Птахи перелітні, де ваше гніздо?

Львівська середня школа № 44 стоїть на пагорку, у старій частині міста. Колись навпроти неї був розташований один із солідних науково-дослідних інститутів, і контингент батьків учнів це чималою мірою визначало. Пізніше, коли НДІ в Україні стали непотрібним життєвим атрибутом, інженери в пошуках шматка хліба просто перейшли через вулицю — перемістилися працювати на Краківський базар. А потім половина з цих людей, котрі ще вчора вважалися технічною елітою, в пошуках кращого життя (хоча, напевно, і бажаючи ще чогось домогтися, — не сидіти ж склавши руки, споглядаючи дійсність, що їх так реально «опустила») перемістилися ще далі — за кордон. І от зараз настав час, коли вони, легалізувавшись, до того ж дуже багато хто, забирають своїх дітей до себе — на нове місце проживання.

Але більшість, звичайно, ще в роздумах: їхати назовсім чи повернутися? Тому все ще телефонують і пишуть своїм дітям в Україну. Хоча, можливо, просто в очікуванні відповідних прав забирати до себе своїх чад. Але й у цьому є свій позитивний ефект — тому що ще є час обміркувати, як діяти далі. І в цьому випадку для України настав час Н, коли вона або остаточно відіпхне своїх колишніх—сьогоднішніх громадян від свого материнського лона, або поверне і тим самим побавить себе від багатьох лих. Приміром, візьмемо такий досить меркантильний розрахунок. Кожний знає, яким потоком поки що течуть в Україну гроші трудових емігрантів: 4—5 мільярдів на рік — не комар чхнув. Майже вдвічі більше, ніж інвестиції в економіку країни серйозних закордонних корпорацій. Але цей грошовий потік значно скоротиться, коли заробітчани зроблять для себе остаточний висновок і вкладатимуть кошти там, за кордоном, — в покупку квартир, страховки, виплати податків, бо вже думатимуть про одержання пенсій в Італії, Греції, Португалії... Переконавшись, що саме там їм буде краще жити, вони перестануть не тільки класти гроші в українські банки, а й просто через «Вестерн Юніон» передавати гроші на прожиття трьох-чотирьох своїх родичів — стільки зазвичай утримує кожен із трудових мігрантів. Поки що утримує.

На травневі свята багато заробітчан приїхали на тиждень-два додому, подивитися на дітей і батьків. Кожен, хто живе на Галичині, в цьому зміг переконатися. Вони розповідали, як і де Марійка влаштувалася; а Катерина заміж вийшла за італійського юриста, а Петро з Оксаною квартиру купили в Україні, але поки що не повертаються, бо порівняли зарплату там і тут...

Відверто кажучи, це колись їхали від безпросвітної бідності, а сьогодні заробітчан, що років п’ять перебували за кордоном, можна з натяжкою, але зарахувати до середнього класу. Вони не тільки можуть купити машину, а й зробити більш дорогі покупки: хто квартиру купив, а хто й будинок. Хтось його вже розбудував, хтось добудовує, але все одно досі роздумує: продавати остаточно це все добро чи потримати — може, повернуся потім? Так, вони все ще дорожать поняттям «Батьківщина», але вже потроху відвикають від нашого побуту, способу життя і навіть від дітей. Ні, звичайно, вони люблять своїх синів і дочок, але річ вже в іншому. В тому, що самі діти вже звикли: слово «батьки» асоціюється лише з грошовими переказами. А коли вони, батьки, виникають реально, то разом з подарунками привносять у побут незручні запитання: як навчаєшся, куди ходиш, з ким дружиш? Ніде правди діти, чада від цього вже відвикли, вони відчули смак свободи й інакше вже не можуть. Вони іноді слово «матір» розуміють, скоріше, в сенсі материнська плата до комп’ютера, ніж найближча істота на світі...

