18 років тому — 16 липня 1990 року — Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Її було схвалено 355 голосами із 385 зареєстрованих того дня депутатів. Проти проголосувало лише четверо.

На той час союзний центр мав намір перешкодити процесу здобуття незалежності союзними республіками і відстояти своє власне наддержавне існування. Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов розгорнув підготовку до прийняття нової союзної угоди. Прийняттю Декларації передували бурхливі суперечки і серед українських депутатів: одні очікували на «швидке економічне диво» та «національне пробудження», інші були переконані, що Україна спроможна розвиватися лише в єдиній когорті з іншими радянськими республіками під «пильним мудрим оком» центрального керівництва.

Російська Федерація прийняла свою декларацію про суверенітет дещо раніше — 12 червня 1990-го. Лише після того Верховна Рада УРСР здійснила аналогічний крок, на якому наполягали продержавницько налаштовані депутати. Декларація проголошувала УРСР «суверенною національною державою», однак передбачалося, що потім Україна приєднається до оновленого Союзу з колишніми радянськими республіками на підставі нового союзного договору. «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладення союзного договору», — зазначалося у документі.

Саме це положення Декларації викликало бурхливі суперечки у сесійній залі. «Зараз, коли об’єктивний розвиток історії перетворив імперію на явний анахронізм і процес демонтажу її став на порядок денний як головна проблема сучасної політики, коли в самій Росії демократичні сили стали на шлях знищення імперської структури, в нашій Верховній Раді консервативний блок поширює думку про необхідність підписання нового союзного договору, — стверджував депутат Левко Лук’яненко. — Це не свобода. Чому ми повинні задовольнятися напівсвободою —напівколоніальною залежністю?»

«Як можна мріяти про нове всесоюзне благо, коли союз представляється не як категорія у розумінні співдружності, взаємної згоди, а як бюрократична структура, створена насильно центром, яка і далі залишається за Москвою з єдиною офіційною мовою», —переконував депутат із Львівщини Роман Лубківський. До речі, націонал-патріоти у тодішній Верховній Раді навіть вимагали назвати документ не «Декларація про державний суверенітет», а «Декларація про державну незалежність». «Слово суверенітет не буде зрозуміле кожній пенсіонерці», — заявляв В’ячеслав Чорновіл. Однак цю пропозицію не було підтримано.

«Верховна Рада Української PCP, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території на незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», — йшлося у Декларації.

Документ складався з 10 розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української PCP; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини. Звісно, Декларація була лише проголошенням намірів. Адже справжній суверенітет держави можна було отримати, приймаючи нові закони, ухваливши нову Конституцію. Однак Декларація виконала свою історичну місію — розпочала процес відокремлення України від Радянського Союзу і здобуття незалежності.