Галичани не були сепаратистами

В Івано-Франківську відкрито виставку «Ми звинувачуємо. Голодомор 1932-33 років — геноцид українського народу». Поряд з матеріалами, наданими Українським інститутом національної пам’яті, тут експонуються документи з Державного архіву області про маніфестації, мітинги, збори, що проходили в 30-х роках в Галичині на знак протесту проти штучного голоду в Радянській Україні. Самі галичани цього голодомору не зазнали. Тоді край входив до Польщі. Це вберегло від жахіть, що випали на долю українців за Збручем. Що знали галичани про голод у сусідів? Як намагалися допомогти своїм братам? Про це — розмова з відомим прикарпатським істориком і краєзнавцем, головою обласної організації ВУТ «Просвіта» Петром Арсеничем.

— Петре Івановичу, попри те, що трагедія 1932-33 років милувала галичан, мабуть, вони добре знають, що таке голод.

— Галичина пережила чимало голодних років. Відомо про великий голод у цих краях 1866 року, причиною був неврожай. Однак усі голодні роки в цьому краї мали природні причини. А у 1947 році їх підсилили великі податки, конфіскація зерна, організація колгоспів — державна політика. Голод 1932-33 років на Радянській Україні спричинено штучно. Так нищили селянство, тих, хто не хотів вступати в колгосп. Людей довели до того, що вони їли своїх дітей. У 1975 році я був у відрядженні у Тальнівському районі на Черкащині і чув там про жінку, яка з голоду з’їла двох своїх дітей.

— Звідки галичани знали про голодомори в Радянській Україні?

— Переважно з преси. Наші газети містили розповіді очевидців, які втікали сюди, рятуючись від голоду. Ще під час голоду 1921-22 років у Львові був створений центральний комітет, а в кожному місті — воєводський, які збирали кошти для братів в Україні. У нашому місті жила Аделя Кунинська, донька священика, яка здала у фонд допомоги голодуючим 40 тисяч польських марок і всі свої золоті речі. За це їй подякував голова центрального комітету професор Кирило Студинський. У 1941 році його знищили.

— Чи прийняв український уряд допомогу від галичан?

— У 1921-22 роках — так. А у 1932-33-х відмовився. Сказав, що це неправда, ніхто в Україні не голодує, то — антирадянська пропаганда. Щоб ввести світову спільноту в оману, навіть експортував зерно за кордон. Мовляв, у нас його вдосталь. Тим часом люди, яким вдавалося пробратися через кордон в Галичину, розповідали страшні речі. По галицьких містах і селах проходили збори, маніфестації, мітинги, на яких протестували проти штучного голодомору і простягали руку допомоги своїм голодуючим братам. Щоб привернути увагу світу до цієї трагедії, оунівці у 1933 році вбили представника радянського консульства у Львові. Це вони так і мотивували: «В знак протесту проти голодомору».

— У Галичину тікали не лише вихідці з цих країв, а й всі, кому вдавалося. Та перебратися через кордон було непросто. На щастя, знаходилися люди, які цьому сприяли. Скажімо, наш земляк Василь Порайко — колишній січовий стрілець, який потрапив у російський полон, став комуністом. У 1920 році його призначили головнокомандувачем ЧУГА — Червоної Української Галицької Армії, а потім прокурором Української Республіки. Коли товариш йому розповів, що люди помирають від голоду, він сказав: «Якби я не знав, хто ти, я б тебе за ці розмови заарештував». Згодом Порайко сам все побачив і допомагав галичанам виїхати на свою малу батьківщину. За його сприяння повернулося додому чимало галичан, у тому числі і син Івана Франка Петро, який пізніше був розстріляний як ворог народу. Порайка теж спіткала така доля. Чимало колишніх січових стрільців, подібно до нього, пройнялися у ті часи комуністичною ідеологією, виїхали в Радянську Україну, там працювали. Приміром, колишньому сотнику УСС Івану Сіяку сам Ленін дав рекомендацію для вступу в компартію 5 грудня 1919 року. Це його не врятувало. В 1933 році його заарештували, а в 1937-му розстріляли. Галичан—прихильників комунізму радянська влада першими знищила. Серед них багато відомих людей. Як-от один із засновників КПЗУ Карло Саврич із села Кукільники тепер Рогатинського району працював послом уряду Радянської України у Варшаві. Член центрального проводу КПЗУ Михайло Левицький був дипломатом у Відні. Він зустрічався з Леніним і той написав у його блокноті: «Привет галицийским коммунистам и тебе, товарищ!». Під час масових репресій знищували членів КПЗУ, й Михайла Левицького знищили як ворога народу. Радянські історики вилучали слова «и тебе, товарищ», щоб не пояснювати, до якого «товарища» звертався Ленін. До 1956 року тут ніхто не мав права навіть згадувати про членів КПЗУ.

— А як пережили галичани голод 1947 року?

— У нашій області від нього найбільше постраждали чорноземні райони — Снятинський, Тлумацький і Городенківський. Голод спричинила посуха, а тут ще й радянський режим вимів усі крихти з селянських комор, заставляючи платити контигенти і позики. Я родом з села Нижній Березів Косівського району і пам’ятаю опухлих молдаван, які міняли на кошик бараболі якісь речі, наймалися на роботу за харчі, просто жебракували.

— Чи зріднила спільна біда українців?

— Галичани завжди прагнули до єднання з Великою Україною. Приклад цього, зокрема, брошура «За соборний моноліт» (1950 рік) одного з чільників ОУН, поета і публіциста Марка Боєслава (Михайла Дяченка). Він радив дівчатам-галичанкам виходити заміж за хлопців зі Східної України, місцевим мешканцям не показувати себе великими патріотами, а бути толерантними до східняків, бо ті не винні, що їх виховали в комуністичному дусі. Тобто, галичани не були сепаратистами. У 1940—50-х роках серед членів УПА було чимало вихідців зі сходу України. Чекісти засилали сюди своїх агентів, але приїжджали й просто спеціалісти —учителі, лікарі, інженери. Ті з них, хто самі чи їхні родини пережили голодомор, нерідко добровільно переходили на бік місцевих жителів. Відомо, що командирами УПА під псевдо «Лісовий» і «Степовий» були колишні командири Червоної Армії, яких у ці краї радянська влада заслала як агентів. Та й мене колись навчала у школі Валентина Сіренко, яка приїхала сюди по закінченні Харківського вчительського інституту. У 1948 році за зв’язок з підпіллям її заарештували і засудили на 25 років, щоправда, потім цей строк зменшили до восьми років. На слідстві вона розповідала, що до неї прийшли повстанці й подякували за те, що приїхала вчити дітей. Але попередили, щоб не вела радянської агітації. Просили виписати для них радянські газети і журнали, щоб орієнтувалися в політичній ситуації. Я читав її листи. Вона писала, що мама в Харкові захворіла — стояла в черзі за хлібом і там задушили дитину. Отже, під впливом цих подій люди виходили з дурману радянської пропаганди. Важко це казати, але голодомори протверезили багатьох українців, які до того переймалися комуністичними ідеями.

Івано-Франківська область.