Капітуляція «цукрового Донбасу»?

Вінницька область утворена 27 лютого 1932 року. Розташована в центральній частині України, в басейнах Південного Бугу та Дністра. Територія — 26,5 тисячі квадратних кілометрів (4,5 відсотка території держави). У сусідньої Молдови, з якою Вінниччина має кордон трохи більш як 200 кілометрів, не набагато більша площа — 33,7 тисячі квадратних кілометрів. Сусідами вінничан є Житомирська, Київська, Кіровоградська, Одеська, Хмельницька, Черкаська та Чернівецька області. Кількість населення — 1,7 мільйона чоловік. Із них 53 відсотки мешкають у селах. В обласному центрі налічується близько 400 тисяч мешканців. Демографія, на жаль, має від’ємний показник. Рівень смертності перевищує народжуваність. До того ж Вінниччина на третьому місці в державі у списку «найстаріших» регіонів — 33,2% населення досягли пенсійного віку (ще більше пенсіонерів лише в Чернігівській та Черкаській областях). За національним складом українці становлять 91,5 відсотка, росіяни — 5,9, євреї — трохи більш як один відсоток, поляки — 0,4, білоруси — 0,26, молдавани — 0,2 відсотка.

Область поділена на 27 сільських, а місто Вінниця — на три міських райони. У складі області 17 міст, майже півтори тисячі сільських населених пунктів та найбільше серед регіонів держави сільських та селищних рад — 689.

Вінничани забезпечують 12,7 відсотка валового виробничого потенціалу держави. Домінують аграрний сектор, переробна та харчова галузі промисловості. Регіон протягом останніх років виробляє в середньому два мільйони тонн зерна, що є одним із найвищих показників у державі, а з виробництва цукру не поступається першістю жодній іншій області. Представлені також деревообробна та легка промисловості, частково машинобудування та електроенергетика. Новими є медична та мікробіологічна галузі.

Серед больових точок регіону фахівці називають його дотаційність, обмеженість власних інвестиційних ресурсів, продовження негативної тенденції до скорочення зайнятих у сільськогосподарському виробництві працівників, низький рівень податкоспроможності території та високу питому вагу зайнятих у неофіційному секторі економіки.

Картину стабільного зростання економіки Вінниччини, яку подає статистика, суттєво псує один «зайвий» штрих — зарплата в подолян чи не з найнижчих у державі: у квітні ц. р. її середній показник становив 1299 гривень, а в сільському господарстві вона ще менша. Очевидним для регіону є крах однієї з головних галузей — цукрової. Після входження країни до СОТ стало зрозуміло: малопотужні старі цукроварні, а їх більшість на Вінниччині, не здатні конкурувати з тими заводами, де варять цукор за новими технологіями. Трохи раніше в області знищено виробництво мінеральних добрив. На межі зникнення машинобудування... У чому ж тоді проявляється «стабільне» зростання економіки краю?

...Коштуватиме стільки, як у Європі

— Ситуація, що склалася нині на більшості наших цукрозаводів, критична, — каже Леонід Козодой, голова бюджетної комісії Вінницької облради, людина, яка значну частину життя віддала роботі на цукровиробництві. — Їхнє фінансове становище і без того було не найкращим, 22 заводи вже оголошені банкрутами, а восени ще й залишаться без сировини. Пригадую, як навесні один із директорів їздив по селах і, як кажуть, під милий бік просив посіяти якийсь десяток гектарів буряків. Але нічого його прохання не дало. Тепер у господарствах сіють те, що приносить у касу гроші.

Про сумну перспективу цукрозаводів так само говорить начальник обласного управління сільського господарства Анатолій Павліченко. «Вже очевидно, що уникнути збитків не вдасться, — каже він. — На мою думку, виживуть лише ті заводи, які мають власну сировинну базу, і то за врожайності коренів не менш як 450 центнерів з гектара. Без модернізації заводів теж не обійтися. Скільки їх виживе, поки що сказати не можу».

