Із широко заплющеними очима...

Обіцянка спрощеного візового режиму з країнами ЄС, провал з ПДЧ, протистояння з Росією, яке постійно поглиблюється, колапс газових домовленостей — усе це останні «досягнення» зовнішньої політики України, яку в західних ЗМІ вже давно охрестили як ідеалістично-хаотичну й позбавлену прагматизму. Чи може така держава, як Україна, дозволити собі таку поведінку? Чи може Україна дозволити собі однобічний погляд на міжнародні відносини та поділ на «добрих» та «злих»? Може, слід згадати мудру позицію Отто фон Бісмарка, який на запитання «за кого ви — за росіян чи за західні держави?», відповів: «Я завжди стою за свою країну і вважаю ідеалом у галузі зовнішньої політики відсутність упередженості та дії незалежно від симпатій чи антипатій до іноземних держав та їхніх керівників». Українським керманичам, мабуть, далеко до розуміння такої позиції. Але якщо хоча б 3—4 роки продовжувати хаотичність та незбалансованість зовнішньої і внутрішньої політики, і якщо не зосередитися на власних державних інтересах, ми маємо всі шанси залишитися на краю Європи та стати плацдармом для геополітичних дослідів світових країн-гігантів. Мабуть, нарешті прийшов час адекватного та неупередженого оцінювання глобальних світових процесів.

Світовий порядок кардинально змінюється

Не секрет, що ООН стає дедалі неефективнішою і вже схожа на свою предтечу — Лігу націй. Китай, Росія, США, ЄС — світові лідери, які фактично роблять новітню глобальну політику та перші за всіх трансформуються. Наприклад, у Вашингтоні вже двічі мав місце путч, досить радянський за своєю формою, який продемонстрував, що Сполученим Штатам необхідно звузити розмах своєї діяльності на планеті: перший випадок стався в 2007 році — відставка Дональда Рамсфельда, другий теж у 2007 році — доповідь американської розвідки на підтримку ядерної програми Ірану.

Паралельно цій еволюції США, що значною мірою прискорює передвиборна президентська кампанія, відбувається і розвиток двох інших держав — Китаю та Росії. Пекін, де продовжує повзти вгору інфляція, готується скоригувати майбутній курс: зменшити частку свого експорту, від чого його валюта тільки підвищиться в ціні, а внутрішній ринок буде послідовно зміцнюватися. У Москві спостерігається зворотний процес: економічне зростання Росії неухильно набирає обертів. Як же на цьому тлі будуть поводитися США, які змушені почати «зовнішньополітичний відступ»? Аналітики стверджують, що США зосередять увагу на найближчих сусідах, позначать свій стратегічний інтерес до питань безпеки Тихоокеанського регіону і розвитку Латинської Америки.

Що стосується ЄС, який є споконвіку мрією незалежної України, то парадокс у тім, що він одночасно і гігант і карлик у міжнародних відносинах. Він піднімається, як гігант, тому що домігся надзвичайного успіху в галузі регіонального співробітництва. Однак, незважаючи на те, що економіка ЄС за темпами порівнюється з економікою США, ЄС дедалі частіше поводиться невпевнено на міжнародній арені, за що ЗМІ титулували його «політичним карликом». Раболіпне потурання Сполученим Штатам (можливо, єдиним винятком було вторгнення США до Іраку) призвело до логічного зменшення впливу Європи на світовій арені. Ще один парадокс, пов’язаний з ЄС, полягає в тім, що громадяни ЄС живуть у міхурі безпеки, при цьому щодня відчуваючи зростаючу психологічну непевність у своєму майбутньому. І такі фактори, як нелегальна міграція або енергетична небезпека, це провокують. Інколи певні аналітики порівнюють позицію ЄС із позицією нейтралітету Швейцарії. Але якщо швейцарці можуть почувати себе в безпеці, тому що оточені поки що стабільним ЄС, то громадяни ЄС втратили це відчуття, тому що європейський континент знаходиться на перетині векторів світової нестабільності — від Північної Африки до Близького Сходу.