Тому, як вважає Володимир Лис, начальник служби у справах дітей Львівської обладміністрації, в нас виникла ціла армія соціальних сиріт — дітей з особливим сприйняттям світу, ставленням до батьків, до своїх особистих обов’язків. Порахувати кількість таких хлопців важко, офіційна статистика поки що неможлива, невідомо, на основі якої постанови збирати статистичні дані. Термін «соціальне сирітство» скоріше створений пресою, ніж законодавством, не має чіткого визначення. Кого вважати такою сиротою — тих, у кого обидва батьки виїхали? А якщо один час від часу приїжджає? А якщо бабуся і дідусь виховують дитину краще, ніж робили б це батьки? А останні, у свою чергу, від обов’язків відмовилися тимчасово й вимушено і матеріально допомагають і дітям, і старим...

Ми не говоримо сьогодні про тих, хто взагалі зник безвісти у закордонних джунглях, хоча й таких досить. Візьмімо, так би мовити, менш хворобливі варіанти. І тоді термін «соціальне сирітство» набуває психологічного, духовного змісту. Не грошей цим дітям здебільшого не вистачає — тепла батьківської долоні, яку можна відчути будь-якої миті, коли побажаєш. А вдома, в Україні, про це діти мріють роками і не знають, куди себе подіти від туги... Тому в 44-й школі організували свою роботу так, що двері тут відчинені до самого пізнього вечора. Заняття спортшколи перенесли до спортивного шкільного залу. Конкурси влаштовують такі, щоб усі могли показати свої таланти. Тобто — і для особливо обдарованих, і для не дуже. Але якщо врахувати, що безталанних дітей не буває, те доводиться вишукувати різноманітні таланти: хто кращий пекар? А великий силач? А хто танцює, пече, малює?..

Директор школи Людмила Стефанович для такого розпорядку шкільного життя крутиться, як може. Шкільний бюджет — мізерний, а статей доходу для організації позакласного виховання практично немає.

Але наполегливий характер і розуміння, що інакше працювати не можна, на жаль, є не в усіх. У селах, що й казати, можливостей менше, ніж у містах, а соціальних сиріт у кілька разів більше.

— У нас з фондом Пінчука встановилося тісне співробітництво, — розповідає той самий Володимир Лис, начальник служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації, — ми разом підраховували кількість багатодітних родин, що потребують підтримки. І я, об’їжджаючи область, «під шумок» розпитав у голів сільрад про дітей заробітчан. Отож, побувавши чи не в кожнім селі (а в селах таких дітей більше, ніж у містах, тому що в сільській місцевості роботи немає), тільки на Львівщині налічив більш як 30 тисяч.

Трудова еміграція добре знає прізвище Лис. Десь близько півтора року тому саме він виступив у пресі з аналізом стану родин, в яких один або двоє з батьків виїхали на заробітки. Йому доводилося зустрічатися з дітлахами, про яких зовсім батьки забули. Звичайно, перші місяці в чужому краї — не цукор, але хіба легко залишатися одній дитині, коли після від’їзду батьків вона нікому не потрібна? Дітей залишали на старих батьків і навіть сусідів. І тоді в Інтернет потрапило висловлювання Лиса, що таких батьків треба позбавляти батьківських прав.

— Зізнаюся, це було сказано про виняткові випадки й у пориві емоцій, — каже співрозмовник. — Мене тоді в чому тільки не звинувачували, — з усього світу дзвонили... Але навіть сьогодні, уже добре помізкувавши, я кажу, що батьки, залишаючи дітей одних, самі того не бажаючи, дійшли сумного результату. Нині здебільшого, такі діти — випускники шкіл або студенти. Вони вчаться, як правило, на платному відділенні й у платних вузах. Адже часто саме за цим їхали їхні батьки — заробити на пристойне житло й освіту дітей. Але, що дуже сумно, вчаться такі діти абияк і до життя ставляться (не всі, звичайно, але дуже часто) по-споживацьки. Навіщо намагатися — все одно мама вишле гроші й усіх купить? Вони часом навіть їхати слідом за батьками не хочуть — жити на перекази зручніше.

Але найстрашніше, що мати і батько (якщо він є) це добре розуміють. Утім, чомусь миряться з цим. А втратити можуть більше, ніж високий заробіток. Приїхавши в Україну у відпустку, вони спочатку купаються в любові родичів (адже так довго їх не бачили!), а потім починають нудьгувати і їм навіть стає обтяжливо вдома. Занадто стресовим в рідній державі їм здається життя, занадто складне. Легше не бачити, як син проводить вечори біля ігрових автоматів чи покурює травичку, чи що без алкоголю вже не уявляє собі свята... «Що робити — так розпорядилося життя. Буду молитися, щоб Бог допоміг вивести дитя на правильну дорогу». От і все, що можуть вдіяти батьки...

