Чи варто реформувати судову систему неправовим способом?

Останнім часом з новою силою розгорілися дискусії довкола ухвалення законопроектів «Про судоустрій України» та «Про статус суддів». Зокрема, голова Верховного Суду Василь Онопенко звернувся до Президента з відкритим листом, у якому фактично звинуватив Віктора Ющенка у спробі «руйнації вітчизняної судової системи». У відповідь заступник глави секретаріату Президента Ігор Пукшин зазначив, що насправді за заявами голови Верховного Суду «стоїть намагання уникнути відповідальності за стан справ у судовій системі держави» та «особиста зацікавленість у збереженні власної посади». Тим часом Комітет Верховної Ради з питань правосуддя готує ці законопроекти до другого читання, хоча раніше секретаріат Президента зазначав, що документи ухвалено в першому читанні в період нелегітимності парламенту. Висловити свою думку з цього приводу ми запросили заступника голови Комітету Верховної Ради з питань правосуддя Олену Шустік.

— Зазначу, що сьогодні ніхто не заперечує необхідності проведення судової реформи в Україні, однак дуже важливо, щоб унаслідок цього громадяни отримали швидкий та простий доступ до правосуддя і гарантію неупередженого та справедливого рішення. Саме тому доцільно поставити запитання: чи сприятимуть утвердженню такої судової системи запропоновані законопроекти? Переконана, що ні. Мало того, вважаю, що можемо говорити про політичне замовлення та навіть не ухвалення, а протиснення, причому поспіхом, законопроектів, які кардинально змінюють систему судоустрою в країні. Тим часом складна й повчальна доля цих законопроектів вказує на неприпустимість застосування неправових методів під час реформування правової системи.

Отже, нагадаю, що ще в 2005 році Президент своїм підписом затвердив концепцію судівництва, яка й мала стати основою майбутніх законопроектів про судоустрій та про статус суддів. Та невдовзі з’явився президентський варіант законопроектів, напрацьований, на жаль, іншою робочою групою. Як наслідок, внесені законопроекти суттєво відрізнялися від положень згадуваної концепції, тож під час підготовки цих двох документів до першого читання в експертному середовищі та серед суддівського корпусу розгорнулася активна дискусія стосовно їх змісту. Зокрема, зі зверненнями до Президента та з закликами до парламенту не руйнувати судову систему звернулися і Рада суддів, і з’їзд суддів. Здавалося, що Президента вдалось переконати, і він відкликав ці законопроекти з Верховної Ради фактично в один день з розпуском парламенту.

— І якраз тому існує думка, що насправді Президент відкликав ці законопроекти у зв’язку з нелегітимністю парламенту.

— У цьому питанні пропоную керуватися листом Президента до тогочасного Голови Верховної Ради Олександра Мороза від 2 квітня 2007 року, в якому Віктор Ющенко зокрема наголошує, що судова реформа, з огляду на її надзвичайно важливе значення для суспільства і держави, має здійснюватися виважено, юридично обгрунтовано, з чітким прогнозованим результатом. Далі Президент зазначає: враховуючи, що Верховним Судом, органами суддівського самоврядування, юридичними громадськими організаціями та провідними вченими після внесення цих законопроектів на розгляд парламенту висловлено зауваження концептуального характеру, які потребують вивчення ще до ухвалення рішення щодо цих проектів законів, «відкликаю проекти законів «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» та «Про внесення змін до Закону України «Про статус суддів». Тобто, Президент визнав, що його законодавча ініціатива була недосконалою та не базувалася на концепції судівництва, що й стало головною причиною їх відкликання. Проте 3 квітня 2007 року, незважаючи на відкликання цих законо-проектів, антипрезидентська більшість Верховної Ради проголосувала за їх ухвалення в першому читанні.

— Разом з тим можемо констатувати, що Президент неодноразово наголошував на нелегітимності ухвалення законопроектів після видання указу про достроковий розпуск парламенту. І якраз тому пізніше Верховна Рада ухвалила спеціальну постанову про підтвердження голосування за деякі законопроекти після 2 квітня 2007 року, до якої не було включено законопроектів про судоустрій та статус суддів.

