Упродовж кількох останніх років на початку літа виникає конфлікт між молокопереробниками та власниками підсобних господарств, здавачами сировини. Молочні «королі», не знижуючи ні на копійку вартість своєї продукції у магазинах, без докорів сумління урізають доходи своїх партнерів-селян.

Труда багато, толку — мало

На базарчику в центрі 25-тисячного містечка Ватутіного господиня Тетяна пропонує товар власного виробництва, розфасований у скляні баночки й пластикові пляшки: масло, молоко, сир, сметану. Поруч стоїть бувалий у бувальцях велосипед. Ним Тетяна мало не щодня долає п’ять кілометрів від села Стебного до міста. Встає о четвертій ранку.

Тетяна каже: ще торік здавала молоко заготівельникам, а тепер не робитиме цього, бо «нема дурних» віддавати його майже задарма.

— Не хочу ледарів та шахраїв годувати, які потім на «Мерседесах» їздять та з нас сміються! — пояснює жінка. — Не хочу надриватися на панів, котрі за безцінь молоко забирають та ще й дурять при розрахунках. Не потрібна мені така комерція!

Позбутися молочної «комерції», щоправда, частково, планує й подружжя Івана Петровича й Любові Борисівни Вовків із села Вільшана Городищенського району. Поки що селяни тримають двох корів, від яких щодня здають заготівельникам 20 літрів молока.

— Але ж молоко наше ні по чому, — каже господиня. — Взимку давали за літр по гривні сімдесят. Потім по гривні п’ятдесят, по гривні двадцять...

— Ага, це вчора розплатилися зі мною по гривні двадцять, а сьогодні — вже по гривні, — обурюється Іван Петрович. — Коли люди допитуються заготовача, чого це так, він відказує: «Я тут ні при чому. Мені так начальство сказало». Тепер треба вже не «крайнього» питати, а до влади звертатися. Вони ж поставлені для того, щоб нас захищати!»

Щоб прогодувати своїх корів, подружжя Вовків на двох гектарах паю сіють кукурудзу на пашу, ячмінь, люцерну. Трудяться від смерку до смерку. Ніколи не їздили на моря відпочивати, та й не помишляли про таке... Бо де ж ті гроші, за що їхати?

— Невигідно тримати корову, а тим паче дві, — резюмує тітка Люба. — Люди позбуваються корів, будемо продавати й ми одну, бо труда багато, а толку — мало. Подумайте: за двадцять літрів доброго молока — двадцять гривень. Що за них тепер купиш?!

Зиск за рахунок селян

Спад закупівельних цін на молоко стався всюди по Україні. Начальник відділу тваринництва Головного управління агропромислового розвитку Черкаської ОДА Анатолій Чернецький пояснює це сезонним збільшенням виробництва молока на селі.

— Улітку молока вдвічі більше, ніж узимку, — каже Анатолій Григорович. — А оскільки молоко не може зберігатися довго, селяни змушені віддавати його за цінами, які правлять молокозаводи. Це неправильно. Так не повинно бути!

Усі молокопереробники тримаються єдиної політики: в пік «великого молока» отримати максимальний зиск. Вони виправдовуються, мовляв, ціну знижують обґрунтовано, це диктує їм ринок. За словами начальника відділу заготівлі молока Звенигородського сиркомбінату Олексія Пономаренка, зараз молокозаводи працюють з мінімальною рентабельністю.

— Якщо раніше сировина становила 50—60 відсотків собівартості кінцевої продукції, то сьогодні цей показник значно знизився, — каже він. — Молоко треба довезти й переробити, а вартість доставки через підвищення ціни пального зросла в кілька разів. Мусимо якось викручуватися.

«Але чому вони викручуються за наш рахунок? — запитують власники корів.

«Молоко не тих стандартів...»

Виробники кажуть: ще одна причина здешевлення закупівельних цін на молоко — його якість. На міжнародній конференції «Агробізнес України та СОТ» президент молочних підприємств України Лідія Карпенко заявила, що «українська молочна галузь не готова працювати в умовах, які диктує Світова організація торгівлі». Це пов’язано з «недостатньою гармонізацією українських стандартів якості на молочну продукцію з міжнародними».

Крім того, за словами Л. Карпенко, вступ України до СОТ ускладнить роботу українських молокопереробних підприємств через зростання ввезення із-за кордону молочної продукції, мито на яку доведеться знизити втричі проти теперішнього.

Певно, не всі наші молочарі витримають таку жорстку конкуренцію. Як стверджують наші ж спеціалісти, сьогодні молока, яке відповідало б європейським стандартам, у господарствах області не густо. Бо для цього потрібні сучасні технології його виробництва й переробки: доїльні апарати, холодильні камери тощо. Приміром, у нас на Черкащині з п’ятнадцяти молокопереробних підприємств уже зупинилося чотири: в Городищі, Корсунь-Шевченківському, Смілі та Умані.

З трибуни Верховної Ради пролунала думка, що, відповідно до вимог СОТ, «нам треба буде відмовитися від ручного доїння й узагалі від заготівлі молока в домогосподарствах у зв’язку з тим, що це не відповідає ветеринарним і фітосанітарним нормам».

Авжеж, не відповідає! Усе в нас не таке: і техніка, й люди, й корови, й молоко, бо воно, бачте, контактує з повітрям! Але ж за які гроші селянин придбає доїльний апарат і облаштує морозильну камеру? Тож поки що він працює «по-дідівськи».

Так само працює і більшість наших молокопереробників. Замість того, щоб удосконалювати виробництво, модернізовувати пункти заготівлі, підтримувати свого приватного постачальника, вони ріжуть курку, яка несе їм золоті яйця.

За даними Головного управління агропромислового розвитку, сьогодні 63 відсотки товарного молока на Черкащині виробляється у дядькових дворах. За неповних півроку селяни позбулися більш як 700 корів, і процес набирає обертів. Що ж, коли нема кому в державі зменшити апетити, усовістити власників молокозаводів, — споживатимемо стандартизоване консервоване «сотівське» молоко.

Лідія Титаренко, Володимир Безуглий.

Черкаська область.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.