Дорога, що веде до сонця...

Іван ПЕРЕПЕЛЯК народився 7.11.1943 в селі Оболонь Семенівського району Полтавської області. Поет, прозаїк, драматург. Закінчив Харківський державний університет (1972). Завідував відділом обласної молодіжної газети. З 1993-го -голова Харківської письменницької організації Національної спілки письменників України. Почесний громадянин с. Оболонь. Учасник бойових дій (Куба, 1963). Нагороджений Почесною грамотою кубинських Збройних сил, медаллю солдата-інтернаціоналіста першого ступеня і медаллю операції «Анадир» (Карибська криза). Відзначений нагородою за натхненну роботу на благо Харківщини (2000). Має диплом і медаль «Харків’янин сторіччя» (2001). Вручено диплом Міжнародного академічного рейтингу популярності «Золота фортуна» (2002).

Автор книжок лірики та поем «На березі світання» (1976), «Тополина Оболонь» (1979), «Над Сулою-рікою» (1983), «Ратний час» (1990), «Вибране» (1992), «Остання любов гетьмана» (1994), «Бунт» (1995), «Неопалима купина» (1997), ‘«Козацький монастир» (1995), «Поезії» (1999); драматичних поем «Григорій Сковорода» (2001) і «Початок вічності» (2002); художньо-документальної повісті «Великий степ» (1985); п’єси «Козацький монастир» (1998).

Мені завжди здавалося це місто Івана Перепеляка особливим, надтактовним. Ще працюючи в «Робітничій газеті», я, приїжджаючи до Харкова, неодмінно бував зустрінутий нашим кореспондентом. Ніколи не дзвонив, щоб не турбувати. Але Анатолій Караванов (царство йому небесне!) стояв на пероні напрасований, виголений, видний. З Іваном Перепеляком ми десять років, у найбурхливіші роки боротьби проти безкультур’я, «гаранта» і властей, пліч-о-пліч відстоювали право письменника на творчість і невтручання в його буття й талант. Іноді він просив підтримати на остаточне утвердження людини в письменницькій посаді. Що й казати, недалекі люди завжди знаходять форми почванитись: які вони особливі в цьому світі! Недавні друзі-слов’яни — росіяни, скажімо, — прийми їх у надто достатній кількості, знову стануть качати права старшого брата. Була в президії дама, яка «валила» всіх росіян, іноді з лементом, погрозами. На чорне вона казала біле, на можливе — шуре-буре-попеляте. Звичайно, потрібна була українцеві Перепеляку, який очолював солідну за чисельністю письменницьку організацію, з божеською політикою рівності талантів, допомога, талановитий український поет був «поза грою» за раптовий спалах патріотизму в деяких, загалом дуже розумних, сильних у своєму високому ремеслі людей, яких і можна зрозуміти: століттями змучена під чужим чоботом нація бурхливо відроджувалася. Але не до поняття інших, які так само настраждалися під «ковпаком» диктаторської політики в усіх сферах життя, і, як правило, особливо серед майстрів роблення книг-історій країни. Ні, і в нових, щойно відкритих, можливостях утвердитись — не за рахунок інших. Так, об’єднуючись у Спілки письменників, не домовлялися.

Перепеляк у своїй організації був невразливо терпимий в тиску збоку. От він і просив мене, росіянина, підтримати дуже цікавого письменника, який пише російською. Книги завжди були достойні, але він щораз хвилювався.

...Я й забув, що дружина дзвонила Перепелякові. От звідки він довідався про наш приїзд у Харків! Ранньої рані стояв, як Толя Караванов, підтягнутий, виголений, послужливо гарний. Ніяких розмов! Він усе дізнався: куди нам треба їхати, що зробити. Знайшов таксі, яке точно знає місце, визначене нам.

— Ні-ні! Ні за які гроші! Я одержую тепер гарну пенсію! — казав він і про квіти моїй дружині, і про коробку харківських цукерок, що займала половину таксі.

Як у кіно, в кадрах я згадував, згадував, згадував. Міста завжди мають особливості. Тільки в Харкові міг народитися й жити Едик Лимонов, що написав книгу, на сьогоднішній день перевидану більш ніж у двохстах країнах. Тільки Людмила Гурченко, артистка, а не письменниця, створила книгу, прочитану всім Радянським Союзом. Тільки в Харкові я міг їздити в трамваї зі співаючим кондуктором, тільки тут я міг приходити в одну з робітничих контор, де завжди-завжди зустрічав мене усміхнений великий російський поет, завалений казенними паперами, — Борис Чичибабін. Безліч кретинів давила талант, а народ ховав його і ним пишався.

2.

Усього цього, про що я довідався з нових літературних довідників (і то невеликими тиражами, до масового читача це рідко тепер доходить), недостатньо, щоб добре познайомити з такими письменниками, як Іван Перепеляк.

