Один із зіркового дуету

Візитна картка. Олег Петрович Базилевич (на знімку), заслужений тренер СРСР, вихованець київського футболу, в «Динамо» виступав з 1957 по 1966 рік. Чемпіон СРСР — 1961 року, другий призер чемпіонатів країни — 1960 і 1965 років, володар Кубка СРСР — 1964. В єврокубках зіграв 5 матчів, забив 4 м’ячі. Виступав також за одеський «Чорноморець» (1966—67) і донецький «Шахтар» (1967—68). Провів у вищій лізі 228 матчів, забив 68 м’ячів...

Закінчивши грати, перейшов на тренерську роботу. 1969-70 — головний тренер ФК «Десна» (Чернігів), 1971 — головний тренер «Шахтаря» (Кадіївка), 1972 — головний тренер «Автомобіліста» (Житомир), 1972—73 — головний тренер «Шахтаря» (Донецьк), 1974-76 — начальник команди «Динамо» (Київ), 1977—78 — головний тренер «Динамо» (Мінськ), 1979 — «Пахтакора» (Ташкент), 1980—82 — ЦСКА (Москва), 1984 — «Зорі» (Ворошиловград), 1986 — головний тренер «Шахтаря» (Донецьк), 1987—88 — головний тренер «Славії» (Болгарія, Софія), 1988—89 — головний тренер олімпійської збірної Болгарії, 1992—94 — головний тренер збірної України, 1995—96 — тренер олімпійської збірної Кувейту, 1997 — головний тренер ФК «Кувейт» (Ель-Кувейт). Після повернення з відрядження керував Комітетом збірних ФФУ, був начальником команди «Динамо» (Київ). Сьогодні керує науковою групою київського «Динамо».

За часів його дитинства всі хлопчаки в Києві марили футболом. І не тільки марили — з ранку і до вечора всюди тривали дворові баталії. Благо тоді в центрі міста було чимало великих дворів, майданчиків, парків, а в них — галявини, де грай собі скільки душі заманеться. На всьому цьому своєрідному футбольному просторі народжувалися «зірочки», котрих неодмінно помічали тренери і запрошували до своїх шкіл та секцій. Через усе це пройшов і наш герой.

У той час дворові команди шукали можливості зіграти на великому полі — на численних київських стадіонах. І навіть на стадіоні імені Микити Хрущова (так тоді називався НСК «Олімпійський»). Хлоп’ята і самі грали, і дивилися на баталії майстрів. Як то кажуть, було з кого брати приклад, вчитися. Це була неповторна і щаслива футбольна атмосфера.

А от в організований футбол починав грати в «Будівельнику» у тренера Камзолова. Однак найпомітнішу роль у футбольній долі Олега Петровича відіграв Володимир Балакін. Одного разу він завітав на квартиру Базилевичів і умовив батьків юного обдарування дозволити йому серйозно займатися футболом. Олега до своєї групи Володимир Миколайович відібрав через неабияку швидкість, що нею природа наділила цього тендітного хлопчину, якому минуло чотирнадцять.

І тепер, коли за плечима великий футбольний шлях гравця і тренера, Петрович вважає, що швидкість у сучасному футболі — головне. Тоді, на початку шляху, він був найшвидший у дворі. А вже пізніше долав 60 метрів за 7,2 (!). Йому дуже поталанило, бо потрапив до першого набору у школі молоді, що саме відкрилася в Києві. Офіційно вона називалася Республіканською школою-інтернатом. Туди брали лише тих, хто вирізнявся якимись яскраво вираженими рисами, необхідними для гри: швидкістю, технікою, кмітливістю, координованістю.

Утім, таланти знаходили не лише на подвір’ях. Існували дитячі спортивні школи міського відділу народної освіти (міськвно) і виробничих колективів. Працювала потужна і ефективна система проведення міського чемпіонату серед колективів фізкультури. Як правило, матчі починалися зранку і завершувалися пізно ввечері. Зустрічалися молодші юнаки, потім старші юнаки, друга команда, перша команда. Такий само вишкіл отримали майбутні партнери Олега по «Динамо». Зокрема, Віктор Каневський, Валентин Трояновський і багато інших.

Базилевич швидко і помітно прогресував. Футбольна наука йому давалася легко. Хоча без важкої праці нічого б не вийшло. Потім, навчаючись в інституті фізкультури на стаціонарі, він велику увагу приділяв допоміжним заняттям. Зокрема, легкій атлетиці. Мав третій розряд із стрибків у висоту, долав 160 см. На 30 метрів бігав з високого старту за чотири секунди. Всі ці якості й допомогали йому вже в «Динамо» виконувати свій коронний прийом: вражати ворота суперника ударом головою у високому стрибку, замикаючи флангову передачу. А от пенальті Олег Петрович бив лише раз у своєму житті. І невдало. Тому більше долю не випробовував. Він слушно зауважуав, мовляв, нехай б’є той, хто вміє добре це робити.

Проживши яскраві роки гравця, Олег Базилевич досить легко переключився на тренерську і наукову роботу. Певний час працював на кафедрі футболу Київського інституту фізкультури. Ну а футбольний світ про нього як про тренера дізнався тоді, коли разом із своїм другом і партнером Валерієм Лобановським вони створили зірковий дует наставників у київському «Динамо». Вони та їхній друг і соратник Анатолій Зелєнцов стали піонерами наукового підходу до системи тренувань футболістів. Результати цієї праці, як відомо, потрясли футбольний світ. Послідовники системи з’явилися в багатьох країнах Європи. А київське «Динамо» стало одним із грандів європейського і світового футболу. Двічі виграло Кубок кубків і раз — Суперкубок УЄФА. Збірна країни була призером олімпіади, стала віце-чемпіоном Європи.

Олег Петрович, як кажуть у таких випадках, і сьогодні на бойовому посту. Не зраджує власних принципів і на кожний випадок має власну думку. А його колосальний досвід і тепер приносить чималу користь і «Динамо», і всьому українському футболу. Енергійний, підтягнутий, шляхетний, інтелігентний, моложавий — він є справжнім прикладом для молоді. І нехай Бог допомагає Олегові Базилевичу утримувати високий життєвий тонус.

Фото Андрія ЛУКАЦЬКОГО.