У Лонках, що у Волочиському районі, якщо пошукати, знайдеш не одну стару покинуту хату. Господарі, які свого часу так тяжко їх будували, вже повмирали. Діти — роз’їхались по світах. А онуки вже й згадувати забули про таку спадщину. Тож стоять ті хатинки, похилені, перекошені, дивляться на світ порожніми зіницями розбитих вікон. Навіть при найтяжчій житловій скруті та нинішніх цінах на житло новий господар для таких осель не знаходиться.

Така ж перспектива швидше за все чекала і цю хатку. Але, видно, як у кожної людини, так і у кожного дому є своя доля. Бо колишня нічийна хата стоїть тепер підбілена, причепурена, прикрашена квітами. А головне — є в ній живий дух. Хоч і мешкає тут дуже незвичайна родина — один дідусь і троє бабусь. Найстаршій, Устині Михайлівні Петлюк, виповнилося сто років.

Секрет у тім, що всі вони — підопічні Лонковецького будинку-інтернату. Кожен із них прожив довге і важке життя. А в тому, що натрудились усі до кривавих мозолів, і сумніватись не доводиться. Взяти хоча б Устину Михайлівну. Тільки ж уявити, що народилась вона ще до Жовтневої революції! Це події тижневої давності плутаються у неї в голові. А от про те, що було на віку (в буквальному розумінні слова), добре пам’ятає. Війни, революції, злами історії — все було. Тепер усе це в голові проходить, як кадри з кінофільму. Але найгірше те, що давно вже немає поруч із нею її ровесників, близьких, рідних...

От і в теперішніх її сусідів життя склалося так, що на схилі літ всі вони опинились на самоті зі своїми проблемами. Тепер дякують Богові, що люди не дали пропасти — забрали хворих і немічних до інтернату.

Скільки не розповідай, як гарно облаштований цей інтернат, як старається його персонал, як доглядають підопічних, усе одно десь забринить думка: не дай Боже доживати віку в чужому домі. І в Лонках вирішили так: нехай у мешканців інтернату справді буде свій дім. Отож і взяли нічийну хату, відремонтували, навели порядок у дворі, завезли меблі й поселили там своїх підопічних.

Тут справді створюється відчуття своєї оселі, кудись дівається печатка отієї казенщини, що неодмінно зустрінеться в закладах подібного типу. І для людей, котрі народились і виросли в селі, все в такій господі рідне і знайоме.

Перша спроба облаштування такого дому виявилася настільки вдалою, що невдовзі і другий занедбаний будинок перетворився на оселю для одиноких стареньких. Нові «родини» намагалися сформувати так, щоб серед бабусь обов’язково був представник і чоловічої статі. Бо як же без руки господаря? Хто хоче, може зайнятися тим, до чого звикли руки за багато десятиліть: чи на грядці попоратись, чи якусь хатню роботу виконати. Але це так, більше для розваги. В новостворених оселях постійно присутні працівники інтернату, котрі і приберуть, і їсти приготують, і ліки подадуть...

— Ми розуміємо, що ніхто й ніколи не замінить тепло рідної домівки, увагу близьких людей. Але чому ж не зробити життя наших підопічних максимально комфортним? Відступити від казенщини буває дуже непросто, але при бажанні можливо. Тому ми і намагаємось відступити від традиційних стандартів будинків-інтернатів і максимально наблизитись до затишку родинного дому, — розповіла Світлана Лукомська, заступник начальника обласного управління праці та соціального захисту. Саме з її подачі в області створено й успішно працює цілий ряд інтернатних установ, де умови максимально наближені до домашніх.

В управлінні наводять таку статистику: для людей похилого віку та інвалідів в області діє 24 будинки-інтернати, кількість мешканців у яких не перевищує півсотні чоловік. А є ж і такі області, де кількість інтернатів удвічі менша, зате в деяких проживає до шестисот чоловік. Хоч як старайся, а створити справді домашній затишок у такій оселі дуже непросто. Хіба порівняєш такий «гуртожиток» із домом (називати інтернатом навіть язик не повертається), збудованим у Смотричі, що в Дунаєвецькому районі? Цікаво, що звела його за власні кошти родина Недзельських. Ситуація для нашого часу дуже нетипова. Коли всі тільки й прагнуть вкласти гроші у нерухомість та побільше її захопити, ці люди передали новобудову у власність місцевої влади. Не тільки побудували, а й облаштували, купили найкращі меблі та обладнання — багатьом нинішнім мешканцям цього дому за все життя не доводилось бачити такого комфорту.

Услід за Смотрицьким та Лонковецьким будинками-інтернатами Хмельницький геріатричний пансіонат створив п’ять кімнат квартирного типу для ветеранів війни та праці. Тут живеш наче у власній квартирі, зате під постійною опікою персоналу. А ще в області впроваджено майже два десятки міні-проектів у рамках великої програми сприяння реформі соціальних послуг. Кожен із них -це невеличкий крок до того, щоб перетворити казенний дім на справді рідний і близький.

Хмельницький.

На знімку: і мешканці Лонковецького будинку-інтернату, і його персонал — справді єдина родина.

Фото автора.