Із досьє «Голосу України»

Віра Володимирівна Носенко народилася 10 вересня 1957 року у давньому козацькому селі Жаб’янка Лисянського району на Черкащині. Закінчила Богуславське педучилище, Київський педінститут. Була вихователем, завідувачкою дитячого дошкільного закладу, методистом-психологом райвідділу освіти. З 2005 року — заступник голови Канівської райдержадміністрації з гуманітарних та політико-правових питань. Ерудована і компетентна, енергійна і цілеспрямована. За вдачею — бідова, рішуча, ділова. Чудово кермує машиною. Володіє мистецтвом моделювання одягу, малюванням і художньою вишивкою. Душа — поетична, ніжна. Закохана в історію, етнографію, музику, поезію. Видала разом з художницею Галиною Морозовою збірник власних віршів. Користується великою повагою на Канівщині, серед політичної, творчої еліти України. Одна з творців і вірних звитяжців Майдану. Належить до фундаторів патріотичної громадської організації «Фонд «Тарасова земля».

— Віро Володимирівно, ви родом з країв, що біля Моринців, Керелівки. А що відчули, коли вперше приїхали до Канева?

— Як кожен українець, — піднесення, душевний трепет. Батьки навчили читати мене з п’яти літ, і першою моєю книжкою був «Кобзар». Відтоді не розлучалася з Шевченковим словом. Дуже його люблю, багато знаю віршів напам’ять. Сама, ще з школи, пробувала передати свої думки і почуття поезією. Коли доля привела до Канева жити і працювати — відчула надзвичайну відповідальність. Адже, коли вимовляєш слово «Канів», в уяві постає Чернеча гора, найвища духовна вершина України — Шевченкова могила. Скільки не піднімаюся 342-ма сходинками до Кобзаревого вічного дому — щоразу бентежно стає на душі, думаю про шлях Тараса, про Україну, яку він вимріював все життя.

— Нині музей Шевченківського заповідника не працює. Там — реконструкція. Коли він відчиниться для шанувальників поета?

— На жаль, поки що не можу сказати. Реставрацією могили Кобзаря, літературно-меморіального музею, благоустроєм верхнього та нижнього парків Чернечої гори протягом чоти-рьох останніх років опікуються профільні київські організації. Незбагненним для багатьох прочан, які прибувають до Канева з усього світу, є затягування з будівельними та іншими роботами у Шевченківському заповіднику. Крім реконструкції приміщення музею, пам’ятки архітектури ХХ століття, належить виконати художнє оформлення, орнаментальні та тематичні розписи будівлі відповідно до задумів творця Кобзаревого дому, видатного українського архітектора Василя Кричевського.

— Непокоїться з цього приводу й благодійний фонд «Тарасова земля», зареєстрований у Канівському районі...

— Так. До цієї громадської організації належать відомі діячі нашої культури, які пов’язані з Канівщиною. Це — онуки поетів-класиків Максим Рильський та Світозар Сосюра, кінорежисер Юрій Іллєнко, генеральний директор Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролевець та багато інших самобутніх особистостей. Очолює Фонд легендарний канівський краєзнавець, заслужений працівник культури України Михайло Іщенко. Всіх нас дуже непокоїть, що за чотири роки не завершено реконструкцію у Шевченківському заповіднику. А ще болить душа за Тарасові обрії — видноколи, які відкриваються кожному, хто підніметься на вершечок Чернечої гори. З 1990 року не виконано розпорядження Ради Міністрів про перенесення промислових об’єктів на правий берег Дніпра. Більше того, нині в селах Прохорівка, Келеберда, Ліплявому на природоохоронному узбережжі триває будівництво приватних котеджів. Це призводить до зміни історико-етнографічного ландшафту, руйнації і знищення об’єктів меморіального значення. Фонд «Тарасова земля» виступає за довічний мораторій на відведення наддніпрянської території під приватну чи іншу забудову, що руйнує автентичне середовище. Заплави Дніпра нижче Канева — чи не єдині, що зберегли первісний вигляд — з острівцями та озерцями на них. Ці тихі заплави — екологічний коридор для перелітних птахів. Решта басейну Дніпра аж до Чорного моря — це штучні водосховища, де влітку смердять синьо-зелені водорості.

— Екологи говорять про створення Канівського біосферного заповідника. Чи реально це?

— Безперечно. Щоб зберегти острівці унікальної природи від безглуздого винищення і захоплення під приватну забудову, це треба робити якнайшвидше. Канівські гори, байраки, улоговини, ліси, долини, вважають науковці, це справжній «архів» геологічних періодів і епох. Тут знаходять рештки рослин і тварин, по яких можна вивчати розвиток флори і фауни від юрського періоду й донині! Створений ще до війни Канівський державний природний заповідник потребує розширення. Фонд «Тарасова земля» пропонує включити до його меж території регіонального ландшафтного парку «Трахтемирів», природні ділянки у гирлі Росі та заплавні острови Дніпра. Цю ідею підтримує Президент України. За його розпорядженням відповідні центральні органи вивчають проблеми природозбереження неоціненного національного скарбу, яким є канівська земля.

— А як на це реагують сільські ради? Адже ті землі підпорядковані їм.

