Трудову міграцію в Україні нині називають чи не найсерйознішою державною проблемою. Але, на жаль, законодавча та виконавча влади «не чують» та адекватно не реагують на застереження науковців. Адже й досі не вироблено чітких засад державної міграційної політики, не розширено коло країн, з якими укладено угоди про взаємне працевлаштування громадян, недостатньо вживається заходів щодо соціального захисту наших заробітчан тощо. На державному рівні не ухвалюються ефективні заходи, спрямовані на те, щоб українці не тільки не виїздили за кордон, а, навпаки, поверталися на батьківщину.

Проте, як свідчать світові тенденції, процеси трудової міграції надалі поглиблюватимуться. Цьому сприяють зміни, які відбулися в політичному, економічному та соціальному житті більшості країн світу. Йдеться насамперед про зміни в країнах постсоціалістичного табору, завдяки яким для трудових мігрантів відкрилися перспективи, що їх не було з кінця Другої світової війни. У перші роки незалежності українська влада цілком задовольнялася тим, що її громадяни шукають прибутків за кордоном, бо довготривала криза економіки та її структурна перебудова призвели до масового вивільнення робочої сили. Безробіття та мізерні доходи спонукали людей шукати кращої долі на чужині. Тож бездіяльність можновладців у бурхливі 90-ті роки минулого сторіччя виступила основним чинником штучного «виштовхування» надлишкової робочої сили за межі країни. Відтоді ситуація не змінилася, а навіть ускладнилася і набула більш негативного значення.

Водночас ринок праці перебуває під впливом процесів глобалізації і виходить за межі державних утворень. Тому міграція робочої сили це об’єктивний природний процес, обумовлений у ринковому середовищі різницею в масштабах та темпах накопичення капіталу, які формують у визначальній мірі рівень заробітної плати. Таким чином, у глобалізованому світі відбуваються взаємозаміщуючі процеси, бо населення, як правило, мігрує з менш розвинутих до більш розвинутих країн. І якщо для українців привабливими є ринки праці таких країн, як Португалія, Польща, Чехія, то для португальців — Франція, для поляків та чехів — Греція, Велика Британія та Ірландія тощо. У цьому обміні робочої сили важливим є змагання за «першо-, а не друго- чи третьосортні робочі місця та країни».

До істотного зростання міграційних процесів та потоків призвело також значне розширення у 2004 році та на початку 2007-го ЄС, яке відбулося головним чином за рахунок країн Центральної та Східної Європи й відкриття кордонів між ними. При цьому збільшення інтенсивності трудової міграції до цих країн не призвела до їх економічної катастрофи та зростання напруження на ринках праці. Навпаки, Європейською комісією (звіт за лютий 2006 року) ефект міграції зі Сходу на Захід Європи оцінено як «виключно позитивний», бо сприяв збільшенню загального числа зайнятих та економічному зростанню.

Зниження інтенсивності трудової міграції до країн ЄС найближчим часом не передбачається, бо тут спостерігається посилення депопуляції, постаріння населення та зростання дефіциту трудового потенціалу. В умовах низької народжуваності європейські країни можуть розвивати економіку та забезпечувати належний соціальний розвиток тільки за рахунок активного використання праці мігрантів. Для прикладу, від демографічної кризи потерпає і РФ, де працює, оціночно, до третини наших заробітчан.

Отже, незважаючи на протести населення країн-реципієнтів на адресу трудових мігрантів, вони не можуть закрити для них свої кордони. Дедалі більше країн Європи вживають додаткових заходів для залучення передусім кваліфікованих мігрантів. З цією метою торік Єврокомісія схвалила два проекти директив. Згідно з першою — передбачається допуск висококваліфікованих мігрантів в ЄС та створення європейської «блакитної картки», що надає цим людям низку соціально-економічних прав і преференцій, сприятливі умови для об’єднання родин. За другою директивою спрощується та прискорюється процес отримання дозволу на роботу і право на проживання і для роботодавця, і для працівника.

Отже, міграційна політика ЄС, більшість країн якого перебуває у фазі демографічної кризи, спрямована на залучення робочої сили з інших країн. У рамках цієї політики Україна розглядається як найпотужніший донор робочих рук. До цього слід додати: враховуючи історичну, культурну, релігійну спорідненість в ЄС вважається найбільш прийнятним залучення робочої сили з країн-сусідів. Відтак, з позиції національної безпеки, міграційна політика ЄС по відношенню до України є вкрай агресивною.

Аналогічні заходи щодо залучення робочої сили приймає і РФ. Тут ухвалено Державну програму зі сприяння добровільному переселенню в Російську Федерацію співвітчизників, які проживають за кордоном. Як уточнюють російські лідери, «йдеться саме про працездатне населення репродуктивного віку», бо РФ насамперед намагається вирішити архіскладні демографічні та економічні проблеми, що постали перед нею. Для переселення пропонується на вибір до 12 регіонів. Здебільшого це прикордонні землі, де скорочується чисельність населення, регіони, в яких розгортається велике виробництво, але мало робочої сили. Таким чином, і РФ намагається покращувати свій соціально-економічний розвиток за рахунок українських трудових ресурсів.