— Постанова парламенту «Про підтвердження результатів голосування щодо законів України, прийнятих Верховною Радою в період з 3 квітня по 29 травня 2007 року», якраз і свідчить, що й сам парламент визнав голосування за ці законопроекти нелегітимним. Мало того, коли в листопаді минулого року було приведено до присяги новий склад парламенту, на ім’я його нового Голови Арсенія Яценюка надійшов лист від керівника секретаріату Президента Віктора Балоги, який містив чіткий перелік законопроектів, схвалених у першому та наступних читаннях з моменту розпуску парламенту 2 квітня 2007 року. Якраз у додатку до цього листа секретаріат Президента зазначав, що ці два законо-проекти потрібно перерозглянути, бо в першому читанні вони прийняті нелегітимно. А оскільки законопроекти не можуть автоматично переходити з одного скликання в інше, то їх потрібно було по-новому зареєструвати та знову розглядати в першому читанні.

Тогочасна логіка секретаріату Президента зрозуміла і юридично виважена, бо якщо допустити нелегітимне ухвалення законопроектів, що регулюють діяльність судової системи, то таким чином буде поставлено під питання кожне призначення судді та кожне наступне рішення суду. Крім того, всі ці дії дуже легко оскаржуються в суді.

Та, на жаль, на цьому історія цих законопроектів не закінчується, оскільки їх перереєстрував Сергій Ківалов як голова профільного комітету. На мою думку, це питання також потребує спеціального розслідування, оскільки відповідно до норм Регламенту законопроекти, внесені й не прийняті до завершення строку повноважень Верховної Ради певного скликання в першому читанні, вважаються відкликаними і мають бути зняті з розгляду.

Тож у мене складається враження, що ці документи лежали собі до певного часу, а коли суди стали ухвалювати рішення, які не подобалися певним політичним силам (згадаймо рішення по «Дніпроенерго» чи стосовно судді Конституційного Суду Сюзанни Станік), їх було знову витягнуто на світ божий. І цей час «Ч» настав 17 червня 2008 року — саме цього дня з’явився черговий лист Президента до Голови Верховної Ради, в якому В. Ющенко наполягає на «невідкладному розгляді» в другому читанні законопроекту, який об’єднує проекти законів про судоустрій та про статус суддів. Тобто, ще вчора ці документи вважалися ухваленими в першому читанні нелегітимно, а вже сьогодні їх, з’ясовується, об’єднали в один законопроект і готують до розгляду в другому читанні.

— Але ж цим Президент фактично нівелює свій указ від 2 квітня 2007 року про дострокове припинення повноважень Верховної Ради! Ніхто ж не заперечує права глави держави вносити на розгляд парламенту законопроект стосовно реформування судової системи, але, враховуючи історію цього питання, цілком очевидно, що Президент мав подати його для розгляду в першому читанні.

— Безумовно, це його право! Але погляньмо на дії Президента: спочатку він відкликає законопроекти, оскільки вони концептуально хибні, невдовзі секретаріат Президента підтверджує, що ухвалення в першому читанні було нелегітимним, а потім Віктор Ющенко враз закликає парламент до їх розгляду в другому читанні. У зв’язку з цим показовим є те, що голова Комітету ВР з питань правосуддя Сергій Ківалов уже вранці 17 червня демонстрував цей лист членам комітету, а 18 червня виніс законопроект на розгляд комітету. До речі, оскільки на листі Президента відсутня резолюція Голови Верховної Ради, то в мене складається враження, що лист було передано особисто Ківалову, хоча, за процедурою, після надходження листа він реєструється всіма службами, потрапляє до папки глави парламенту і вже останній накладає резолюцію для комітету.

— Як проходило засідання комітету?

