Цей філософський постулат мудрого українця Григорія Сковороди, поза сумнівом, відомий Іванові Миговичу, народному депутату двох скликань (ІІІ і ІV), доктору філософських наук, професорові. Про це свідчить книжка «Захищаючи права закарпатців», яка з’явилася в ужгородському видавництві.

Книга відображає головні напрямки депутатської діяльності. Автор пояснює логіку своїх дій і принципову позицію в непростих ситуаціях, коли доводилося рішуче й беззастережно відстоювати ідеали правди і справедливості, збереження історичної пам’яті, гуманістичні основи життя народу України, щоб здолати зневіру і пасивність людей, егоїзм, протистояння за національними, територіальними, конфесійними, мовними, етнічними ознаками. «Хочеться застерегти нинішніх народних обранців і можновладців від марних клопотів і помилок, — пише Іван Мигович, — допомогти бодай чимось людям мислячим, небайдужим, діяльним, які прагнуть вивести Україну і наш край з системної, всеохоплюючої кризи на шлях розвитку і прогресу».

Перший розділ «З парламентської трибуни» — тексти 58 виступів (далеко не всі) на пленарних засіданнях Верховної Ради. Теми найбільш актуальні й значущі: ліквідація руйнівних наслідків повеней 1998 та 2001 років, захист закарпатських лісів від хижацького вирубування, збереження деревообробних підприємств, створення нових робочих місць і підтримка підприємництва, умови інвестиційної привабливості. У центрі повсякденної уваги були також розвиток культури і мови національних меншин, ситуація в закладах культури, стан сільської медицини та оздоровлення дітей, протидія поширенню наркоманії та алкоголізму, СНІДу та інших «принад» капіталізації України.

Другий розділ — 78 документів (теж лише частка), що були направлені у різні державні органи. Вони стосувалися незаконного будівництва в заповідних зонах, зловживань у приватизації майна підприємств, розпродажу землі, викорінення корупції в органах місцевої міліції. Іван Мигович першим порушив проблему оплати праці та дотримання законодавства України на спільних і приватних підприємствах, становища наших трудових емігрантів у близькому і далекому зарубіжжі, квартирного забезпечення сімей колишніх військовослужбовців. Він тричі звертався до найвищих правоохоронних інстанцій України щодо розслідування причин загибелі ректора Ужгородського національного університету В. Сливки, бо версіям місцевих правоохоронців громадськість як не довіряла, так і досі не довіряє.

Третій розділ книжки відображає активну роботу автора як журналіста, яку він починав у Воловецькій районній газеті в далекому 1962 році. Вона навчила його спостережливості, невимушеної манери розмови з читачем, пошуку власного стилю.

У книзі висвітлено чимало фактів, зроблено посилань на документи, які пояснюють (а не оправдовують) абсурдні дії влади за часів незалежності України. Зокрема, події в Мукачевому 2003 року, коли тодішня обласна державна адміністрація з відома головного чиновника адміністрації Президента Леоніда Кучми намагалася по-єзуїтському нав’язати свою волю громаді міста. Іван Мигович про це каже так: «Дехто сподівався, що я буду піддакувати владі. Я ж виступав не за якогось з кандидатів окремо, а за елементарну законність, за право людей різних поглядів у Мукачевому відстояти демократичні цінності, традиції місцевого самоуправління».

Василь ДЗЬОБАК, кандидат історичних наук.