони України. — К., 1996. Т. І., — С. 10) та порівняйте його текст з сучасним виданням або «Лігою».

Ще більш разючий приклад. У частині першій абзацу третього закріплена норма Акту проголошення незалежності України: « — здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України...» (див. Відомості Верховної Ради України. №38, ст.502). Тут ми бачимо (питання не у назві, оскільки вона була такою у ті часи) пряме визнання пріоритету Декларації над Актом, який закріпляє норму про послідовність реалізації Декларації, але керівники держави з цим не згодні і навмисне пішли на маніпулювання цими документами, замість вищесказаного про їх об’єднання — вони протиставили їх для боротьби за неконтрольовану систему персональної влади.

Правове значення і роль судової влади: США — Україна

Стосовно протистояння, зокрема, президентської влади США та їхньої судової влади, то історія суспільного і державного устрою США витримала це випробування як судовою, так і президентською сторонами. Наприклад, у Верховному Суді США дев’ятеро суддів виконують функції Конституційного Суду. В 30-і роки ХХ століття під час важкої економічної та соціальної депресії в країні Президент США Ф. Рузвельт підписав Закон США про заставу майна фермерів, яким накладався мораторій на перехід права власності на майно фермерів до банків. Сесія Верховного Суду США оголосила неконституційним цей закон. У 1936 р. Верховний Суд США визнав частково неконституційним Закон про регулювання і перебудову в сільському господарстві системи компенсацій за невикористання сільськогосподарських угідь та інше.

Це був період серйозних випробувань судової та президентської влади американської країни на стійкість і співробітництво в особливо важких соціально-економічних умовах. Але загострювати до конфлікту протистояння між судовою і президентською владами в США не виникало спроб у жодного державного політика високого рівня (так само як у їхньому оточенні) і вони не шукали підстав для руйнування судової влади або судової системи країни, а тим більше скорочення її чисельності (не царська це справа). Можна цинічно відбутися жартом, що у нас зовсім інший менталітет та інша сучасна політика. Проте це було б верхом лицемірства, бо сучасна політика боротьби між гілками влади штучно нав’язана на противагу Декларації і тій частині Конституції України, яка збереглася від її справжніх творчих розробників.

Закладена конфронтація між народовладдям і прагненням до одноосібної влади замість співпраці на фоні проведеного порівняння ставлення громадян і державних діячів у США та в Україні роблять очевидним: у нашій українській дійсності вона має рукотворне начало та конкретну персоніфікацію і вона народилася в часи введення посади Президента в Україні в його існуючому статусі — статусі глави держави, відірваного від виконавчої гілки влади та штучно введеного рівня знаходження над нею без юридичної та іншої відповідальності за її діяльність. Якщо у США після виборів президента він формує уряд і відповідає за нього персонально, то в Україні він, як у Т. Г. Шевченка, «мовчить, бо благоденствує», а перечекавши певний час, починає руйнівну роботу протиставлення свого оточення уряду України. Це вже стало традиційним явищем та аксіомою.

З проведених порівнянь неважко побачити, що закладав саме такий статус президентства Леонід Кравчук. Він і тоді, і навіть тепер не бачив і не бачить іншої системи співвідношення гілок влади. Леонідові Кравчуку — другому президенту України по історії та першому (за його висловом) «всенародно обраному» не холодно й не жарко. Шкода лишень, що не втрафив на перше місце «великого українця», ба не попав навіть у десятку. А так нібито і нічого йому живеться. Цей діалог можна віднести до суто людських чи політичних амбіцій або емоцій і воно б теж нічого, якби вже не перетворені в історію факти узурпації нашими власними українськими президентами влади Українського народу. Це так в реальному житті від тих подій до сучасності.

А розпочиналося все досить банально. Мене як голову Комісії Верховної Ради України з питань законності і законодавства запросив Голова тодішньої Верховної Ради України Леонід Кравчук залишитися після засідання Президії Верховної Ради України і через невелику паузу запитав, чи не зможу я підготувати та розглянути в очолюваній мною Комісії проект закону України про вибори Президента України. На його думку, це треба зробити терміново з урахуванням складної ситуації в Україні, політичних подій та міжнародних державних зносин.

