У Маринки Нечипоренко на парті завжди лежав набір різнокольорових олівців. Увесь третій клас знав: це подарунок її тата, працівника апарату райради, на день народження. І ось вони зникли. Таке трапилося вперше у класі молодої вчительки.
Гуртом шукали пропажу всюди. Наталія Михайлівна опитала чергових: ніхто із сторонніх до класу не заходив. Отже, набір міг узяти тільки хтось із своїх.
Ось вони, двадцятеро, сидять перед нею, мов ангелочки, дивляться на засмучену однокласницю, на вчительку і... мовчать!
— Діти, можливо, хтось із вас випадково поклав Маринчині олівці до свого портфеля або кишені й забув про це?
Голос учительки ледь помітно тремтів, насторожений погляд перебігав від обличчя до обличчя.
— Андрійчику, ти нічого не хочеш нам сказати?
Свого часу хлопчина без дозволу взяв якусь дрібничку у сусідки по парті. Учень повільно підвівся і почервонів.
Наталія Михайлівна уважно спостерігає за хлопчиком і чомусь вирішує: він!
— Я... Я... — Ще трохи — і школярик заплаче. — Я не брав. Чесне слово, не брав!
Не він! Тоді хто? Поза сумнівом, цей негідник зараз тремтить зі страху бути викритим.
Наталія Михайлівна піймала себе на думці, що жодному з учнів не вірить, кожен під підозрою.
— Діти, давайте ще раз пошукаємо в себе під партами, — терпляче запропонувала Наталія Михайлівна.
Дарма! Педагог починає гніватися. Що ж... Хай буде так! Клин клином вибивають!
— А тепер встаньте і перевірте одне в одного книжки, зошити, портфелі, кишені... — стояла на своєму вчителька.
Ніхто не вийде із класу, поки не знайдуться злощасні олівці. Так вона вирішила! Хай це суперечить прописним педагогічним істинам, але когось виведе на чисту воду. Подумати тільки: вчила добра, щирості, правдивості, скільки сил, енергії віддала їм — і така дяка!
... Олівці так і не знайшлися. Наталія Михайлівна з важким серцем відпустила клас. Вже одягнена, із сумкою в руці, вона поволі спускалася сходами, аж раптом дзвінке:
— Наталіє Михайлівно!
— Чого тобі, Галинко?
— Олівці... Ось вони. У роздягальні спортивного залу на підвіконні лежали. Напевно, Маринка забула їх, а подумала, що хтось забрав...
Учителька гірко посміхнулася і... прискорила мимоволі кроки. На обличчі враз з’явилася заклопотаність. Вона мовби тікала від учениці, яка із широко відкритими очима, нічого не розуміючи, застигла на сходах...
Григорій ДОВГОПОЛОВ, учитель української мови та літератури.
Конотопський район
Сумської області.