— Воно було схоже на фарс. Таблицю з поправками на 201 сторінку було роздано членам комітету лише за 10 хвилин до початку засідання. Хіба можна за цей час об’єктивно оцінити фундаментальний законопроект та розібратись у 761 поправці до нього?! Мало того, на засідання комітету не запросили парламентаріїв, які не є членами комітету, але вносили свої поправки. Але найцікавіше те, що на час розгляду в першому читанні ці законопроекти не містили положень, котрі наділяють Президента додатковими повноваженнями. Швидше за все їх було внесено за день чи два до розгляду в комітеті, що також може свідчити про кулуарну домовленість. При цьому ініціатори таких поправок цілковито ігнорують статтю 106 Конституції України, котра чітко визначає перелік повноважень Президента. Очевидно, що в разі ухвалення цього законопроекту його буде визнано неконституційним, оскільки дані поправки не тільки розширюють повноваження Президента, а й повертають йому повноваження стосовно призначення голів судів на адміністративні посади, які свого часу вже були визнані Конституційним Судом неконституційними. Тобто, як на мене, відбувається звичайний торг, причому дуже небезпечний для самого Президента, бо сьогодні регіонали дають йому своєрідний карт-бланш, але ніхто не дасть гарантії, що завтра вони ж не звернуться до Конституційного Суду і не скасують усі ці повноваження.

— Тим паче, що над цим рішенням Конституційному Суду не доведеться надто довго працювати, він вже оцінював подібні положення.

— Абсолютно точно! Конституційний Суд уже визнав таким, що не відповідає Основному Законові, повноваження Президента щодо призначення керівників судів. Але головне завдання фігурантів цих подій — поділити між собою повноваження з призначення голів судів та отримати повний контроль над судовою системою. Ви ж розумієте, що коли Президент має можливість одноосібно призначити голову суду, то вранці він може його призначити, а якщо суд не ухвалить необхідне рішення, вже ввечері зняти чи перевести в інше місце.

— Чи ставилося під час засідання комітету питання про нелегітимність підготовки цього законопроекту до другого читання?

— Фактично з цього й розпочалося засідання. Я перелічила причини, з огляду на які цей розгляд не може вважатися легітимним, однак більшість на це не зважила і, порушуючи процедуру проходження законо-проектів через комітет, в шаленому темпі «розглянула» 761 поправку.

— Як відбувалося голосування?

— Я нагадаю диспозицію в Комітеті Верховної Ради з питань правосуддя. Засадничо по 12 представників повинні мати і коаліція, і опозиція. Однак після того, як представник БЮТ Євген Корнійчук перейшов працювати у виконавчу владу, в коаліції стало на одного члена комітету менше. Під час засідання комітету 18 червня були присутні 10 регіоналів, 9 бютівців та представники «НУ—НС» Юрій Кармазін і Юрій Бут. Голосування засвідчило, що в комітеті було сформовано «широку коаліцію» за участю регіоналів та представників «НУ—НС», котра й підтримала всі свої поправки. Ключовим виявився голос нашого колеги по коаліції Юрія Кармазіна.

— Олено Юріївно, перейдімо до суті законопроекту. Ви вже зазначали, що зміст деяких його положень, як-от стосовно призначення Президентом суддів на адміністративні посади, Конституційний Суд уже визнав неконституційним. Те саме може спіткати й пропозицію про наділення Президента правом вносити подання стосовно призначення на посаду та звільнення з неї голови Верховного Суду?

— Знаєте, тут уже навіть не треба звертатися до Конституційного Суду, вердикт щодо цих норм оприлюднений давно. Конституція не наділяє главу держави повноваженнями вносити подання на призначення голови Верховного Суду. Під час обговорення на комітеті цього питання та питання призначення голів судів деякі члени комітету посилалися на міжнародні стандарти та рекомендації Венеціанської комісії, проте часто ці рекомендації трактують дуже довільно. Наприклад, в офіційному перекладі рекомендацій Венеціанської комісії стосовно призначення суддів на адміністративні посади чітко зазначено, що ці повноваження мають належати до компетенції органів суддівського самоврядування, однак деякі «знавці» цей абзац чомусь пропускають і відразу ж переходять до наступного, мабуть, вигіднішого. Те саме стосується й наділення Вищої ради юстиції повноваженнями вносити подання про призначення суддів на адміністративні посади та про їх звільнення — Венеціанська комісія також не виключає такої можливості, однак за умови, що більшість у ВРЮ складатимуть судді, але для цього необхідно внести зміни до Конституції.

