Коли дати з біографії збігаються з датами історичними, можна навіть через 90 років з документальною точністю відновити події, які довелося пережити людині. 1918 рік: революція, УНР, громадянська війна, тиф. Саме на нього заслабла породілля, коли на світ з’явилася дівчинка, яку назвали Марія. Розкуркулення — це вже коли «тринадцятий минало». Голодомор — час ранньої юності. Нині сказали б — складний підлітковий вік. Сьогодні Марії Броніславівні КЛЕПКО — 90. Але вона досі стежить за політичними подіями і дуже переймається тим, що відбувається в державі. Мабуть, причина в біографії. Вона народилася на Житомирщині в польському селі Юзефівка. Саме в польських селах Житомирщини і Хмельниччини в середині 30-х років відбувалося те, що стало генеральною репетицією сталінського «переселення народів». Офіційно вважається, що перші масові депортації за національною ознакою розпочалися у 1937-1938 роках. І першими постраждали корейці з Далекого Сходу. Біографія Марії Броніславівни свідчить про інше.

Спочатку виселяли куркулів

— Наше село було невелике — 200 дворів. Жили тут тільки поляки. По-польськи молилися, ходили до польської школи. Мій батько там учителював.

А як почалося розкуркулення, то першими на Сибір пішли найбагатші. Хоча, як на наші часи, не такі вони й були багаті. Наприклад, наша сім’я: батькам у спадок дісталося 14 гектарів землі. А в сім’ї — дев’ять душ: батько — Броніслав Йосипович Дермановський, мати — Аделя Павлівна (з дому Райковських), бабуня Юзефа і нас, дітей, шестеро. Ми народжувалися одне за одним, одне одному допомагали і одне за одним гляділи. А матері треба було на всіх наварити. Щоб одягти — насіяти льону, обробити, напрясти, наткати і пошити сорочки... З продуктів нічого не купували, тож треба було хазяйство попорати, поле обробити. Працювали і старі й малі. Я пам’ятаю тільки, три роки, як ми ще малі були, в нас працювала дівчина Ядвіся. Вона мамі по господарству допомагала. А так — усе самі. Такі ми були куркулі.

— Коли почалася колективізація?

— На початку 30-х. До нас прийшов чоловік на прізвище Козоріз і давай усі комори відкривати, переписувати, що ми маємо. А батько того не стерпів і вигнав його. То той Козоріз, ідучи, приказував: «Ти ще мене запам’ятаєш». І ось одного дня понаїхало до нас... А батька саме вдома не було. Він ще здалеку почув, що собаки брешуть, а у дворі розруха. І вже до хати не вертався. Пішов на Польщу, до мого старшого брата Броніслава (він там учився). Там 1934 року тато й помер. А Козоріз нам так сказав: «Його щастя, що втік. Я б його до Баранівки не довіз. По дорозі розстріляв би».

...У лютому 1930-го вже прийшли по брата Мечислава (йому було 23 роки). Арештували, зачинили в закинутій хаті. Друзі вмовляли його тікати, але куди ж він утече, як документів немає? І завезли брата аж в Алтайський край. Рік відсидів у тюрмі, а потім під Іркутськом опинився. Писав звідти: «Як не втоплюся в болоті, то мене комарі чи мошкара з’їдять».

Маму вислали восени 1930 року. Приїхали вночі, забрали її, сестру, ще одного брата — і всіх трьох у той само Іркутськ... Тоді забирали геть і з дітьми малими. То всі ті діти по дорозі вимерли. Мама розказувала: «Страшно. Встанеш рано — з одного боку мрець, з другого мрець...»

А нас, трьох найменших, хвалити Бога, залишили з бабусею Юзефою. Тільки жити теж не давали. Дах на хаті розібрали...

— Навіщо?

— А просто так. Їм не журба була, де нам жити. І почали нас розбирати люди. Я пішла до двоюріднього брата його дітей глядіти. Сестру Амелю взяли люди, в яких своїх дітей не було. Але потім у них аж двоє одне за одним народилися... А найменший братик Юзік (йому було 6 років) залишився з бабунею. Вони то в одних сусідів поживуть, то в других. Отак і перебивалися.

Тим часом брат із сестрою повтікали з заслання. У сестри був наречений у селі, у міліції працював. То як вона приїхала, вони й одружилися. Але його за це з міліції вигнали. А братові вдалося зробити документи, і він перебрався на Донбас. Там і зостався жити. Вирішила і мама з Сибіру тікати. Та її впіймали і посадили в Полонному до в’язниці. Я пам’ятаю, як крізь дірку в паркані пробиралася і пролазила до вікна з нею побалакати. А потім її випустили. Були якісь душі і між тими катюгами.

Вже як мама повернулася, то всіх своїх дітей позбирала, і стали ми всі разом жити у приймах. Якось гнали свою біду. Городину посадили. Голодовку пережили. В нас у селі взагалі в 33-му мало повмирало, бо ліс поруч. Ми ходили на лісозаготівлі. І я, мала, теж ліс рубала. За це можна було в їдальні пообідати і давали кусок хліба. Нічого так не хотілося, як хліба...

Потім — 1934-й. І знов почали людей виселяти. Цього разу на Донбас. Коли було друге виселення, то з собою вже дозволили брати речі. З моєї сім’ї на Донбас вивезли сестру, що за міліціонера вийшла заміж.

