На краю безодні

Ситуація очевидна для всього світового співтовариства, тільки не для України. За період становлення молодої незалежної держави ми перетворилися в найзалежнішу державу, і це, зазначимо, у самому центрі Європи. Дивно, чи ж не правда? Якщо газова — то проблема. І якщо розглядається власна енергетична безпека, то обговорення шляхів її вирішення проходить у Росії або Туркменистані. За право володіння перспективними ділянками нафтових і газових родовищ борються на всій планеті. За півтора десятиліття прокотилася хвиля революцій і воєн. І хоч як сумно сьогодні казати про очевидні факти, але і наша країна після розпаду Радянського Союзу, не без участі «благодійних» фондів, перетворила власну вугільну галузь на післявоєнні руїни, а раніше успішно працюючі вугільні підприємства — на «вічні водокачки».

Приватизувати чи не приватизувати вугільну галузь — сьогодні це питання вже ні в кого не викликає суперечок і сумніву. Певна річ, у кожної шахти має бути господар. Однак держава не повинна бездумно позбуватися шахт, які сьогодні не фінансуються. Мало продати шахту, одержавши гроші в бюджет для їх «проїдання». Прикро, якщо ці отримані гроші доведеться віддати за відкачування води з уже закритих шахт для гарантування безпеки міст від затоплення шахтними водами.

Штучно гальмуючи якнайшвидший перехід шахт у приватну власність, держава прискорює процес загибелі підприємств, які ще хоч якось працюють. Адже вугільне підприємство — це не продуктовий магазин. Закрив на місяць — прийшов, відкрив і знову торгуй і працюй. Це багатокілометровий ланцюжок гірничих виробок, що зазнають гірського тиску, дуже складна в експлуатації видобувна й обслуговуюча техніка. Це насамперед шахтарські колективи, котрі з кожним роком втрачають кадрових робітників, які виходять на пенсію, і молодь, що втратила надію на перспективу розвитку шахти. Ні, не існування, а саме розвиток. Якщо навіть у повному обсязі фінансувати життєдіяльність і підтримку роботи будь-якого вугільного підприємства, але при цьому не виділяти жодної копійки на його розвиток, — це рівнозначно в найближчому майбутньому втраті підприємства.

Сьогодні наша розмова піде про те, що безодня, біля якої стоять багато підприємств Мінвуглепрому, може бути переборена. Безперечно, не існує однакових шахт. Специфіка гірничо-геологічних умов, спосіб розкриття запасів, різні технології відпрацювання роблять вугільні підприємства несхожими одне на одного. Директори шахт постійно наполягають на нарадах у міністерстві: передавати підприємства приватним власникам без достатнього досвіду роботи у вугільному бізнесі не можна. Однак і держава, скажімо відверто, сама виявилася вельми недбайливим господарем. Занапастивши більш як сто шахт, і сьогодні не прислухається до прохань і навіть благань керівників підприємств, дні роботи з видобутку вугілля на яких пораховані. І не шахтарі винні в тому, що завтра підприємство припинить добувати вугілля. Держава, не фінансуючи програму підготовки нових очисних вибоїв, уперто тягне їх до краю прірви.

Порятунок потопаючих — справа рук...

«Пам’ятаю безвихідь і образу, коли 1998 року працівники нашої шахти мовчанням зустріли оголошення біля входу в АБК: «У зв’язку з зупиненням видобутку колектив підлягає скороченню з частковим переоформленням на сусідні підприємства». Як було важко тодішньому керівництву, дивлячись усім в очі, пояснювати, що більш як 80 млн. тонн запасів високоякісного вугілля, розкритого і практично підготовленого до видачі на-гора, залишиться у надрах через недофінансування. Немає лави — ніде працювати. Не вистачило грошей на проведення кількох дільничних виробок і оснащення вибою. Куди йти, кому скаржитися? Керівники Міністерства вугільної промисловості прекрасно усвідомлювали, чим закінчиться так зване недофінансування», — згадує нинішній директор шахти «1-3 «Новогродовська» державного підприємства «Селідовугілля» Микола Галушка.

