20 червня Президент України Петро Порошенко присвоїв звання Героя України трьом військовослужбовцям — учасникам антитерористичної операції. Серед них — генерал-майору Сергію Кульчицькому, який загинув 29 травня поблизу Слов’янська на Донеччині. Вертоліт, на котрому він перебував з 11 військовими, збили російські терористи неподалік гори Карачун.

Цього вівторка високу нагороду отримали вдова генерала Надія Кульчицька та його син Валерій (на знімку).

— Ми познайомилися з Сергієм, коли він закінчив перший курс військового училища і приїхав до бабусі на канікули. Я теж тоді була першокурсницею Івано-Франківського педучилища, склала сесію і поїхала додому, ми товаришували із двоюрідною сестрою Сергія», — розповідає Надія Кульчицька.

— Кажуть, щоб бути дружиною генерала, потрібно виходити заміж за лейтенанта...

— Так, це правда. Після знайомства ми три роки листувалися, рідко бачилися, здебільшого — на канікулах. Коли одружилися, одразу поїхали в Мурманську область, там було місце служби чоловіка. Я залишила стаціонар Київського державного педагогічного інституту, перевелася на заочне відділення. І, відповідно, куди чоловік — туди й дружина. Так розпочалася наша служба — з лейтенантських погонів, закінчилася вона погонами генерала.

— Яким був ваш побут на півночі?

— На Кольському півострові дуже холодно. Полярні ночі... Нема картоплі! Цибулина, морквина — рідкість. Тому я не варила борщів, хіба що супи. На щастя, можна було купити імпортну курятину. Інколи вдавалося дістати сушену картоплю, тоді й суп виходив. Додавала туди рис, макарони. Але нам було добре! Ми були молоді, не думали про негаразди.

1986 року народився наш синочок Валерій. Ми були щасливі! Тато приходив до нас у пологовий будинок щовечора. Дорога була далека — понад 5 кілометрів в один бік. Коли нас із сином виписували, Сергій прийшов у парадній формі морського піхотинця, з кортиком. А ця біла сорочка! Я була вражена! Не думала, що він так нарядиться! Привіз нас додому, але наше щастя тривало недовго. Сергій каже: «Я іду зараз в наряд, заступаю на добу, ніч і день мене не буде вдома». А я в сльози! Питаю, що ж я із дитиною сама робити буду. А Сергій усміхається і каже: «Ну, як що? Виховувати!»

— Син також став військовим?

— Так, Валерій почав про це говорити у 7 класі. Ріс дисциплінованим, слухняним хлопцем, ніколи не створював нам проблем, завжди з розумінням ставився до всіх ситуацій, які виникали. Після школи уже твердо вирішив, що буде офіцером. Так продовжилася династія військових, адже Валерин дід, батько Сергія, також був офіцером.

Син схожий і на тата, і на маму. Сергій — чіткий, вимогливий, педантичний. А наш синочок більш врівноважений, спокійніший. Мабуть, це я такий вплив на нього мала. Сергій на роботі був, дуже відповідально ставився до служби. А ми із сином усе самі, усе самі... Але коли у тата була вільна хвилина, він присвячував її дитині. Вони й разом букви вчили... Сергій приходив на обід і читав синові казки. Ми виховували його на книжках, учили вірші. Коли Валерію було три з половиною року, він добре знав алфавіт, напам’ять розповідав Пушкіна «У лукоморья дуб зеленый». Правда, не всі слова знав, то по-своєму їх вимовляв.

— Як ви проводили вільний час, відпустку?

— Завжди було багато роботи і дуже мало часу. Наше життя ми так прожили: хотіли одне, а отримували інше. Понад десять років майже нікуди не їздили відпочивати, а потім, коли на початку 1990-х років переїхали в Тернопіль, то стали їздити в гори, на Шацькі озера, в Крим... Пригадую, я дуже хотіла побувати в Ялті — і Сергій дістав путівку. З відряджень завжди подарунки привозив — як не капелюх червоний, то костюм купить, у нього був гарний смак, він знав, що мені подобається. Вироби з дерева — скриньки, черепашки... Взагалі, він був чуйний і уважний. Я, наприклад, щось хотіла, десь сказала, а він запам’ятав і на 8 Березня подарував чи на день народження.

— Чи є у вас сімейні традиції?

