«Конституційну ніч» із 27 на 28 червня 1996 року, коли у Верховній Раді приймали Основний Закон держави, її учасники пам’ятають як сьогодні. Депутати, долаючи сон, голосували за кожну статтю. Тоді парламент також роздирали на частини ідеологічні суперечності, але компроміс таки було знайдено. Тодішній голова тимчасової комісії Верховної Ради з підготовки Конституції Михайло Сирота, котрий доповідав проект закону, стояв на трибуні 12 годин підряд, а зранку після переможних 315 «за» депутати, вийшовши із сесійної зали на вулицю, стали підкидати його на руках. Наш кореспондент попросив народного депутата Михайла СИРОТУ (фракція Блоку Литвина) поділитися спогадами про конституційний процес, який, зрештою, триває і донині.

— Чому так складно тривав процес ухвалення Конституції України і викликав багато суперечностей у парламенті й між гілками влади?

— Україна тоді була останньою з пострадянських держав, яка ще не мала Конституції. Багато противників української державності говорили, що українці не є нацією і не здатні до власного державотворення, і саме тому не приймається Основний Закон. Тобто його прийняття було відповіддю на запитання, чи є український народ нацією, чи можемо бути творцями власної держави. І в 1996 році ми дали позитивну відповідь. Хоча Україна мала надзвичайно серйозний тиск з боку основних зовнішніх геополітичних центрів, кожен із яких намагався отримати свої преференції у майбутній Конституції. До честі тодішніх народних депутатів, вони не були настільки контрольованими, як нині, і розуміли свою відповідальність не перед політичними лідерами, а перед народом, виборцями.

— Але був тиск з боку Президента, погрози референдумом... Як узгоджували найскладніші норми Основного Закону? Що спричинило найбільше суперечок? Як вдалося порозумітися?

— Коли 11 березня до парламенту було передано проект Конституції, спочатку створили тимчасову робочу групу, потім — тимчасову спеціальну комісію з опрацювання Конституції, яку я очолював. У своїй роботі ми активно співпрацювали з Президентом, узгоджували з ним просування всіх норм. Але сталося так, що декілька ключових положень, які були дуже важливі для Президента і стосувалися посилення президентської вертикалі влади, ми не врахували. 25 червня Леонід Кучма запросив членів парламентської тимчасової конституційної комісії до себе на зустріч, де ми повідомили, що не будемо враховувати його декілька поправок, на яких він наполягав. А Президент сказав: «Що ж, тоді я буду проводити референдум, але не по тому, що ми з вами вже узгодили, а по нульовому варіанту». Тобто стосовно того проекту, який було подано до Верховної Ради 11 березня робочою групою Конституційної комісії на чолі з Володимиром Буткевичем.

27 червня я прийшов до парламенту о дев’ятій годині. Ми розуміли: або сьогодні завершимо процедуру прийняття Конституції, або буде референдум, який розколе суспільство на кілька частин і може призвести до соціального напруження. Це було справді дуже серйозним стимулом для компромісу з ключових питань, коли, здавалося, його вже не можна знайти, — єдина державна мова, Автономна Республіка Крим, державна символіка. Але порозуміння знайшли, і за Конституцію голосували і праві, і ліві, і Народний рух, і комуністи. І до честі Президента Леоніда Кучми, у нього вистачило людської і політичної мудрості та мужності прийти до парламенту.

— 27 червня о дев’ятій вечора було оголошено указ Президента про проведення референдуму з прийняття нової Конституції. Коли відбувся той переломний момент, коли стало зрозуміло, що Конституцію буде прийнято, а референдум не відбудеться?