«Тоді пішов кістяк колективу, — продовжує директор. — Дехто залишив шахтарську працю назавжди, хтось влаштувався на сусідніх підприємствах. А через два роки, коли настав час продовжити видобуток і гроші, з великими труднощами, все-таки знайшлися, практично неймовірними зусиллями вдалося повернути частину колективу і продовжити видобуток вугілля. Сьогодні все може повторитися знову, але, боюся, шахта не витримає цього випробування. Не звинувачуємо вже нікого: ні міністерство, ні уряд, просто стомилися від того, що ми нікому не потрібні. Державна система, будучи власником, не здатна оцінити ефективність фінансування в ті об’єкти власності, що їй сьогодні належать. Немає того, хто був би зацікавлений у фінансуванні розвитку шахти. Для кого створювати програми розвитку і плани інвестицій? Кому потрібні наші проблеми, якщо те, що лежить під ногами, нікому не потрібно?»

Не можна стверджувати, що інвестори на шахту не приходили. Були і привабливі проекти, і сміливі грамотні рішення, запропоновані різними комерційними організаціями. Інвестиційні програми були наповнені змістом і деякі заслуговували на позитивну оцінку фахівців шахти. Зокрема, викликав особливий інтерес обґрунтований підхід одного з потенційних інвесторів. Асоціація вуглевидобувних підприємств «Надра Донбасу», входить до НВО «Механік», почала не тільки з конкретних заходів щодо збільшення видобутку, а й запропонувала концепцію розвитку шахти на 5, 10 і 20 років. У поданому проекті докладно і грунтовний, у цифрах і з указівкою конкретних технічних рішень, містилася інвестиційна програма.

Але, скажімо відверто, від керівництва шахти мало що залежить. Керівництво об’єднання вкотре відмахнулося від пропозицій, зіcлавшись на необхідність чекання якогось нового інвестора і якихось ще гіпотетичних програм. І вкотре, не запропонувавши нічого, — завмерло в очікуванні дива.

Пряма мова: «Вихід є, і ми знаємо, що для цього потрібно робити»

Що думають про ситуації навколо приватизації вугільних шахт самі інвестори? Яка доля очікує шахту «1-3 «Новогродовська», якщо вона залишатиметься в державній власності, не одержуючи коштів на розвиток виробництва? Про це ми розмовляли з віце-президентом Науково-виробничого об’єднання «Механік», до структури якого входить «Асоціація «Надра Донбасу», Олегом Ковальовим.

— Олеже Олексійовичу, із засобів масової інформації стало відомо, що в нас у регіоні успішно працює комерційне підприємство, що з 2001 року відновлює раніше закриті державою шахти. Асоціація «Надра Донбасу» продовжує справу, гадаю, вже можна так висловитися, відродження. У чому запорука успіху? Як удалося перетворити раніше віднесені до безперспективних і нерентабельних шахти на сучасні вуглевидобувні підприємства?

— Бажання вести вуглевидобуток силами власного підприємства з’явилося ще в той момент, коли більш як 10 років тому був заснований нині один з найбільших енергомеханічних заводів України «Механік». Тут ми дуже швидко освоїли капітальний ремонт електричних машин і апаратів, а незабаром і вибійної техніки. Обслуговуючи вугільні об’єднання, через кілька років навчилися робити власну нову продукцію — електродвигуни, пускачі і багато чого іншого. Виробничий цикл замкнувся в межах одного підприємства, і ми вже могли виготовляти таке потрібне вуглярам устаткування власними силами. Це підштовхнуло до того, що вже 2001 року ми прийняли рішення про відновлення однієї з раніше закритих шахт. Так був прокладений шлях до створення власного вугільного об’єднання.