— У нас була одна незмінна традиція — святкувати найщасливіший день, річницю нашого весілля — 10 серпня. Я готувала святкову вечерю, ми фотографувалися... Ще витягали грамоту, яку нам подарували у день весілля, читали ті настанови, які там написані... 24 серпня минулого року Сергієві присвоїли звання генерала, ми хотіли ще й це щороку відзначати, одягатися у вишиванки...

Намагалися більше часу проводити разом.

— Ваш чоловік захоплювався спортом?

— Так, Сергій був лижником, хотів з мене лижницю зробити, але не вдалося. Я не змогла перебороти свого страху. Сергій був ініціатором у всьому. Дуже любив свою професію і від мене вимагав, щоб я добре працювала. Ми 20 років служили разом в одній частині. Коли я була керіником клубу, просив нові сценарії складати, щоб вони не повторювалися, організовувати різні свята — Новий рік, 23 лютого для офіцерів. Коли працювала психологом, теж казав, що я повинна вдосконалюватися, кожен день спілкуватися з трьома солдатами, це обов’язково — бути завжди на рівні... Ми обоє такі перфекціоністи! Хотіли, щоб усе в нас було «на п’ять». Бо звикли ще зі школи бути відмінниками, маємо «червоні» дипломи. За освітою я — учитель початкових класів. Після училища закінчила Київський педагогічний інститут, за спеціальністю — методист виховної роботи, вчитель етики і психології сімейного життя.

У мене є кілька захоплень. Колись працювала позаштатним кореспондентом газети «Ратник», писала статті у Київ про наших солдатів. Також люблю квіти. От ви бачили біля під’їзду їх, це мене надихає. За квітами я ховалася від самотності, від моментів розлуки, коли ми з чоловіком по декілька місяців не бачилися. Він був на полігоні, навчав молодих солдатів. Потім поїхав на Схід... Тому ховаючись, я садила квіти, доглядала їх, розписала клумби, якось виявляла фантазію. Ще моє захоплення — вишивка. Нашим спільним хобі була фотографія. Я дуже рада, що просто змушувала моїх хлопців фотографуватися. Вони не хотіли потрапляти в кадр: чоловіки не надто люблять таке... Сергій навіть спеціально купив новий фотоапарат, щоб фотографувати нашого внука Сашка, йому скоро виповниться два роки.

— Кажуть, що внуків люблять навіть більше, ніж дітей...

— Сергій дуже любив онука. Кожна зустріч з малим Сашком була справжнім святом. Він народився у вересні. Тоді ми були у Львові, а син у Києві. З пологового я забирала дитину сама, без Сергія, потім і рочок святкували без Сергія, в нього були справи. Чоловік був дуже відповідальним і нечасто відпрошувався зі служби, навіть на такі події. Він вважав, що потім усе наверстає, мовляв, на пенсію піде — і вже тоді більше часу віддаватиме Сашкові, родині.

Для мене виховання Сашка — втіха. Він — моя радість. Ми разом граємося, вчимо вірші, як колись із сином...

— Ви отримали орден «Золота зірка» з рук Президента. Якими були ваші відчуття?

— Звичайно, ця нагорода — гордість за нашого героя... Мені дуже боляче, що нагорода — посмертна. Емоції переповнюють, слова важко підібрати. Мені приємно, що Батьківщина оцінила його подвиг.

Я вірно чекала свого чоловіка, це надавало життю сенсу. Все життя в очікуванні. Він завжди був на службі, постійні відрядження, постійна розлука. Нам завжди було мало часу. Ми не надихалися одне одним.

Сергій був доброю, світлою людиною, все завжди робив для інших. Безкорисливо! І мені казав: можеш людині допомогти — допоможи, навіть якщо вона тобі потім і не подякує. Якщо один раз зустрінешся із Сергієм, то потім будеш пам’ятати, не забудеш. Він умів радувати людей, дарувати добро, хороше слово сказати... Таких людей, як Сергій, мало, але коли він поруч, то здається, що їх багато. Потрібно жити в ім’я всього світлого, що він зробив.

Фото Михайла МАРКІВА (прес-служба Президента України).

Довідково

Сергій Кульчицький народився 1963 року в Німецькій Демократичній Республіці у родині військових. Закінчив Уссурійське суворовське училище, а в 1985 році — Далекосхідне загальне командне училище. Військову службу розпочав у морській піхоті. У 2010—2012 роках — заступник начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, а з серпня 2012-го — начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління внутрішніх військ МВС України.