А в 36-му вимели вже всіх

Спільне рішення ЦК КП(б) та Раднаркому Казахстану «Про переселенців з України» було ухвалено 16 лютого 1936 року. Планувалося переселити 10 600 сімей, розширити в Казахстані площі під цукровий буряк і розпочати розвиток цукрової промисловості. В постанові Раднаркому від 28 квітня 1936 року визначалися головні казахстанські області, куди збирались переселити депортованих. Планувалося, що до червня люди встигнуть закінчити посівну. Переселяли переважно поляків, проте були й німці. План — перевиконали. В червні і вересні 1936 року до Казахстану вивезли 14 048 сімей. До першої групи депортованих увійшло 35 829 поляків.

— У 36-му році вже не розкуркулювали. Людей вивозили за те, що вони поляки. Перед тим за кілька років закрили польську школу. Тобто саму школу не закрили, але в ній вже викладали українською і російською. Навіть німецьку вивчали, а ось польську — ні. Почали до нас підселяти українців з Київської області.

І тут у травні вивішують оголошення, що за місяць усіх поляків буде виселено в Казахстан. Люди руки опустили. Уже все обсіяне, городи обсаджені, але ніхто нічого не полов, не робив. І в червні всіх зібрали, погрузили в ешелон і відправили в Казахстан у Кокчетавську область. Висипали у ковил-траву. Почали вони землянки рити. Жили, мов у концтаборі. Комендант нікого не відпускав, щоб люди не могли порятунок знайти. Вони, бідні, повзком діставалися до якогось аулу, щоб виміняти речі на харчі... Люди дуже мерли. Малі діти то всі повмирали. Але й там змогли люди обжитися. Бо то ж не якісь злодюги чи ледарі були. Працювати вміли. Побудували село, назвали його Вишнівкою. А в нашій Юзефівці зі 150 сімей залишилося тільки 30.

— То когось усе-таки залишили?

— Українців, які до нас переселилися, тих, хто встиг з українцями одружитися, і зовсім немічних. Мене не вивезли, бо я за українцем була. Але й страшно стало жити... Пустка. Собаки виють. Ні світла, ні Бога.

Ці, що з Київщини приїхали, швидко повтікали. Залишилися тільки ті, що підженилися. А наше село заселили українці з навколишніх сіл. Позаймали порожні хати. Стали обживатися. Але в 1939 році село знов закомандували знести. У нас була хутірна система, то майже всі хати зруйнували, зробили новий план села, накреслили вулиці і по номерах показали, хто де має жити. І тоді вже перейменували Юзефівку на Йосипівку.

— А як поляки з українцями мирилися? Не було непорозумінь?

— Та ні. Як були перші хвилі виселень, то й українців розкуркулювали. Свої ж і розкуркулювали. А як уже поляків на Казахстан вивозили, то київську міліцію пригнали.

— Вашу матір теж у Казахстан вивезли?

— Маму мою не в Казахстан, а до в’язниці відправили. Я вже заміжня була, і ми з чоловіком поїхали на його батьківщину. А як повернулися, то мами вже не було. Розказали нам, що вночі приїхала по неї міліція і забрала. І відправили маму аж у Томськ. Це вже було у 37-му.

31 липня 1937 року Політбюро підтримало наказ наркома внутрішніх справ про початок репресій проти «колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників», які «повернулися після відбуття покарання, втекли з таборів чи трудпоселень або ухиляються від розкуркулення і продовжують вести активну антирадянську діяльність».

— Мама рік провела у в’язниці, захворіла, потрапила в лазарет. Туди їй і вирок принесли — стаття 58. Прийшов слідчий і каже: «Громадянко Дермановська, вас уже засуджено. Підете в табір, там вам легше буде». А вона йому: «Громадянине начальнику, ви скажіть, у чому я завинила?» А він: «Вас засудили за шпигунсько-повстанську діяльність». — «А що воно таке? Поясніть, бо я ж неграмотна». — «Пропаганда проти радянської влади». Їй дали три роки і відправили в табір в Ігарку. Поки її туди везли, то мама ноги обморозила. Геть і шкіра позлазила. Але вижила, горенько, якось. Було їй тоді 53 роки. Мама розказувала, що в таборі їй справді легше стало. Там були всі політичні: професори, лікарі, учені. Одне одного підтримували. Мама мала гарний голос, у самодіяльності виступала. Комусь випере, комусь підшиє. Але ми того не знали, бо вона листи чомусь не писала. А може, не доходили. Повернулася вона перед 8 березня 1940-го року. І то, горенько, прописувати її не схотіли. Ледве аж у Житомирі вимолила, щоб її на один рік прописали. Але ще й рік не вийшов, як війна почалася. Так мама зі мною і залишилася. І ще 11 років ми з нею прожили.

А як війна, то забрали чоловіка — загинув, забрали брата — загинув, забрали швагра — загинув. Щоб вона згоріла, та війна!

— Маму реабілітували?

— Реабілітували вже в 90-х. А при Хрущові трохи наших людей з Казахстану повернулося. Але не всі, бо люди на новому місті обвиклися, обжилися. Сьогодні в селі з тих старих поляків залишилася тільки я.