— Розкажіть, будь ласка, які шахти вами уже відновлені і які відновлюються зараз.

— Нами відновлені і запущені в роботу п’ять раніше закритих шахт у містах Кіровське і Жданівка: «Давидівська Західна» №3 і №4», «Ровенська Комсомольська» (нині шахта «Преподобного Сергія Радонезького»), «Донецька» (нині шахта «Свято-Миколаївська»), «60 років Великої Жовтневої Соціалістичної революції» (нині шахта «Свято-Андріївська»). Нині відновлюються три шахти: «Червоноармійська», «Червоногвардійська», «Гірник».

— Що підштовхнуло вас до створення інвестиційної програми по шахті «1-3 «Новогродовська»?

— Справа в тому, що успіх нашого об’єднання і безпосередньо фахівців Асоціації вуглевидобувних підприємств «Надра Донбасу» полягає насамперед у здатності грамотно, технічно й економічно обґрунтовано планувати і потім реалізовувати інвестиційні проекти для шахт із різними гірничо-геологічними умовами. А бажання реалізувати запропоновану нашою асоціацією програму по шахті «1-3 «Новогродовська» продиктоване тим, що в нас є можливість підтримати це підприємство технічно, надати власну ремонтну базу і вкласти буквально з перших днів близько 150 мільйонів гривень у відновлення і розвиток шахти. Нарешті головне — ми бачимо в цій шахті потенційно прибуткове підприємство, здатне стрімко розвиватися і нарощувати обсяг видобутку вугілля.

— Як ви оцінюєте нинішнє становище шахти ?

— Сьогодні шахта допрацьовує підготовлені раніше запаси вугілля. Через п’ять місяців фронт очисних робіт наблизиться до місця зупинки лави — й все... Шахта зупиниться на невизначений термін. За роки державного мізерного фінансування проведення гірничих виробок практично не велося, а це для вугільного підприємства — кінець. Немає вугілля — не буде заробітної плати, піде колектив. Далі продовжувати не хочеться: на шахту чекає повторення долі більшості підприємств галузі.

— На вашу думку, хто нестиме відповідальність за те, що шахта впаде в прірву?

— От у цьому і вся справа, що ніхто. Змінюється керівництва Мінвуглепрому, об’єднань, шахт, а вугільна шахта та її колектив продовжують залишатися зі своїми проблемами наодинці. І сьогоднішнє мовчання з боку керівництва об’єднання — тому прямий доказ.

— У разі появи приватного власника, як зміниться ситуація на «Новогродовській»?

— Уявіть собі власника, у якого є перспективне підприємство, потенційно здатне давати значний прибуток, а він, не звертаючи уваги на потенціал, фінансує його за залишковим принципом. При цьому з місяця у місяць зазнає збитків на його утримання. Погодьтеся, нереальна ситуація. Але у випадку з державною формою власності це типова ситуація. Ви зможете зараз з ходу назвати, які з державних підприємств — збиткові, а які дають прибуток у скарбницю? Ні. А ми, як приватні інвестори, ще до приходу на шахту «1-3 «Новогродовська» можемо сказати, на якій техніці працюватимуть люди, де нарізуватимуться лави, де і через який час будуть розкриті нові горизонти. Головне, ми знаємо, як будуватиметься економіка підприємства, і який буде досягнуто рівень рентабельності. Зазначте: не шахта, а ми можемо зараз відповісти на всі ці запитання. От різниця між становищем «зараз» і становищем «завтра». Директор не повинен нічого шукати і когось про щось просити. Він повинен виконувати затверджену концепцію розвитку підприємства, стежити за дотриманням фінансового плану і чітко додержуватися графіка видобутку. От у чому, на наше тверде переконання, полягає успіх шахти «1-3 «Новогродовська» у складі асоціації вуглевидобувних підприємств «Надра Донбасу».

На знімку: директор шахти «1-3 «Новогродовська» Микола Галушка.