Як вважає кандидат економічних наук Валерій Коровій, нині намітилася тенденція до збільшення використання харчовою промисловістю солодких кристалів. А це значить, що виробництво цукру з нового врожаю буряків, на відміну від попереднього року, не буде збитковим, бо харчовики заберуть його весь. Щодо малих нерентабельних «заводиків», то їх справді доведеться закрити, наголошує пан Коровій. Але представники цих трудових колективів боротимуться за життя своїх підприємств до останнього. А це значить, що не обійдеться без соціальних потрясінь.

Не петрають, що втратили...

Борис Жмака, колишній керівник обласної асоціації виробників цукру, знає історію розвитку буряківництва краю, як свої п’ять пальців. Із втратою галузі, на його думку, втрачено частинку нашої історії. «Я вже не кажу про те, що бурякоцукровий комплекс становив третину економіки області, в ньому було зайнято приблизно 120 тисяч працівників, — каже зі смутком у голосі співрозмовник. — Кожен завод мав свої житлові містечка з будівлями, інфраструктурою. У нас були династії цукроварів. Про історію розвитку цукроварень можна писати книги. Як кажуть люди, ми ще не петраємо, чого позбавилися з втратою бурякової галузі».

«Порізані» підприємства схожі на руїни. Завмерло життя в заводських селищах. Житлові будинки ніхто не обслуговує. Взимку їх уже централізовано не опалюють, як раніше. Не стало заводських клубів. Перестали працювати заводські лікарні чи амбулаторії... «Чим нині зайняті колишні цукровари? Переважно роз’їхалися в пошуках роботи до Києва, Москви, в країни далекого зарубіжжя, — повідомили у Чечельнику. — Це якщо говорити про чоловіків. Жінки хапаються за будь-яку роботу і думають, як поставити на ноги дітей».

Борис Жмака вказав на ще один негативний наслідок від знищення бурякової галузі. Він, хоч і незвичний, зате має наукове підтвердження. За його словами, листя цукрових буряків, крім усього, ще й виробляє кисень. «У процесі фотосинтезу, — уточнює співрозмовник, — рослини поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень. Виробленим рослинами на одному гектарі площі киснем можуть дихати 62 особи протягом усього року(!)»

Торік «цукровий Донбас» видав на-гора менше цукру, ніж до революції 1917-го. На показник 1970 року — 904,2 тисячі тонн — вінничанам, схоже, уже ніколи не вдасться вийти. «А от відновити минулорічний показник цілком реально, — вважає директор Юзефо-Миколаївського цукрозаводу Олексій Босенко. — По-перше, вступ до СОТ не забороняє державі дотувати виробництво цукру. Ось яким питанням варто б нині перейматися керівникам області. Якщо природа так розпорядилася, що в нас найкраще ростуть буряки, то треба зробити все, щоб ми їх сіяли і варили цукор, як наші діди і прадіди. По-друге, слід пробиватися на зарубіжні ринки. Я цікавився, чого ми не торгуємо цукром за кордоном. Колись же продавали. Наш завод відвантажував до Польщі, Ірану, Туреччини. Так само жваво торгували з Росією, Білорусією. Не лише ми, усі продавали цукор за кордон. Тоді він був якісний, а тепер, кажуть, не конкурентний. Та не в цьому причина. У державі нема механізму визначення показників якості. За кордоном за основу беруть безпечність продукції для здоров’я людини. Наш Держстандарт визначає якість за іншими параметрами. Тому й не пускають нас торгувати за межі держави. Вітчизняний ринок «пересолоджений», треба збувати за кордоном».

У Калинівському районі жителі одного з сіл закликали через районну газету власників корів бойкотувати здавання молока за такою низькою ціною. «Це ж відверте знущання над селянином, — каже сільський голова села Широка Гребля Хмільницького району Микола Дидилюк. — Наші люди вже кілька разів перекривали дорогу молоковозам, не пускали їх у село, але добилися... ще гіршого. Ціна на молоко падає дедалі нижче. Уже, кажуть, по 80 копійок братимуть. Цей процес ніким не керований. Жодна державна структура не підтримала нас у цій ситуації».