Тепер, звичайно, інший розклад. Як сподобаєшся спонсору, як він тебе, використавши на сто відсотків, розкрутить. Наше уявлення про літературу, її проблеми незвичайно затуманене. В усі часи — і пушкінські, і далі-далі, і ближче-ближче, дуже спритні посередні письменники відштовхували літературу вічну. Слава Богу, потім усе просівалося, була мука і муки, потуги творчості. Люди, що затирали Пушкіна, відходили на цвинтар, їхні праці опинялись у вічних могильниках.

«Досвід» шаленства самореклами, вульгарщини і поганого смаку, безумовно, не менш страшний, ніж у минулі часи «керування» людей бездарних літературознавством — від створення Книги до її розповсюдження серед мас.

Харківська письменницька організація (у ній тепер понад шістдесят одиниць — Перепеляк під своє керівництво прийняв близько тридцяти чоловік) якось, усе вичікуючи кращих часів, намагається виживати. Маючи літературне ім’я, він багато чого в житті письменників налагодив на краще.

3.

Що б там не казали, але об’єднання письменників — велике діло. Можливо — приклад для всієї планети. Письменник від Бога — літературний літописець. Він залишає нащадкам на віки своє дітище — літературну історію народу. Впорядкування відносин Пишучий і розумна Держава у відсталих у писемності народів Російської імперії було справою майже першочерговою. Страшно подумати, скільки літературного паскудства творилося в глухі часи. І мимоволі повертаєшся до Всесоюзного письменницького з’їзду (1934 р.) зі спробою об’єднати «інженерів людських душ».

Перебудова зламала хребет і самому письменникові, і його ремеслу. Повторюю, прибутковому і досконалому. Відпустивши повіддя, держава втратила літературу хорошу. На якій люди вчаться мріяти, порядно жити, любити свою землю, цінувати свій рід, любити дітей. Врешті-решт — залишити як пам’ять про прожите історію, у даному разі — великого українського народу. Якщо я скажу, що Сталін багато читав, — не посміхайтеся. Він тиран. Але все одно наші нинішні вожді читають мало. Або не читають узагалі. Їм на бігу щось із книжок, які виходять, переказують. Нема коли! Нема коли, друже мій! Останній цар Російської імперії вів у сім’ї щодня уроки літератури. «Сьогодні ми будемо проходити легше, без Достоєвського! Про нього — завтра!»

4.

Максим Горький (хтось, звичайно, скривиться) казав тоді: «Спілка письменників створюється не для того, щоб фізично об’єднати художників слова, а й щоб професійне об’єднання дало їм можливість зрозуміти свою колективну силу: визначити з можливою ясністю різнобічність напрямків її творчості...»

У тому ж 1934-му було створено Спілку письменників України. Якось я вже згадував «кількісний склад» тодішнього українського об’єднання в «Голосі України». Об’єднувалося 120 членів і 73 кандидати в члени Спілки письменників.

Нині в НСПУ зібрано не менше двох тисяч професіональних письменників. Вищий суд у добровільному об’єднанні — з’їзд. У період між з’їздами — обране таємним голосуванням правління. Воно, у свою чергу, обирає президію і секретаріат.

Може, не наймогутніша, за київською, обласна організація Харківщини. Вище я згадував, що Іван Перепеляк таємним голосуванням обраний першою особою в ній. Він, крім того, що пише сам, працює з прозаїками, поетами, критиками, нарисовцями, драматургами. Пишуть до НСПУ українською, російською, єврейською, білоруською, молдавською, грузинською, грецькою, французькою, чуваською та іншими мовами.

У Харкові, як і у всіх обласних відділеннях НСПУ, є творчі секції. Перепеляк, як правило, устигає побувати на зборах усіх секцій. З перерахованого вище (досьє) видно: він різнобічний письменник, літературне ім’я в нього високе.

5.

Які люди жили і творили культуру (в тому числі книжкову) тут, у першій столиці! Видатні майстри слова і думки Григорій Сковорода, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко; тут вони, у цьому краї, зачинали свою славу. На Харківщині народився і вчителював автор «Словаря української мови» Борис Грінченко; світ збагатився науковими працями Олександра Потебні; тут розвинувся талант Василя Еллана-Блакитного, Миколи Хвильового, Олександра Довженка. Гордістю цієї землі була творчість письменників Ігоря Муратова, Роберта Третьякова, Володимира Добровольського і згаданого вже мною Бориса Чичибабіна. Останні названі мною писали російською мовою, що явно нині ігнорується нинішньою політикою навіть літературних, колись дуже популярних газет.

Чи гоже це в умовах якоїсь тягучої, зовсім не керованої тверезими від політики людьми, що не рахуються з частиною свого народу? А в письменницькому середовищі поділ — усім гріхам гріх. Спілка передбачає право кожного. Воно рівне. І беззастережно. Чим колись пишалися.

Тут торжествує талант. Талант — насамперед! Книга українською, російською, єврейською, вірменською... Книги зобов’язані бути гідними часові, нелегкому сьогоденню протистоянь.