— Десь о другій ночі ми побачили, що на табло фіксується не більш як 302—303 голоси народних депутатів. Тобто прийняття Конституції — на межі зриву. Тоді ухвалили звернення до тих народних депутатів, які були членами Кабінету Міністрів і яких не було в сесійній залі: якщо вони впродовж години не повернуться до парламенту, Верховна Рада прийме рішення про звільнення їх із посад міністрів. За годину всі депутати-міністри зайшли до зали, і на табло вже стало 320—340 депутатів, тобто Рубікон було перейдено. Але я остаточно збагнув, що Конституцію буде прийнято, о сьомій годині дві хвилини — коли було проголосовано «в пакеті» статтю 20 (про державні символи України — прапор, герб, гімн. — Ред.) і про Автономну Республіку Крим. На табло було понад 300 голосів — і всі зрозуміли, що найважче питання пройшли і Конституцію буде прийнято.

— Які політичні сили виступали проти прийняття Конституції загалом?

— Частина комуністів, які мали свій проект Основного Закону, не голосувала за підготовлений проект.

— Чи можна було тоді, у 1996 році, ухвалити досконалішу Конституцію, щоб потім не виникали розмови і намагання її переробити?

— Конституція 1996 року досить досконала, і це визнав увесь світ. Проблема її не в тому, що вона не досконала. Якщо її виконувати, вона реально захищала б інтереси суспільства. Але тоді розпочиналися процеси перерозподілу державної власності на користь декількох фінансово-політичних груп. І їм була не потрібна чітка і зрозуміла Конституція. Тож із першого дня розпочалося її шельмування та невиконання. У ній було посилання на 50 конституційних законів. Минуло 12 років, а таких законів ухвалено менше 20. Коли прийняли Конституцію, чинне законодавство майже на 50 відсотків не відповідало їй, і треба було приводити закони у відповідність. Цю роботу не завершено і донині. Потім з’являлися нові закони і кодекси, які суперечили і Конституції, і один одному. У такий спосіб створювався правовий хаос. Отже, суспільство не могло впливати на процеси перерозподілу державної власності, відбувся елементарний «дерибан». А у 2004 році Конституції було завдано системного удару, майже не усвідомленого тими, хто цей удар завдавав. Я теж прихильник парламентської форми. Але ті зміни, які було внесено у 2004 році, мало що мають спільного із парламентською формою державного устрою, вони лише розбалансували систему противаг і стримань, і правовий хаос переріс у «правовий Чорнобиль». Я ще у 2005 році попереджав у відкритому листі до Президента і Прем’єра, що за такої зміненої Конституції неможливо буде ефективно організувати роботу Верховної Ради і Кабінету Міністрів, і ми будемо приречені на системну конституційну і парламентську кризу. Що й маємо сьогодні.

— Тобто ви вважаєте, що Конституцію 1996 року не треба було змінювати — і не було б нинішньої ситуації у Верховній Раді?

— Змінювати Конституцію можна, всі країни змінюють свої конституції. Бо життя триває, а Конституція — це не просто юридичний документ, а суспільно-правовий договір, компроміс між основними суспільними групами, у тому числі й політичними. І вона не може бути досконалою, бо це компроміс.

Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.

Всі були єдині: не можна жити за нормативними документами неіснуючої держави

Юрій КРУК (БЮТ):

— У 1996-му депутати сиділи в сесійній залі не за фракціями, а за областями, незалежно від партійної приналежності. Я представляв Одещину, промисловий регіон, і був безпартійним. Але питання стояло не про промисловість чи транспорт, чим я весь час займаюсь у парламенті ось уже 14 років. У Конституції важливо було не упустити основні соціальні проблеми. Насамперед, закріпити безплатне медичне обслуговування. Ще одне — обов’язкова десятилітня середня освіта, хоча пропонували зробити обов’язковою восьмилітню чи навіть початкову. Якщо чесно, то впевненості у прийнятті Конституції у мене не було, бо лунали абсолютно різні думки. Але всі були єдині в тому, що її треба приймати, бо живемо за нормативними документами неіснуючої держави.

Я сидів у сесійній залі парламенту всю ніч до дев’ятої ранку і навіть не міг вийти до буфету випити чаю чи кави, бо кожен голос був вирішальним — то 299, то 301. Коли постало питання про російську мову, треба було відобразити й інтереси національних меншин. Представники багатонаціональних регіонів добилися, щоб у 10-й статті було відображено й російську мову. Адже на Одещині вона є мовою спілкування великої частини населення. І зрештою було записано, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин.