Мене запитають: а чи є куди повертатися? А чи легко буде знайти роботу, на платню, за яку можна гідно жити? Це складні запитання, і відповіді на них не можуть бути однозначними. Але те, що роботу вже можна знайти, — це точно. Нехай не таку високооплачувану. «Львівелектротрансу», наприклад, потрібні водії трамвая, контролери, слюсарі, електромонтери, електрогазозварники, токарі, столяри, муляри. Тільки слюсарів потрібно сто — різної спеціалізації. Я вже не кажу про зварників, яких цінують на вагу золота. Заробляють вони пристойно, роботящі — не менше 500—700 доларів. Токарів високої кваліфікації в місті знають кожного, як і настроювачів усілякої техніки. Останні нині просто — трудова еліта.

Без сумніву, роботящі і вмілі цінуються всюди. І можна порівнювати заробітки, можна підраховувати пенсію, але можна й говорити про самотність старих, діти яких виїхали за океан, про родини, що розпалися. Бо якщо протягом одного—двох років родина не з’єдналася (там або тут), — вважай все пропало.

Кожен, звичайно, сподівається, що саме його «лиха доля мине» і все буде добре. Але зазвичай не так буває.

Щоправда, соціологи сьогодні стверджують, що виїжджають з України на заробітки вже менше, ніж раніше. Напевно, це так, бо той, хто хотів, уже виїхав. А нові заробітчани, повторюю, — ще розмірковують. Але, судячи з українських реалій сьогоднішнього дня (інфляція, зростання цін на продукти і комунальні платежі, якісь божевільні нервування, що витають у повітрі), рішення може бути не на користь України. До того ж скільки українці не виїжджають, а робочих рук за кордоном, як і раніше, не вистачає. І тому там намагаються полегшити для українців умови перебування. Тепер у Польщі, приміром, наші земляки можуть працювати не три, а шість місяців без особливого на те дозволу.

За даними різних організацій, в Італії нині проживає від 120 до 700 тисяч українців. Збільшується серед них і кількість тих, хто добре інтегрувався в італійське суспільство, тих, хто придбав нерухомість в Італії або відкрив свій бізнес, — найчастіше це магазини українських продуктів і перукарні.

Водночас значна частина українців досі мають намір заробити гроші і все-таки повернутися в Україну. І це їхнє бажання Україна має всіляко заохочувати. Звичайно, не в один день можна побудувати в Україні суспільство благополуччя, але хоча б стимулювати ділову активність самих заробітчан, багато хто з яких (за різними даними, — до 30%) готові вкладати свій невеликий капітал, зароблений за кордоном, у власний дрібний і середній бізнес на батьківщині. Але Україна і цього не робить. Як не наділяє своїх людей за кордоном статусом заробітчанина, що не тільки давав би якісь права, а й невидимою ниткою прив’язував людей до своєї землі, пояснюючи все так: ви тимчасово виїхали, але Батьківщина про вас пам’ятає. І про дітей ваших піклується. Ви всі — під її крилом. Чи пам’ятає? Чи піклується?

...Хлопчик Петько тільки вчора попрощався з мамою, яка виїхала до Італії. Перед від’їздом вона купила йому іграшкову залізницю, і вона гриміла всю ніч у новій квартирі. З близьких у Львові залишилися тільки бабуся, вчителька Оксана Іванівна і сусід Кирило. Тепер Петькові півроку чекати до нового маминого приїзду.

Недавно, коли Президент України Віктор Ющенко поздоровляв жінок із Днем матері в місті Римі, Петько саме сидів у телевізора і слухав:

«На долю матерів випадають і великі випробування. У важкі для держави часи довелось вам виїхати на чужину, щоб нелегкою працею заробляти на хліб для своїх родин. Як Президент, я зроблю все, щоб ви змогли якомога швидше повернутися з гостинної Італії додому і зустріти День матері вже на рідній землі».