Нещодавно побачила світ збірка відомого українського поета-шістдесятника Дмитра Шупти
«Коротке речення доби». Можливо, ця подія і не викликала надто широкого резонансу в суспільному житті країни. Але вихід кожної нової книги — це спалах зірки на небосхилі нашої духовності.Читаючи вірші Дмитра Шупти, важко не помітити їх історично-філософського змісту, поєднаного з особистісними душевними переживаннями. З глибини віків виринають давньоримські співці, волелюбні амазонки, кіммерійці, скіфи та сармати, волають до своїх богів останні непохрещені жерці, летять дні й кров’ю просочуються на сторінки хронік та часописів, солдатами лягають на полі битви. І в цих віршах поет кличе: борися, змагайся так, як боролися й змагалися до тебе, воюй і обстоюй свої права, як робили це твої предки. Твердо стояти на ногах закликають і твори про протистояння тоталітарному режиму радянської влади. І маленькі збирачі колосків, і люди, котрі навесні вийшли в поле по торішню картоплю, і політв’язні, яким
«тюрма перегатила путь у дротяних колючках пустоцвітів», постають перед читачем. Боротися, боротися, боротися!..За що і заради чого? Відповідь теж дають поезії автора, в яких описується природа рідних майстрові слова місць, виражається замилування квітами й травами Вітчизни. Прадавній і незмінний сосновий бір чи мерехтливий плюскіт річки, грім моря чи журлива пісенька струмка, схід сонця чи прохолода сутінків — усе зливається в єдиний всеосяжний пейзаж. Живімо й долаймо всі труднощі, щоб насолоджуватися красою світу!
Павутинкою бабиного літа пролітає між віршованими рядками тонкий філософський підтекст. Може, не море води описує в своїх творах митець, а народне море, перед котрим безсила будь-яка гребля? Можливо, море — це символ одвічної невпинної стихії чи постійної зміни, метаморфози? А що криється за обрисами Трої, пірамід, курганів? Хто таїться за древніми, безликими й безстрашними пращурами? Що можна взяти зі слів про цвіт айстр чи дзвін шабель?
Що автор вклав у образи своїх поезій, відомо лише йому. Хто хоче — може здогадатися.
