Михайло Грушевський свого часу дослідив історію приблизно 300 сіл Поділля, стертих з лиця землі в часи монголо-татарської навали. Повернув їх із забуття. Чи згадає хто коли-небудь про ті села, які пішли в небуття з легкої руки сучасних реформаторів?

— Я добре пам’ятаю хутір із дещо незвичною назвою Галімка, — каже голова Оратівської районної ради Анатолій Опалюк. — Така там гарна місцина! Ще у 80-х роках на хуторі було приблизно сорок жителів. Тепер — жодної живої душі. Хатки повалились, усе поросло бур’янами. Було в нас і Степове, й Озерне. А вже нема.

— Село Світле ми вже зняли з реєстрації, — каже ще один співрозмовник, керівник апарату Чернівецької райдержадміністрації Станіслав Насіковський. — Там уже ніхто не живе.

80-річній Харитині Бурко з хутора Пилипенкове Липовецького району, щоб не померти з голоду, треба хоча б раз на три дні десь узяти буханець хліба. Приблизно за три кілометри від хутора проходить дорога. Нею автокрамниця доставляє хліб із Немирова у село Воловодівку. Старенька поволеньки додибує до шляху й виглядає авто. Спершу водії не зупинялися на помах руки старої, думали, «голосує», щоб під'їхати. Потрібна їм у кабіні баба!.. Коли вже люди сказали, що та жінка просить хліба, стали пригальмовувати, а деколи навіть підчікують, коли бачать удалині постать, що шкутильгає до шляху.

Навіть важко уявити, що коїться в душі цієї згорьованої жінки. Покинутої, забутої, здається, усім світом. Двоє їх залишилося на хуторі. В одній хаті баба Харитина, а трохи далі доживає вік старий дід. Він ще старший від неї. Ще немічніший. Далі подвір’я не виходить. Тому баба Харитина купує хліб ще й на сусіда.

А скільки їх, таких безпорадних і одиноких, живе, чекаючи, щоб хто-небудь хоч словом обізвався!.. Не дивно, що старі одинокі люди найбільше шанують... листонош. Ті першими дізнаються, коли хтось зі стареньких занедужує й не може вийти з хати. Переказують про це іншим людям. Буває, приносять ще гіршу звістку — про те, що котрась із бабусь уже перестала топтати ряст.

За роки незалежності в нашій державі не стало 305 сільських населених пунктів, повідомив у ЗМІ доктор економічних наук, професор, академік Української академії агарних наук Віктор Юрчишин. За його словами, дані про зняття з реєстру зниклих сіл можна отримати лише з окремих обласних повідомлень. Держкомстат із цього приводу мовчить, стверджує вчений.

У Вінницькому обласному управлінні статистики повідомили, що конкретної цифри зниклих сіл не мають. Дані потрібно вибирати по роках, починаючи з часу незалежності. Фахівці припускають, що цифра буде невелика. «Якщо в селі не залишилося жодного жителя, але там придбав будинок хоча б один дачник, таке село з реєстру не знімають», — уточнили в управлінні статистики. Шляхом опитування керівників окремих районів ми нарахували майже десять безлюдних сіл.

— Окремо взята людина зі своїми проблемами в таких забутих селах випадає з поля зору влади, — поділився думками один із вінницьких психологів. — Влада завжди працює з масами. До індивідуума не добирається. У цьому її найбільший недолік і найбільша помилка. Це те саме, що за деревами не бачити лісу. Скажіть, хіба згадана баба Харитина з Липовецького району повірить у те, що в області діє низка соціальних програм, спрямованих на захист таких, як вона? Та ніколи! Бо вона не відчуває цього на собі. У старенької своя програма — як добратися до «хлібної» машини, щоб не померти з голоду.

На знімку: Василь Громик та Валентина Дудукало з села Іваньки Липовецького району сусіди, хоч словом є до кого обізватися.