ЄС останнім часом майже завжди враховує російську позицію під час вирішення питань міжнародних відносин. Зрозуміло, що Росія є стратегічним енергетичним партнером ЄС і його головним постачальником енергоносіїв. Недавні приклади тому — питання статусу Косово, прийняття рішення на останньому, Бухарестському, саміті стосовно натівських перспектив України. ЄС тримає дистанцію і в газових війнах між Україною та Росією. Не треба бути супераналітиком, щоб зрозуміти, що найближчим часом Європейський Союз і надалі враховуватиме позицію Росії (чи змушений буде це робити) і, в тому числі, стосовно України. Адже, на відміну від України, ЄС дуже прагматичний у своїх зовнішніх стосунках.

Не слід забувати українським євромрійникам, що в усі часи європейці у відносинах з Україною керувалися виключно власними егоїстичними пріоритетами. Так було при розпаді СРСР, при вимогах до України щодо атомного роззброєння тощо. Отже, будьмо реалістами: нинішня «політика сусідства» ЄС стосовно України була ініційована не через те, що європейці дуже переймаються, як же там «бідна Україна» без Європи, а через цілком цинічні міркування: як убезпечити себе від навали нелегальної міграції та загроз транснаціональної організованої злочинності. Крім того, думаю, не треба пояснювати, чого вартий лист чотирьох міністрів енергетики країн ЄС (Франція, Німеччина, Італія, Австрія), адресований як Україні, так і Росії у критичні години газового протистояння. Зміст був на кшталт «ми вас обох поважаємо, але газове постачання до Європи не повинно перериватися, інакше Європа почне хвилюватися та втручатися». Між рядками читати: «Україну зламаємо, Росію заспокоїмо».

На цю тему можна дискутувати нескінченно. Та що може зробити держава Україна, щоб виправити свій міжнародний імідж, а може, й статус? Вже не кажемо про необхідний фактор внутрішньополітичної стабільності. Точніше, це не фактор, а необхідне середовище, на тлі якого має розпочатися суворий внутрішньодержавний аудит. Україна має вирішити, скільки коштуватиме українській економіці вступ до ЄС і які конкретні кроки для цього треба зробити. Кожен високопосадовець має розуміти, які кроки у сфері його компетенції слід зробити, в якій черговості та які наслідки чекати. Чи можливо це в умовах, коли уряд та парламент змінюються, як рукавички? Чи можливо це, коли до уряду набирають «любих друзів», соратників, а не фахівців? Гадаю, негативна відповідь на це запитання є в кожного, хто зараз живе в Україні.

Тепер щодо перспектив відносин з Росією. Усі «креативні» кроки нашого нинішнього уряду та Президента призвели до того, що майже чверть росіян, за статистикою, вважають Україну своїм зовнішнім ворогом. Саме у відносинах із Росією тепер, як ніколи, потрібні прагматичні, консолідовані і водночас нестандартні рішення. Судячи з дій нинішньої влади, це не береться до уваги. Замість невизначеної зовнішньополітичної багатовекторності, що була при Президенті Кучмі, зараз Україна впала в іншу крайність — безкомпромісний напрямок до НАТО та ЄС. На кшталт «умремо, але вступимо». Все це Росією сприймається саме по собі як ворожість України. Слід тверезо визнати, що в цілому інтеграція України в ЄС не загрожує російським інтересам. По-перше, частина російського керівництва вважає, що ЄС і РФ повинні доповнювати одне одного економічно, щоб протистояти США. По-друге, російський бізнес на території України абсолютно не проти ввійти в ЄС через «чорний хід». Інша справа, якщо обов’язковою прелюдією на шляху до ЄС стане членство України в НАТО. Природно, що Росія буде захищатися. Поки конфлікт не досягнув свого апогею, Україна ще має шанси ініціювати низку компромісів для розблокування відносин з Росією. В їх основі має бути спроба переведення цих відносин лише у двосторонню площину і виведення їх з контексту інших геополітичних проектів Росії (на зразок ЄЕП, ЄврАЗЕС тощо). Нині реалізм підказує, що з нинішньою владою та елітою в державі сподіватися на реалізацію таких проектів, як вступ до Європи, треба бути дуже оптимістичною, до безглуздя, людиною. Потрібна нова еліта, з розумінням справжньої україноцентричної зовнішньої політики, без комплексу неповноцінності по відношенню до Заходу чи Росії, що не буде довірливо дивитися з широко заплющеними очима на світових гравців та чекати, коли ж вони візьмуть її до свого кола.

Ірина БЕРЕЖНА, народний депутат України.