«Молочні бунти» прокотилися областю — від району до району. Для переважної більшості селян молоко — одна з можливостей заробити «живу» копійку. Адже за здані в оренду земельні паї з селянами розраховуються здебільшого продукцією. Корівка, навпаки, приносить реальні гроші. Ті, хто утримує по 7-8 голів, мали б непоганий заробіток. Якби ж платили хоча б так, як зимою, — по 2-2,3 гривні...

Для довідки

1,2 мільярда гривень отримали від реалізації сільгосппродукції в індивідуальних господарствах селяни області у 2007 році. Це майже вдвічі більше, ніж у попередньому. Левову частку становлять доходи від реалізації молока. Тоді як середня платня у березні ц. р. для працівників сільського господарства становила лише 700 гривень. Рівень заборгованості у зарплаті перед працівниками АПК найвищий порівняно із заборгованістю в інших галузях — приблизно 10 мільйонів гривень винні роботодавці селянам.

Загалом середня платня для 350 тисяч працюючих вінничан на кінець першого кварталу визначається цифрою 1270 гривень. Це при тому, що вона зросла аж на 40 відсотків порівняно з відповідним періодом 2007 року та на 10% — з початку ц. р.

Найбільше в регіоні платять банківським працівникам — понад 2,5 тисячі гривень на місяць, найменше — у сільському господарстві, тут зафіксовано мінімальні виплати у межах семиста гривень. Хоча середній розмір оплати праці в галузі АПК — 1147 гривень. У промисловості отримують у межах 1930 гривень, торгівлі — 1310. У планах на наступний рік, за даними обласного управління економіки, середня зарплата на Вінниччині становитиме 1730 гривень. Це менше, ніж у сусідів з Хмельницької й Черкаської областей, не кажучи вже про Одеську, з якою також межує Вінниччина.

Тим часом на депозитах у банках жителі області зберігають 2,6 мільярда гривень. Основним джерелом доходів для більшості є не зарплата, а власні земельні ділянки. «Гроші ростуть на городі або в хліву».

— Щоб власники корів не залишилися, як кажуть, з порожніми дійницями, депутати ще два роки тому прийняли рішення виділяти кошти з бюджету на створення молочних кооперативів, — розповідає голова обласної ради Григорій Заболотний. — Перший такий ми допомогли створити у Томашпільському районі. Він став, так би мовити, показовим. На його базі провели декілька семінарів для керівників районних рад, з його роботою знайомилися сільські голови. «Серцем» такого кооперативу є молочний пункт, де проводять лабораторні дослідження молока, охолоджують до встановлених вимог. Дуже важливо, що такий кооператив працює із молокозаводом за укладеним договором. Тобто встановлюється взаємна відповідальність. Заготівельникам вигідніше мати справу з однією структурою, аніж збирати молоко попід хатами в багатьох здавачів. За умов, коли підвищуються вимоги до якості, такі кооперативи, на нашу думку, є справжнім рятівним колом для індивідуальних власників корів.

Мільйон гривень уже витрачено з обласного бюджету на створення таких кооперативів, ще 800 тисяч передбачено на нинішній рік. Загалом в області вже діють 52 кооперативи із заготівлі молока з домашніх господарств селян.

Кияни накинули оком на багаті села

Села на Вінниччині у такому само занепаді, як і в інших регіонах держави. Життя жевріє переважно там, де землю передали в оренду потужним інвесторам. Як сказав один з механізаторів у Мурованокуриловецькому районі, «нам навіть зимою дають зарплату». У цьому районі більше половини орних земель орендує спільне україно-італійське підприємство.

Господарюють на вінницьких землях також кілька відомих вітчизняних компаній. Платять вони за роботу краще порівняно з іншими. Висока платня позначається навіть на психології селянина. У Крижопільському районі мимоволі став свідком діалогу механізатора і його дружини. Жінка наполягала, щоб чоловік потруїв колорадських жуків, бо вже доїдають картоплю, а той поспішав, бо чекала робота на тракторі. Після короткої перепалки чоловік зайшов до хати, згодом повернувся з такими словами: «Ось тобі тисяча гривень — когось найми на ті жуки, можеш за ці гроші на зиму купити картоплю, а я піду і ще зароблю...»