У відповідь (теж після паузи) я запитав Леоніда Кравчука, як він бачить цю високу посаду в розрізі системи народовладдя, закріпленого в Декларації про державний суверенітет України. Леонід Макарович досить обережно, у властивому йому стилі, висловився щодо вивчення досвіду діяльності президентів США (як основного бачення), а також президентської діяльності в інших країнах. Я відповів, що наша українська, особливо козацька демократія, має глибші історичні коріння та збудована на усталених звичаях і традиціях, які характеризуються прямими безпосередніми виборами, договірними началами та завжди супроводжувалася юридичною відповідальністю. Погляд пана Кравчука після цього змінився: блиск очей потьмянів, а потім став якимсь скляним і пустим. Ми ввічливо розпрощалися. Через деякий час таке доручення від Леоніда Кравчука отримав мій заступник по Комісії В. І. Шишкін, і короткий проект названого закону був підготовлений, а його основний автор висунутий Леонідом Кравчуком на посаду Генерального прокурора України та обраний парламентом на цю посаду. Ось така первинна хронологія подій започаткування президентства в Україні.

Очевидно, правильно висвітлити детальніше питання: а що ж різнило погляди Леоніда Кравчука та мої у баченні формування й розвитку президентства в Україні. Стосовно Леоніда Кравчука не буду висловлюватися у цій публікації, оскільки громадяни є учасниками всіх подій його президентства і навіть гетьманування. Тому коротко постараюся відтворити свою позицію на основі норм проекту Закону України «Про вибори органів народовладдя в Українській РСР» (публікація 1989 р. здійснилася в львівській газеті «Молода Галичина» — 07.09., газетах «Вечірній Київ» і «Правда України» — 12, 13 і 14. 09.89 р.), які я формулював як нашу українську президентську перспективу глави виконавчої державної влади. Відтворюю її схематично за нормами проекту.

Стаття 42 проекту «Виборче право повноважних представників народовладдя Української РСР» передбачала, що на такому з’їзді встановлювався порядок та строки обрання Президента України і Центральна виборча комісія публікувала відповідне повідомлення. Згідно зі ст. 43 обрання Президента України відбувалося таким чином. Кандидатура на такий пост у державі пропонувалася з числа депутатів, які проявили себе в законотворчій роботі (мали досвід та бачення практичної реалізації законів). Кандидатури претендентів пропонувалися будь-яким учасником з’їзду, а також шляхом висунення і самовисунення. Претендентом у кандидати ставала особа, яка набирала не менше 1/3 голосів. Щоб стати кандидатом у президенти, претенденту необхідно набрати 150 000 голосів (підписів) від виборців України. Вибори проводилися за принципами загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні на альтернативній основі. Після виборів Президент України перед народом України (подібно до інавгурації) складає присягу на вірність служіння Народові. Ст. 47 передбачала юридичну відповідальність за порушення виборчого законодавства. Дія, вчинена прямо чи побічно з метою обмеження або позбавлення виборчих прав громадян або представників народовладдя кваліфікувалися як державний злочин. Позовна давність за скоєні правопорушення стосовно виборчих прав не застосовується.

Тобто, вся структурна схема виборів Президента України характеризувалася простою і доступною ступеневою формою виявлення громадянами довіри на всіх етапах виборів: на першому — виборці безпосередньо обирали народних депутатів; на другому — їхні повноважні представники як учасники з’їзду висували випробуваних досвідом претендентів у кандидати на пост президента; на третьому — виборці ще раз перевіряли надійність вибору під час збирання підписів; і, нарешті, четвертий — це прямі вибори і таємне голосування.

Уважному читачеві неважко оцінити надійність запропонованої схеми виборів, яка була б співзвучна народовладдю, закріпленому з часом в Декларації про державний суверенітет України. Якщо зіставити запропоновану схему виборів Президента з практикою виборів, проведених за 18 років з дня проголошення незалежності України, то ми побачимо, що з позиції народовладдя громадяни України мали б контрольованого Президента, який (як у США) персонально формував би уряд і відповідав за його діяльність. На завершення цієї частини статті варто зауважити, що народ України вже пережив несприятливі президентські «здобутки» конфліктів серед гілок влади і всередині їх, а також розчарування стосовно існуючої нині системи виборів за партійними списками та виборів і діяльності всіх трьох президентів. Тому у світлі сучасних політичних подій доцільно ретельно проаналізувати конкретні факти щодо реального вкладу, внесеного нашими українськими президентами у співпрацю державних гілок влади, особливо в судову, для гарантій конституційного захисту прав, свобод та обов’язків громадян України.