Любов з точки зору науки

У Києві нагороджували учнів—переможців ІІІ етапу олімпіади з світової літератури. У творчому змаганні брали участь кращі з кращих — 288 школярів середніх навчальних закладів столиці. До речі, цьогоріч «зарубіжники» святкують «маленький» ювілей — предмет в українській школі викладають уже п’ятнадцять років. Його запровадження стало можливим завдяки своєчасному рішенню доктора філологічних наук, професора Національного та Українського вільного університетів (ФРН, Мюнхен) Анатолія Погрібного, який у 1993 році виконував обов’язки заступника міністра МОН України. Критик, літературознавець, викладач, просвітник, яскрава особистість — так можна охарактеризувати Анатолія Григоровича. Окрім книг, статей, виступів на радіо, до його творчого доробку можна зарахувати й введення цього унікального шкільного предмета.

Нинішня олімпіада в Києві стала тринадцятою за ліком. Окрім столиці, таку проводять у чотирьох областях країни. Але, незважаючи на число, нещасливим шкільне змагання ніяк не можна назвати — олімпіада відкрила чимало юних талантів. У цьому контексті приємна новина. З наступного року олімпіада набуває статус Всеукраїнської, з чим наша газета сіячів розумного, доброго, вічного і вітає. А на розсуд читачів виносимо творчу роботу однієї з переможниць конкурсу. Цей погляд на любов, напевне, викличе чимало суперечок, але байдужість — навряд чи.

«Погляд на любов з точки зору науки

Немає ідеального кохання. Чому? Зараз поясню. Кожна речовина, кожне тіло складається з атомів. Вони, в свою чергу, складаються з найменших частинок, незримих для людського ока: електронів, протонів, нейтронів. Ці частинки об’єднуються в атом, щоб зменшити свою загальну енергію, зайняти більш стабільне положення. Атоми об’єднуються в молекули; з молекул, з їх величезної кількості, складається клітина, тканина, орган, організм. На всіх цих рівнях організації є зв’язок. Взаємодія відрізняється тільки складністю. Не дивно, що процеси, які відбуваються в суспільстві, нагадують елементарні хімічні та фізичні процеси.

Але люди відрізняються від бездушних, мертвих частинок! Передусім — розумом, свідомістю, яку дав їм Бог. Тому рівень зв’язку повинен бути значно вищим, але — земним. В основі «кохання» нічого більше не лежить, окрім сліпого бажання посісти більш стабільну позицію, енергетично вигіднішу за одиноке життя. Простіше — укріпити своє становище в суспільстві. А хіба таке елементарне прагнення може бути високим? Ідеальним? Звичайно, ні.

А якщо двом молодим людям просто добре разом? Їм однаково, що подумає про них машина, бездушний механізм суспільства? Це — дружба, якщо хочете — «кохання», «любов». Я думаю, що це — прояв саме тієї даної Богом свідомості. Тут уже не важливо, якої статі, віку ці люди. Вони ніби й зв’язані один з одним, але залишаються вільними в усіх смислах цього слова.

Та навіщо ж поети, письменники, знаючи про неможливість ідеального кохання в принципі, пишуть про Трістана й Ізольду, Маріуса і Козетту, Есмеральду — наївну діву, яка любила ненадійного Феба? Тут знову варто звернутися до науки, де зустрічаються такі фрази: «вважаємо гази ідеальними», «вважаємо речовини чистими», «вважаємо, що кінетична енергія частинок твердого тіла дорівнює нулю». Розумієте, вважаємо! Так і Петрарка пише (він, звісно, так не пише, але між рядків можна прочитати): вважаємо любов до Лаури ідеальною. І пише собі про рабську відданість дамі серця: «блаженні квіти й благовісні трави, прим’яті донною на самоті». Хіба відмова від свободи, про що вже йшлося раніше, може означати «ідеальне кохання»? Ні, ні і ще раз ні. Вірність дамі, оспівування дами, поклоніння дамі — це вище за елементарні прагнення, за покірність законам енергії, але це — навіть гірше за філістерську любов з розрахунку.

Тож залишимо сентиментальну фразу «Хто не кохав, той не знає ні життя, ні смерті» поетам, наївним людям, які вірять у можливість неможливого».