Досвідчені, грамотні механізатори, тваринники та інші спеціалісти нині в селах на вагу золота. «Кадри масових професій у великому дефіциті, — каже керівник сільгосппідприємства АРЧІ Козятинського району Мирон Василів. — У семи селах, де є землі нашого господарства, не можемо знайти двох молодих хлопців, щоб направити на навчання на курси механізаторів. Вже й про зарплату сказав, яку платитимемо, — під час жнив по 3-3,5 тисячі гривень на місяць. Але що з того, як людей нема. Пороз’їжджалися по світах долі питати. Порожньо в селах. Діди й баби доживають віка. Спеціалісти теж носа не потикають. Або приходять такі, що краще б вони не з’являлися».

На цьому фоні виділяється з десяток господарств, де хазяйнують без інвесторів, а головне — мають гарні результати. Герой України, депутат Вінницької облради Анатолій Пачевський з господарства «Радівське» Калинівського району пояснює це тим, що вони всього лише зберегли господарство. Люди кажуть точніше: не розігнали колгосп, тримаються гурту, а гуртом воно і батька легше бити. Показники у Радівці — європейські. Навіть торік, коли селянам допекла посуха, пшениці зібрали по 70 центнерів з гектара, цукрових буряків — по 535, кукурудзи на силос — по 500, на зерно — 112 центнерів. Результати у тваринництві вражають не менше: по сім тисяч кілограмів молока від корови — таким результатом мало хто може похвалитися. Не дивно, що грошові надходження в касу зросли порівняно з попереднім роком на 4,5 мільйона гривень. Єврокомісари, які перевіряли якість радівського молока, не забракували його.

Непогано господарюють у СТОВ «Україна» Тростянецького району. Там керівник господарства теж депутат облради Василь Тарасюк.

Хоч як не дивно, у обох названих господарствах побували гінці з Києва. Спочатку навідалися до Радівки. А 20 червня чотири чи п’ять іномарок з київськими номерами роз’їжджали по Тростянцю. «Вони мали в руках списки з адресами працівників нашого господарства, — розповів один із заступників керівника СТОВ «Україна». — Заходили до людей і агітували їх передати свої земельні паї київській структурі. Хіба це не те саме рейдерство?»

Співрозмовник повідав, що агітація відбувалася з конкретними пропозиціями. За вихід із господарства людям пропонували по тонні зерна і по п’ятдесят кілограмів цукру. Казали, що дадуть їх протягом п’яти днів після укладення договору на передачу землі в оренду. Після ходіння по хатах провели збори. На запитання, що матимуть від столичної структури, її представник відповів так: «Ми заплатимо більше за оренду, ніж ви маєте тепер».

Наступного дня після зборів у селищі гості відкрили так звані пункти прийому заяв. Розташували їх у магазинах, куди найчастіше навідуються люди. «Вони так сколотили нас, що вже й не знаємо, що робити, — схвильовано говорила одна жінка. — Кому не хочеться більше? Але йди знай, що воно буде завтра? Тут своя людина. Живе, працює з нами. А тих у Києві де шукати?» Не клюнули тростянецькі хлібороби на наживку столичних агітаторів.

Для довідки

Середній розмір плати за один гектар розпайованих земель становив у минулому році 149 гривень.

У натуральній формі оплату за паї здійснено на 88,9%; у грошовій — на 10,6%; у формі відробітку — на 0,5%.

Загалом із селянами укладено 374 тисячі договорів оренди земельних паїв на площі 915 тисяч гектарів. На 2008 рік кількість таких договорів зменшилася на 2 тисячі одиниць. Суму розрахунку планується збільшити порівняно з минулим роком на 10 гривень — до 159 гривень за гектар.

Люди побоюються, що ріпак «з’їсть»... пшеницю

— У нас же стільки землі! — каже Анатолій Пачевський. — Беріть, господарюйте, але ні, їм давай доглянуту. Цей бандитизм із землею до добра не доведе. Які нині лозунги: «Даєш рапс! Даєш соняшник! Даєш усе, що приносить швидку копійку». А далі — хоч потоп. А далі — незалежна держава на чужій землі?