— Ми переконуємо депутатів місцевих рад у необхідності створення біосферного заповідника. Це — найвищий статус для заповідних територій, і надає його ЮНЕСКО. За законами України, коли землі вилучаються з користування й передаються заповідникові, власники мають отримати компенсацію від держави. Гадаю, це можна вирішити спільними зусиллями всіх, хто дбає про збереження духовних, історичних та природних скарбів нації.

— Над цією первозданною природою знову нависла загроза. Промисловці хочуть побудувати на Канівщині гідроакумулюючу станцію. Як реагують на це жителі району?

— Ми вважаємо, що тут вагоме слово повинні сказати експерти. А природоохоронці, творча інтелігенція вже зробили висновки про недоцільність розміщення ГАЕС поблизу старовинного села Бучак.

— Давно тривають дискусії про реконструкцію садиби видатного українського вченого, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича у Прохорівці. Що тепер з Михайловою горою?

— Щойно я побувала в цьому напрочуд мальовничому місці, яке дуже любили і оспівали у своїй творчості Шевченко та Гоголь. Обидва гостювали у господаря Михайлової гори — енциклопедиста Максимовича. Досі ростуть на колишньому обійсті і в парку могутній дуб Шевченка та розкішна сосна Гоголя. Тут, під віковими деревами, й могила Михайла Максимовича. Фонд «Тарасова земля» наполягає на включенні садиби, всього прохорівського природничо-меморіального довкілля у межі Шевченківського заповідника. Нині територія Михайлової гори належно не доглянута. Вона — в довго-строковій оренді санаторію «Жовтень» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». Численні громадські фундації — Всеукраїнська асоціація музеїв та заповідників, Фонд відтворення пам’яток імені Олеся Гончара, «Просвіта» та багато інших на спільному засіданні зажадали від влади розірвати угоду про оренду цього національно значущого місця, а також винести в натуру межі охоронних зон лівого і правого берегів Дніпра, провести публічний аналіз та інвентаризацію земель сільськими радами сіл Прохорівка та Келеберда. Творча інтелігенція Канівщини пропонує створити на Михайловій горі меморіальний комплекс, присвячений видатним постатям України — Шевченку, Гоголю та Максимовичу. Цим планам сприяє голова Черкаської облдержадміністрації, великий патріот Шевченкового краю Олександр Черевко. З впорядкуванням Михайлової гори та її видноколів ця частина Канівщини стане перлиною культурологічно-туристичного маршруту «Золота підкова Черкащини».

— Перший крок зроблено. З ініціативи фонду «Тарасова земля» у Келеберді відкрито унікальний пам’ятний знак «Коло Канева». Хто автор чудової ідеї?

— Задум належить нашому невтомному краєзнавцеві Михайлові Іщенку, він знає тут кожен камінець. Михайло Єфремович детально вивчав подорожі Тараса Шевченка придніпровськими селами. З точністю до кількох метрів встановив місце, де 1859 року Тарас Григорович малював етюд «Коло Канева». Це навпроти Чернечої гори. На щастя, ця робота олівцем збереглася донині. Фотоілюстрацію малюнка, фотознімок Шевченка-художника та рядки поезії «Гори мої високії» розмістили на тритонній гранітній брилі. Це перший в Україні пам’ятник художньому таланту Кобзаря. Постав він завдяки фінансовій підтримці закоханого в Канівщину активіста фонду «Тарасова земля», президента корпорації «Еталон» Володимира Бутка. Тепер ми разом з Михайлом Іщенком, Юрієм Іллєнком та Сергієм Кролевцем клопочемося про встановлення пам’ятного знака «Останній крок Шевченка на волі». А ще — про розбудову меморіалу на Козацькому шпилі в Бучаку поетові Володимирові Затуливітру, про присвоєння імені Героя України Олекси Гірника школі Канівського району. Прагнемо відновити туристичні маршрути по Дніпру, працюємо над створенням Центру національно-патріотичного виховання дітей...

— Що вже вдалося зробити з наміченого?

— Назву лише декілька проектів. У Бучаку ми щороку проводимо для дітей поетичні «Володимирівські читання», літературний конкурс імені канівської поетеси Катерини Піки, співпрацюємо з фондом «Нащадки великих українців». Канівські юні таланти — часті гості Максима Рильського, онука видатного класика. Вони беруть участь у всеукраїнській духовно-освітній програмі (проект №1) «Діти Тарасової землі в гостях у співця «троянд і винограду». Зараз, до речі, триває дитячий літературно-мистецький конкурс, переможці якого разом із школярами Звенигородського району поїдуть восени на батьківщину Максима Тадейовича. Щоліта організовуємо у мальовничих місцях побіля Бучака районний збір-похід — наметове містечко. Там діти оздоровлюються, вивчають історію і природу, проходять спортивний вишкіл. Багато сил треба докласти, щоб добитися відкриття для дітей-сиріт крайового ліцею на базі закритого Бобрицького профтехучилища. Чиновницькі пороги високі, та ми їх здолаємо...

— Віро Володимирівно, бажаю, щоб усе задумане здійснилося, а ваша кипуча енергія, тепло душі й надалі зігрівали земляків!

— Сердечно дякую. Передайте через «Голос України», що канівчани завжди раді бачити на Тарасовій святій землі гостей з усієї України. Дух Кобзаря зближує і об’єднує всіх добрих людей.

Інтерв’ю провела Лідія ТИТАРЕНКО.

Фото автора.