Отож кожна країна проводить у сфері міграції політику (агресивну, стимулюючу, мотиваційну тощо), яка є найбільш прийнятною в конкретних умовах. Завдання України — виробити свою ефективну політику, яка відповідала б інтересам держави та кожного громадянина.

Якщо вірити статистиці, більшість українців змушує покидати рідну країну відсутність стабільної роботи із доходом, здатним забезпечити гідний рівень життя. Нині середня зарплата в Україні у 5—50 разів нижча, ніж у країнах Європи. Але нашу країну залишають люди, які могли би мати роботу тут. Для прикладу: торік у нас зафіксовано рівень безробіття 6,2 відсотка. Він нижчий за середній по ЄС, який становить 7,2 відсотка. Проблема в тому, що в Україні цей показник дуже диференційований. Так, рівень безробіття в західних областях, звідки найбільше виїжджає громадян на заробітки за кордон, перевищує загальноукраїнський показник у півтора разу.

За різними оцінками, кращої долі на чужині шукає від чотирьох до семи мільйонів українців. Це від 8,6 до 15,1 відсотка чисельності усього населення (станом на початок поточного року) та від 19,5 до 34,1 відсотка — економічно активного населення працездатного віку. А оскільки дані про сім мільйонів трудових мігрантів більше відповідають реальності, то нині з України мігрує третина (!) економічно активного населення працездатного віку. Найчастіше це особи з середньою спеціальною та повною середньою освітою, кваліфіковані фахівці, які за кордоном зайняті переважно на некваліфікованих роботах. Зазвичай їх платня в декілька разів поступається заробітку корінних жителів. Мігранти практично не мають можливостей для кар’єрного росту, перебувають в умовах, які не відповідають принципам гідної праці.

Економічні та соціальні наслідки еміграції робочої сили з України за кордон мають як позитивний, так і негативний характер. До плюсів сміливо можемо зарахувати відчутне зниження напруження на ринку праці, зменшення рівня зареєстрованого та прихованого безробіття, розширення можливостей зайнятості для економічно активного населення за рахунок виїзду частки трудоактивних контингентів тощо. Не слід забувати, що зароблені та перераховані українськими заробітчанами кошти на батьківщину слугують значущим інвестиційним джерелом надходжень валюти до національної економіки. Так, за даними Нацбанку, обсяг міграційного капіталу, який надійшов до України через банківську систему, перевищив у 2006 році два мільярди доларів США.

Однак не слід забувати, що українські трудові мігранти в найбільш продуктивний період свого життя не беруть ніякої участі у створенні національного доходу. Трудова міграція, як масове явище, не сприяє наповненню пенсійного та соціальних фондів через відсутність відрахувань від заробітної плати заробітчан. Україна втрачає кращий трудовий потенціал. Відплив молоді на роботу за кордон має негативні демографічні наслідки, руйнує сімейні відносини. До негативних явищ слід віднести й те, що через збільшення валютних ресурсів окремих сімей відбувається зростання цін на товари та послуги на внутрішньому ринку без відповідного підвищення купівельної спроможності основної маси населення. Додається до цього й дефіцит кваліфікованих робітничих кадрів.

Звісно, завдяки заробітку за кордоном сім’ї мігрантів можуть поліпшити своє матеріальне становище. Вони опановують ринкову психологію та вміння орієнтуватися на власні сили, вивчають іноземні мови та звичаї, розширюють світогляд. Однак є й негативні наслідки — українці працюють за кордоном переважно нелегально і майже незахищені від сваволі роботодавців. Часто їх робочий день ненормований. Наші люди не можуть отримувати кваліфіковану медичну допомогу через відсутність страхування тощо.

Як бачимо, міграція має для країни та людей позитивні й негативні наслідки. Саме тому важливо виробити таку державну міграційну політику, яка могла б подолати негативізм і раціонально використовувати позитив для економічного розвитку країни. Цьому заважає низка проблем. Як от наприклад, відсутність чіткої статистичної інформації про масштаби трудової міграції українців за кордон, затягування процесу приєднання України до міжнародних конвенцій з питань соціального захисту трудових мігрантів, недосконалий механізм легального працевлаштування українців за кордоном на основі системи міждержавних угод та міжурядових договорів.

Але найголовнішою проблемою є те, що в Україні поки що не задіяно повною мірою такі важелі регулювання, як створення привабливого ринку праці та умов для гідної зайнятості. Незважаючи на те, що за останні два роки урядом істотно підвищено зарплату, вона залишається значно нижчою, ніж у країнах, до яких мігрують українці. Як свідчать спеціальні дослідження, заробітчани не повертатимуться на батьківщину, доки їх заробітна плата не сягне тут хоча б половини їх доходу в країнах імміграції.

Тож вирішення міграційних проблем постає як одне з найважливіших завдань держави, якщо вона діями, а не словами чи на папері, піклується про збереження і розвиток своєї нації.

Сергій МЕЛЬНИК, к. е. н., директор ДУ НДІ соціально-трудових відносин Міністерства праці, заслужений економіст України.