Пачевський не раз висловлював свою засторогу стосовно дій сучасних «латифундистів». Для них головне — довгий карбованець. Але ж земля має працювати ще й на майбутні покоління. Депутат на різних рівнях пропонує провести націоналізацію землі і передати її у власність держави, бо це ж наше найбільше багатство. Може статися так, що держава втратить його, як уже втратила цілі галузі економіки. «У нас же створюють умови для розбазарювання землі, а якщо точніше — розграбування. Якщо підемо цим шляхом, знищимо ще й ті господарства, які маємо. Що тоді з людьми буде? Але хто про це думає?»

Сама по собі тенденція до розвитку мережі супермаркетів та торговельно-розважальних комплексів на Вінниччині не викликала б жодних заперечень, якби не відбувалася на фоні масового згортання промислового виробництва. До того ж окремі з них з’явилися чи ще облаштовуються у приміщеннях колишніх заводських цехів. Щоб перерахувати підприємства, які канули в Лету, не вистачить пальців на обох руках. Від електротехнічного заводу, наприклад, не залишилося навіть будинку. Його знесли і тепер споруджують торговельно-розважальний центр. Припинив існування електроламповий завод. Без роботи залишився багатотисячний колектив. «Помер» «Хімпром». Банкрутом визнано ще один гігант — завод «Термінал». Тут, крім торговельного центру, ще й ресторан відкрили. У колишньому приміщенні швейної фабрики «Вінничанка» будуть інші розваги: тут створюють льодовий палац, але також із торговельним центром. До речі, така споруда стане третім льодовим стадіоном зі штучною ковзанкою в місті над Бугом. Два попередні відкриті у травні нинішнього року. З великими потугами вдалося відстояти підшипниковий завод. Хоча обсяги виробництва продукції тут скоротили до мінімуму. Працюючих теж стало вполовину менше. «Мартиролог» промислових гігантів на цьому не закінчується.

А що збудовано протягом того часу, коли руйнували промислові підприємства? Спільно з польськими інвесторами у місті споруджено завод із переробки деревини й виготовлення виробів із неї — ТОВ «Барлінек-Україна». З’явився новий цех кондитерської фабрики. Горілчана компанія «Nemіroff» збудувала ще один завод з технологічними лініями виробництва лікерів і горілки. У райцентрі Гайсин став до ладу завод з переробки сої «Тегра-Україна». Підприємство споруджено за кошти іноземних інвесторів. Втрати все одно більші, ніж здобутки. Вмирають не тільки заводи. За роки незалежності в області недорахувалися близько десяти населених пунктів.

Навіть лазні нема...

— Чи відчуваєте ви зміни на краще у своєму житті, житті своєї сім’ї? — цікавилися у жителів області фахівці Вінницького центру соціальних технологій. Опитування вони проводили у всіх 27 районах області. Мешканці сіл однозначні у своїх відповідях — зміни на краще в їхньому житті не відбулися. «Про що можна говорити, коли в селі навіть помитися нема де». Лазні зникли, бо нема кому їх утримувати. Про кіно ніхто вже мову не веде. Навіть у райцентрах не скрізь працюють кінотеатри. Цієї зими фільми демонстрували в семи районних центрах. Щоправда, обласне комунальне підприємство «Вінницякіно» налагодило роботу декількох пересувних кіноустановок. Вони їздять від села до села. Охопити вдається лише невелику кількість населених пунктів. Болючою залишається проблема медичного обслуговування. Навіть фельдшерсько-акушерські пункти не охоплюють усі села. Загалом їх в області 950, але тільки 41 з них розміщується в нормальних будівлях, 295 потребують капітального ремонту. Із 47 дільничних лікарень у задовільному стані тільки 36.

Під час виїзного медогляду у селі Тропове Могилів-Подільського району у всіх більш як ста обстежених жінок лікарі обласної госпіталю для інвалідів виявили відхилення від норми артеріального тиску. «Ми навіть прилад змушені були замінити, — каже один з лікарів. — На нього грішили, думали, несправний...»