— Одним з головних аргументів прихильники ухвалення цього законопроекту називають те, що таким чином судочинство буде наближене до людей та стане прозорішим. Але водночас існує думка, що Верховний Суд на сьогодні є справді останньою інстанцією, здатною спрямувати судовий розгляд на законні рейки. У разі ж ухвалення цього законопроекту Верховний Суд фактично буде перетворено на своєрідну «англійську королеву», котра здійснюватиме перегляд справ лише за виняткових обставин.

— Погоджуюся, що нині Верховний Суд справді є стримувальним фактором, який у більшості випадків не допускає ухвалення неправових рішень. Насамперед це досягається завдяки роз’ясненням та рекомендаціям пленуму Верховного Суду, які є обов’язковими для застосування в судах і які проектом пропонується ліквідувати. Окрім того, якщо якийсь суд свідомо чи несвідомо схибив, то саме Верховний Суд здатен виправити ці рішення. Для чого перед розглядом справи по «Дніпроенерго» хотіли швиденько ліквідувати функції та повноваження Верховного Суду в частині перегляду рішень Вищого господарського суду? Для того, щоб ВГСУ ухвалив відповідне рішення і вже ніхто не міг його переглянути чи скасувати. Так от пропонований законопроект якраз і ліквідовує роз’яснення та рекомендації пленуму Верховного Суду. То скажіть, в цих умовах буде легше чи складніше отримати замовлене рішення суду?

— А особливо, якщо в разі ухвалення цього законопроекту буде утворено чотири вищі судові інстанції.

— Саме так! В умовах, коли Верховний Суд цим законопроектом перетворять на «англійську королеву», просто нікому буде контролювати оці чотири вищі судові установи. До того ж, судова практика стане розрізненою. Водночас у законопроекті прописано: за все, що відбувається в судовій системі, відповідає Верховний Суд. Чи може він у таких умовах за щось відповідати? Тому вважаю незайвим нагадати, що Конституція чітко визначає: найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд; отже, щоб переглянути цей його статус, спочатку щонайменше потрібно внести зміни до Основного Закону.

А що стосується спрощення доступу громадян до правосуддя, то насправді ухвалення цього законопроекту призведе до того, що громадяни будуть змушені блукати своїм районом чи областю і думати, до якого суду звернутися з позовною заявою: адміністративного, господарського, кримінального чи цивільного, окружного чи місцевого дільничного. Нині навіть не всі юристи розуміють різницю між ними, а людина без юридичної освіти хіба зможе дати цьому раду?..

Окрім того, в разі ухвалення цього законопроекту також потрібно буде вносити суттєві зміни до процесуальних кодексів. В тому числі і щодо чисельності суддів. За цим проектом кількісний склад Верховного Суду має зменшитися з 96 до 16 суддів, але хіба в разі створення окремих чотирьох вищих судів їх кількість стане меншою? А додаймо до цього чотири окремі апарати. І, знову ж таки, чому ініціатори цього законопроекту не зважають на те, що свого часу КСУ визнав утворення вищих цивільного і кримінального судів неконституційним? Чому ж ми тоді знову до цього повертаємось?

Врешті-решт, у рекомендаціях Венеціанської комісії, на яку так часто посилаються прихильники цього законопроекту, чітко зазначається: «Запропонована система судів є досить складною та розгалуженою. Хоча ця система простіша, ніж пропонувалося попередніми законопроектами (які передбачали додатково окремі касаційні суди), передбачаються чотири рівні судів і кожен рівень сам по собі розділяється на господарські суди, цивільні суди, адміністративні суди та кримінальні суди. Очевидно, чим складніша судова система, тим більший ризик виникнення процесуальних затримок». Отже, на мій погляд, сьогодні потрібно розробити новий законопроект стосовно реформування судової системи та розпочати його розгляд у Верховній Раді з першого читання, бо годі сподіватися, що закон, ухвалений у неправовий спосіб, сприятиме утвердженню справді незалежної та ефективної судової влади.

Вів розмову Сергій ЛАВРЕНЮК.