Про це ми і говоримо в кав’ярні «Перша столиця». Крім Перепеляка, з нами дуже цікавий письменник Володимир Радіонов. Заздалегідь з ним здзвонилися — я привіз медаль премії імені Володимира Короленка. Усі ці роки російським письменникам у НСПУ під час нагородження цією премією вручали тільки диплом. Новий лауреат цієї нагороди, чудовий російський письменник Анатолій Крим, зумів зробити медалі для всіх лауреатів — і ще живих, і вже мертвих. Нагорода зобов’язана дійти до нагородженого не в половинчатому варіанті. Вона має бути в російських письменників, як і у всіх удостоєних премій, у повній відповідності!

Скромний, зворушений нагородою Радіонов розчулився. Обов’язково надягну на День Перемоги! До нас він приїхав із Чугуєва — поруч із Харковом. Він почесний громадянин Чугуєва, був льотчиком, пройшов нелегкий шлях. У письменницькому ремеслі — теж у пошані. Член правління харківської організації. Робить для загального добра письменників чимало. Я радів, коли довідався, що Радіонова удостоєно недавно ще й літературної премії імені Володимира Сосюри. Чи ж це не приклад для всього нашого останнього життя, де багато пупізму, ігнорування одне одного! А розумні — росіянину. І така премія! Виходить, можна зрозуміти одне одного, все налагодити, втрачене в останні непевні часи — стерти. І жити по справедливості, а не по поняттях, часом на межі, жахливо небезпечних балачок деяких літературних верховодів.

6.

Так, своїм прикладом Іван Михайлович Перепеляк учить побратимів не тільки писати, як колись казали, по-горьківськи, а думати не так «щасливо» за підтримки держави, і роблячи щось важливе для народу. Треба і виживати в смутні часи. І якщо для справжніх письменників вони не смутні — перехрестіться, святенники-ідоли. Держава, в умовах боротьби НСПУ спочатку з Кучмою, а потім з іншими, зараховувати стаж, письменницький вклад у бюджет країни (доходи ж бо деяких були величезні), у загальнонародне благо і не збиралася.

Журналістам — побоялися, дали можливість виправити пенсію: попрацював знов у держгазетах — перерахували!

Іван Перепеляк не став чекати, доки йому перерахують по-письменницьки. Автор багатьох відомих книг надів робу журналіста і тепер, як-то кажуть, на коні.

Скільки я бачив скривджених великих письменників! Якось тимчасово на роботу в «Робітничу газету» прийшов Іван Білик. Потім і його історичні книги виходили великими тиражами, їх розкуповували миттю, держава поповнювала свою ненаситну кишеню.

Дзвоню йому, лауреатові найпрестижнішої української премії імені великого Тараса Шевченка. Бідує. Так, тримають у журналі, просять працювати. А пенсія — нуль-нуль цілих і нуль-нуль десятих.

Інший приклад. Приходжу до Фонду НСПУ як директор фонду «Ветеран».

З майже сорока книг, які «вибив» Іван Перепеляк і які видані наприкінці того року і на початку нинішнього, одна — Василя Мисика, до сторіччя з дня народження. Мисик був «ворогом народу», страждав і не міг жити інакше, як хотілося комусь, перебуваючи під статутом Національної спілки письменників.

Людей, що нині мають квитки, перебувають під зобов’язаннями об’єднання, 60 одиниць. Усі вони мають і права. Нелегке їхнє життя. Щоб написати що-небудь вартісне, іноді потрібні роки й роки. Країна Україна поки що обрізала їм крила. У перехідних державах природною була б інша форма стосунків з Письменником. У Росії на третьому місці за доходами (після нафти й горілки) стоїть Книга. Але ми, певно, занадто багаті і маємо, мабуть, надлишок розуму. В нас його на мітингах і з трибун —- ціла палата, міста безсмертя городи не перегородиш. Чого лиш варте наше дурнувате протистояння на сміх усій планеті! Але, добродії, книги ще пишуться...

7.

Отже — «літературне ім’я» з повною віддачею душі і серця Народу! Гучно сказано? Цінуймо, нарешті, і письменника, який залишить після нас літературну історію — найбагатше слово для нащадків. Усе треба робити, щоб і про владу вперше суверенної тепер держави вони з чистою совістю залишили б добре слово, яке ввійде в літописи на цій святій землі, що колись народилися в печерах, писані і збережені як пам’ять і наука жити у світі по совісті, а не по поняттях...

* * *

Справжній поет завжди в багатолюдному просторі. Я знайомився з листуванням Перепеляка, воно велике, глибоке. Писали друзі, писали історики, писав Микола Вінграновський. Особливо зворушили мене листи (їх багато) Леоніда Вишеславського. Один з них з підписом «Голова Земної Кулі».

Потім ішла серйозна боротьба за це місце між дочкою Поета та одним з поетів. Але я ніколи собі не прощу той вечір у Миколаївському земляцтві, де ми були з Леонідом Вишеславським майже за одним столом. Він вирішив раніше поїхати, підійшов попрощатися. Я став умовляти його почекати нас: «Ми вас довеземо!»

У «Літературному імені» Івана Перепеляка, вірю, тихо присутні імена і Вінграновського (є лист від нього), і Вишеславського... І ще багатьох інших, таких несхожих на всіх.

Кінець квітня—середина травня 2008 р.