Загалом Конституцію треба було прийняти будь-якою ціною. Зараз можна її переглядати, щось додавати, але є основа, і непогана.

Зміни 2004 року створили більше проблем для держави

Олександр ЛАВРИНОВИЧ (Партія регіонів):

— Довкола ухвалення Основного Закону 1996 року створено міф — начебто за одну ніч зліплено щось неякісне, бо депутатів перелякали, що їх розпустять. Однак конституційний процес було започатковано 1991 року, кілька редакцій виносилися на всенародне обговорення. Заключний етап стартував 1995 року, після других виборів Президента України. У парламенті було створено спеціальну конституційну комісію, до якої ввійшли представники всіх без винятку фракцій.

Найбільші проблеми тоді, як і сьогодні, лежали у площині організації державної влади і забезпечення самоврядування в країні та її адміністративно-територіального устрою. Комісія працювала в режимі обговорення кожної статті, кожного речення, зустрічей з Президентом. За Конституцію почали голосувати ще в травні. А 27—28 червня приймали те, що не було проголосовано.

Не можу також погодитися з твердженням, начебто тоді існував конфлікт між гілками влади. Його не могло бути визначально, бо Президент — це не гілка влади, а владна інституція, і в той момент він мав найбільше можливостей впливати на політичні процеси. Парламент не був політично структурованим, у ньому було лише декілька фракцій і груп депутатів, які не мали чіткої політичної орієнтації. На одному етапі ми навіть погодили запровадження в Україні суто президентської республіки, і на рівні парламентської комісії була стопроцентна згода. Однак Президент не погодився, адже це і дуже великі можливості, але й дуже велика відповідальність. Я був одним з ініціаторів цієї позиції і формулював її особисто: щоб людина, яка отримала всенародну підтримку на підставі проголошених намірів, отримала право формувати уряд і відповідати за наслідки всієї роботи. Сьогодні я цю норму не відстоюю, бо в Україні вже є партії загальнонаціонального масштабу, які повинні отримувати підтримку громадян.

Конституція 1996 року є високоякісним документом, але вона повинна вдосконалюватися. До всіх конституцій у світі вносяться зміни, Основний Закон має віддзеркалювати ситуацію і створювати умови для розвитку суспільства. Щодо змін, які було внесено 2004 року, то вони, з моєї точки зору, були некомплексними і створили більше проблем для держави, ніж позитивних кроків. При переході до парламентсько-президентської моделі повинна бути чітко забезпечена інституційна відповідальність. Існування різних центрів виконавчої влади є руйнівним.

Коли йдеться про національний інтерес, можна приймати колосальні рішення

Лілія ГРИГОРОВИЧ («Наша Україна—Народна самооборона»):

— Народження Конституції — дуже вдалий приклад до наших нинішніх парламентських подій: коли йдеться про національний інтерес, коли трішечки підтискає у плечі втрата своїх повноважень, можна приймати колосальні рішення. У тому складі парламенту була найбільша фракція комуністів, і, здавалося, проголосувати Конституцію було дуже складно. Але знайшлося понад 300 чоловік, які дали голоси за той Основний Закон, який закріпив і мову, і прапор, і герб, і суверенітет, і унітарність, і багато інших важливих речей.

Загрози, які дамокловим мечем нависли над парламентом, були чудовим стимулом для депутатів. Український народ чекав Конституцію. І ми знали, що на референдумі було б прийнято такий Основний Закон, що від парламенту в Україні залишився б «гулькін ніс». Це тепер так спокійно ставимося до розпуску парламенту. Тоді ж це було чимось надзвичайним. Зараз у Верховній Раді 80% депутатів є представниками крупного капіталу, і все, що там відбувається, підпорядковано одній меті — отримати повноту влади.