До нас їде, до нас їде...

Саме фрау Меркель на саміті НАТО в Бухаресті весною сказала «ні» прагненню України приєднатися до ПДЧ. Як і нашому вступу до ЄС, принаймні в недалекому майбутньому. Щоправда, заступник глави секретаріату Президента Валерій Чалий пообіцяв, що за потреби Президент зробить усе можливе, аби «зачарувати» непоступливого німецького політика.

На перший погляд незрозуміло, чому Меркель, яка завжди була посередником між Росією і Заходом у питаннях розширення НАТО на схід, співпраці колишніх республік СРСР з ЄС, нині не йде на компроміси? Принаймні стосовно України: що наполегливіше вона домагається свого, то більшого відкоша одержує від головних європейських гравців на політичному полі...

Але незрозуміло лише на перший погляд. Україна, як не дивно, чомусь не помітила, що ситуація нині інша, ніж раніше: полюси впливу не тільки на європейському, а й на власному полі змінилися. Німеччина вочевидь налякана галопуючими цінами на російський газ (його до країни надходить 37%. — Авт.): півроку тому вони зросли на 25%, а нещодавно уряд оголосив підвищення ще на 40%. Громадяни панікують, а в ЗМІ висувається величезна кількість пропозицій, і всі вони зводяться до того, як зменшити залежність від Росії.

Вочевидь і канцлер добре запам’ятала обіцянку нового президента РФ Медведєва під час його візиту до ФРН, сказану в контексті щодо можливого приєднання України до НАТО: «Конфронтації не буде, але ціна за такий крок буде висока». Не порожні слова: невдовзі «Газпром» оголосив намір підвищити вартість газу для України до 300 дол. за одну тисячу куб. м. Тож і німецька «хата» в цьому сенсі аж ніяк не скраю: яку людину зі здоровим глуздом таке не налякає? Утім, складається враження, що українських очільників це чомусь не дуже й збентежило...

Є й інші аспекти. Президент України, навіть не приховуючи, залицяється до Америки — одного з найголовніших конкурентів ФРН на ринзі воєнної сфери, й де Німеччина саме за канцлера Меркель втратила на ньому свою вагу. З другого боку, Німеччина вибудовує з Росією економічно вигідні та приязні відносини, прагнучи передовсім забезпечити стале постачання російського газу. І зовсім не поспішає з розширенням альянсу, що непокоїть РФ. На думку експертів, це триватиме довго, якщо враховувати, що ФРН і кілька інших країн Європи разом з Росією споруджуватимуть Північноєвропейський газогін, залишивши в програші транзитні території, у т. ч. Україну. Крім того, «Газпром» недавно уклав з німецькими споживачами угоду на постачання 500 млрд. куб. м природного газу. Тож Москва та Берлін — російський газовий монополіст і німецькі енергетичні компанії — перейшли від так званого енергетичного діалогу до енергетичного альянсу. Тому запитання, чи буде ФРН псувати відносини з РФ через підтримку курсу України до НАТО —риторичне...

Це реалії, не зважати на які — згубно для України. На жаль, наші очільники, здається, цього не помітили й продовжують надалі з ентузіазмом трощити з північною сусідкою усі горщики, загрожуючи підвищенням транзитних ставок, чи ще «страшнішим» — не впускати в незалежну чергову російську персону нон грата. Або розмахуючи червоною ганчіркою, якою для Росії є наполегливе прагнення команди Ющенка зробити Україну членом НАТО, що начебто захистить нас від її впливу. В чому Росія вбачає загрозу власній безпеці.

У намаганнях захиститися від впливу Росії частка українського політикуму звертається по заступництво до інших країн, у т. ч. до Німеччини. Чи завжди правильний такий вибір, зокрема, й цього разу? Чи справдяться надії вищого керівництва держави на те, що їм удасться «зачарувати» фрау Меркель так само, як це зробив російський президент Медведєв? Чи збігаються інтереси німецької та української сторін? І чи учасники майбутньої зустрічі у Києві незалежні у виборі компромісів?

Незважаючи на практично непорівнюваність двох країн у всіх сенсах, у їх лідерів є багато спільного. Ангела Меркель має таку само проблему, як і Віктор Ющенко: нестабільність правлячої коаліції. У Німеччині —створеної з тих, хто виграв вибори, і хто їх програв, в Україні — з партнерів, котрі одначе гризуться, як закляті вороги. Сюди слід додати ще й її правову невизначеність, конфлікти Президента і Прем’єр-міністра, а також слабку опозицію. Не краще й у німців: днями тут мало не стався черговий розкол уряду. Партнери по коаліції не змогли дійти згоди, чи надати можливість кандидатові в президенти США Бараку Обамі виголосити промову біля Бранденбурзьких воріт. А про наших коаліціянтів годі говорити. Але обидва лідери майже однаково не справляються з ситуацією.

Щодо надій Президента Ющенка переконати Ангелу Меркель дати згоду на приєднання до ПДЧ, то вони примарні: Німеччина з усіх сил намагається не гнівити свого стратегічного партнера — Росію. Тож можливості у канцлера невеликі, бо на енергетичному ринку вибір залежить не від неї самої, а від російського рубля. Крім того, не можна не враховувати, що європейські експерти пропонують нову стратегію відносин у галузі безпеки США/НАТО та Росії. Тому очікувати на приєднання України до ПДЧ — марно. Принаймні доти, доки це загострюватиме її конфлікти з РФ. Знову-таки, дивно, що цієї проблеми не помічають ентузіасти втілення такої ідеї у життя. З тієї само причини навряд чи варто очікувати від Німеччини визнання голодомору геноцидом українського народу, про що вочевидь теж ітиметься під час зустрічі лідерів двох країн.

Незважаючи на все, про що йшлося вище, однак прикро, що на певному етапі маємо в україно-німецьких відносинах такі серйозні розбіжності в поглядах. Утім, глави держав для того й зустрічаються, щоб їх усунути, або принаймні щоб їх стало якнайменше.